24 лютого 2024 року, на другу річницю повномасштабного вторгнення, кураторка сучасного мистецтва Олександра Погребняк відкрила квартирну виставку “Молоко для Тео”, присвячену материнству в часи війни.
Це вже друга виставка, яку Олександра, молодша кураторка PinchukArtCentre, робить на річницю від початку повномасштабного вторгнення у своїй квартирі. Саме в цій оселі сім’я прокинулись від звуків вибухів, які пролунали 24 лютого в різних регіонах України. Торішня виставка була розмірковуванням над темою дому та способом символічного повернення власної дати, адже 24 лютого — день народження Олександри. Її назва — “Хащі, рощі, зарощі і кущі” — відсилає до великої кількості кімнатних рослин, які певною мірою повпливали на рішення Олександри та її чоловіка не виїжджати з Києва у 2022 році. Вона також є рядком з вірша чоловіка кураторки Дмитра Чепурного про повернення у його рідне місто Луганськ: "Нас зустрінуть вдома хащі, рощі, зарощі і кущі…".
Реклама
Цьогорічна виставка своєю назвою відсилає до досвіду материнства та годування дитини молоком. У серпні 2023 року Олександра та Дмитро вперше стали батьками. “Молоко для Тео” — це спосіб та потреба зафіксувати зміни, які відбуваються з тілом матері, та які проживає дитина, що невпинно росте. Попри те що війна забирає можливість мислити про майбутнє, саме материнство повернуло Олександрі змогу планувати та уявляти кращий світ для свого малюка. Ця виставка — про досвід материнства в часи війни, хоча вона й не звертається безпосередньо до подій останніх двох років.
У квартирі Олександри та Дмитра досі багато рослин, які нагадують мені про тогорічну виставку в цьому ж просторі. Тоді ця квартира видавалась гучною та дзвінкою, адже вся експозиція позначала повернення власного голосу. Зараз вона є надзвичайно ніжною та зворушливою, ще більш інтимною та чуттєвою. Роботи художниць розміщуються поміж іграшок Тео, рослин, книжок та особистих речей. Уся експозиція розгортається навколо теми присутності молока в житті родини; у своєму кураторському тексті Олександра зазначає, що не лише дитина потребує молока на початку життя, але і її власне тіло відчуває, коли син голодний.
Молоком пронизаний весь простір та всі роботи мисткинь. На одній із фотографій Каті Лесів, що розміщуються у вітальні, її донька Рада купається у воді. Згадуючи текст та слова Олександри про калюжі молока, у яких вони засинають разом із сином під час годування, я починаю думати, що Рада знаходитися в теплому, життєво необхідному материнському молоці. Інша світлина із цієї ж серії фіксує художницю разом із донькою в процесі годування грудьми. Вони обидві дивляться в кадр, а я згадую знову слова Олександри про співіснування та співзалежності життів матері та дитини. Художниця та донька дивляться на глядача, як дві учасниці цього взаємообміну.
Наступний "пункт" на шляху глядачів виставкою — кухня. Посуд наповнений вирізаними керамічними плитками білого кольору, які нагадують молоко. Це адаптована робота художниці Жанни Кадирової, яка продовжує серію “Заповнення”, що була розпочата ще у 2006 році. Цього разу для заповнення художниця обрала чашки та каструлю, предмети побуту, якими родина користується щоденно. Кожна з обраних чашок має свою історію появи: сувеніри з подорожей, подарунки, та навіть та, що на торішній виставці була доповненням до художньої роботи.
Серед особистих речей господарів на полицях — малюнки Зої Кадан, наймолодшої учасниці виставки. Зоя — дитина з родини художників: її батьки — Нікіта Кадан та Анна Звягінцева. Серед представлених малюнків — ті, які створені до та після початку повномасштабного вторгнення. Деякі з них були видруковані та нанесені на сумки, кошти з продажу яких йшли на потреби української армії. Дивлячись на ці дитячі малюнки, я починаю думати про майбутнє, адже уявляю, як згодом на цих самих полицях, стоятимуть малюнки самого Тео. На сходовому майданчику розмістилася інсталяція Тамари Турлюн — “Будинок для Запилювача” (2024), що своєю формою нагадує покинуті кокони невідомих нам тварин. Затишні кокони, неначе будиночки для новонароджених, в яких вони захищено, безпечно розвиваються та дорослішають, згодом покидаючи їх.
На другому поверсі я заходжу в кімнату, що за рік з гостьової перетворилась на дитячу, в якій з’явилися нові стіни та меблі. Спеціально для цього простору за власним ескізом художниця Катерина Лісовенко створила роботу “Пиття” (2024) — велике тканинне полотно, яке зображає міфічних істот. Жінка-кентавр нахиляється попити води з джерела, поки діти п’ють з її грудей молоко. Ці міфічні істоти синього та блакитного кольорів живуть в утопічному світі, але демонструють життєво необхідний процес пиття та його циклічність. Олександра коментує, що як кураторка сучасного мистецтва помічає бажання художниць і художників створювати утопії, ідеальні світи без воєн, кліматичних змін та дискримінацій.
Остання кімната експозиції — спальня Дмитра та Олександри, в якій стоїть дитяче ліжко Тео. Пухка перина накриває ліжко, а біла тканина, що закриває вікна від сонячного світла, являє собою полотно для проєктора, в яке впирається листя рослини позаду. Тут демонструється єдина відеоробота виставки авторки Лор Пруво, яка має назву “Театр тіней” (2023). Маленька дівчинка в грайливій манері описує своїй бабусі речі, що оточують її в повсякденному житті. Остання робота на виставці присвячена сьогоденню та майбутньому, швидкоплинності часу та тому, наскільки швидко змінюються наші звички. Я знову думаю про те, як Олександра писала, що материнство повернуло їй здатність думати про майбутнє.
Я, як і багато гостей виставки, вже другий рік поспіль відвідую цей дім в річницю нашої спільної, найбільшої катастрофи. Можливо, ми кожен рік зустрічатимемося на ній, проговорюючи наші особисті та спільні досвіди — така собі терапевтична, обʼєднуюча дія. Виставку можна відвідати за попереднім записом до 10 березня включно, написавши в особисті повідомлення кураторці Олександрі Погребняк або її чоловіку Дмитру Чепурному.
Текст: Анна-Марія Кучеренко
Фото: Всеволод Казарін, Дмитро Чепурний
