Нове видання Бальзака, оповідь про мандри юної українки, дивовижний роман–переможець “Книги року BBC – 2025”: спеціально для Vogue Ukraine романістка та журналістка Анастасія Левкова вибирає книжки, що личать цій весні.
Реклама.
"Летиція Кур’ята і всі її вигадані коханці, яким вона збрехала про свого батька", Віра Курико
Обдарована репортерка, головна редакторка видавництва і дійсно визначна молода особа, з котрою могли б статися всі ці події, створила свій дебютний роман.
Якщо не знати року випуску цієї книги та розгорнути її навмання, може здатися, що це роман із 90-х – невпорядковані любовні стосунки, різноманітні ліжка та безкінечні розмови. Розгортаєш на іншій сторінці – і усвідомлюєш: це книга про сім’ю, поза певним часом, про те, як протягом усього життя ми тягнемо за собою шафи зі скелетами своїх батьків і предків – а якщо хтось із них ще й навіжений? Розгортаєш знову – і сумнівів не залишається: час сучасний, воєнний. І ця книга – не про чоловіків, які виникають на шляху, а про того, хто цей шлях започаткував, – про батька.
Батько – військовий ще з часів АТО, тому цей роман і про війну. Разом з тим, він не травмує описами обстрілів, тортур чи ув’язнення. Таке письмо про війну, можливо, і є єдино правильним сьогодні – щоб не ретравмувати: значна частка подій викликана війною, але саме воювання тут лише окреслене штрихами, деталями, згадками. Те, що дія відбувається на Чернігівщині (частково – в Ужгороді), не є головним: ця книга існує поза простором і часом.
Тут чимало іронії та делікатної самоіронії, влучні діалоги і гумор – незважаючи на драму. Це робить роман легким – його можливо прочитати за вікенд. І водночас він багатогранний: біблійні образи (старозавітні, апокрифічні), власна інтерпретація Гомерової “Одіссеї”, переплетена з історією батька, алюзії на міфи та світові шедеври. У цих моментах текст ніби занурює – і стає зрозуміло, що осягнути його повністю з першого прочитання нереально: він розкривається в перечитуваннях і бесідах.
"Лабораторія"
"Мій прапор запісяв котик", Лєна Лягушонкова
Дівчина росте в луганському селищі міського типу наприкінці 80–90-х. Стає дорослішою у двотисячних, вступає до університету в Луганську. Мати народила її пізно (у тридцять два), тому невпинно знаходить у доньки якісь хвороби та водить до шарлатанів і психіатрів. Батько губить її в людному місці – ймовірно, щоб більше не мати необхідності доглядати за донькою. Дід – єврей-серцеїд. Баба – лежала в психіатричній лікарні. Сусідка носить по всьому місту відра з лайном, і це – частина її заробітку.
На відміну від попередньої, ця розповідь не іронічна, а саркастична. Сарказм – у кожному реченні, чорний гумор – через сторінку, неполіткоректність – як авторський прийом, цілком виправданий у цьому стилі. “Мій прапор…” міг би бути стендап-розповіддю, якби не такий обсяг. Авторка – драматургиня, чиї п’єси отримують нагороди, їх ставлять в Україні, Польщі, Німеччині; врешті-решт, цей роман теж постав на основі п’єси.
Ця книга фактично безсюжетна (окрім містичних переказів з вуст випадкових знайомих): тут розповідь розвивається за часом дорослішання героїні. І на певному етапі сарказм вже набридає; у розповіді про молодість дідуся читач починає плутатися, хто кому хто, а попереду – ще триста сторінок. Проте, далі читати заохочує надія побачити в описах людей і місць причини того, до чого наша країна, а точніше, окремі її регіони, дійшли у 2014 році. Адже, як у Бальзака, тут особисте відбувається на тлі суспільного або ж одразу ним і є. Політичні (і воєнні) мотиви тут простягнуті тонкою, ненав’язливою ниткою. Наприклад, у згадках про те, що в певній лікарні у 2015 році розмістився батальйон “Торнадо”. Чи коли героїню-підлітка питають, ким вона буде, коли виросте, і вона відповідає, що поїде в Чечню різати голови федералам. Чи коли вона дивиться у Венеції на російських дітей і уявляє, як вони платитимуть репарації.
Втім, надія знайти причини тут – пастка. Вони не тут. Щоб їх знайти, слід читати книги про Росію, а не про Україну: хіба таке, як на нашому сході чи півдні, не могло трапитися будь-де? Незважаючи на те, що книга про Луганщину і хронотоп тут важливий, численні відгуки свідчать: багато читачок впізнали в ній своє дитинство, свою ненависть і свій край, його норми та звичаї тих часів. А отже, ця книга – про покоління. Мабуть, тому вона й отримала премію “Книга року BBC 2025”.
"Урбіно"
"Радіо Афродіта", Олег Криштопа
Про війну найкраще писати після війни. Олег Криштопа – журналіст, автор і телеведучий, творець кількох передач, зокрема “Історія для дорослих”, – саме це і робить. Він не винен, що за той час, поки тривав його дослідницький процес, почалася нова війна.
Багато років Криштопа досліджував життя Альберта Газенбрукса – бельгійця, який служив в УПА радистом і трьома мовами – англійською, німецькою та французькою – оповідав світові про змагання українців проти нацистського й комуністичного режимів. Що привело його в Україну? Чому він приєднався до підпільної армії, що воювала і проти німців, і проти росіян? Чи було тут кохання? Кого згадував, кутаючись у кожух у холодній криївці? Як потрапив у ГУЛАГ і що допомогло йому вижити? Відповіді Криштопа знаходить у документах, розмовах із внучками Газенбрукса, свідченнях сучасників і його мемуарах – тих, що частково збереглися, попри те, що вдова їх спалила.
До радіомережі були долучені й інші люди, зокрема жінки – навіть ті, що в ці буремні часи народжували дітей. Про цих людей і загалом про УПА йдеться в книзі, написаній у захопливому репортажному стилі. Вона створює чіткі образи – хочеться доповнювати їх деталями, світлинами, історіями, шукати більше. Та про багатьох із цих людей інформації у відкритому доступі немає – і це лише підсилює цінність роботи автора.
Разом з тим, це не лише історія. Криштопа вільно працює з жанром: поруч із минулим постає сучасність. У тексті з’являються фрагменти його власного досвіду – епізоди нинішньої війни: вибух неподалік від будинку, розмова з чеченським командиром батальйону, що воює на українському боці, поїздка до табору для російських військовополонених.
Усе це – одна нитка: УПА – лише один її відрізок, а нинішня боротьба проти Росії – інший. Цього року у березні “Радіо Афродіта” принесла автору Шевченківську премію.
"Вавилонська бібліотека", 2025
"Подвійне життя", Ален Клод Зульцер
Едмон і Жуль Гонкури — французькі романісти ХІХ століття, однолітки Флобера. Найбільш престижна французька літературна нагорода — Гонкурівська: її заснували вже після смерті братів, згідно із заповітом одного з них.
Швейцарський німецькомовний автор Ален Клод Зульцер написав роман про братів. Точніше — про братів, відомих митців, та їхню хатню працівницю Розу, котра могла б залишитися зовсім невідомою, а проте…
Що побачить читач у цьому романі? Замкнутий світ братів, майже подружжя, сконцентрованого одне на одному й на письмі. Докладно розписану хворобу Жуля — сифіліс, що спричинив до втрати мовлення, а згодом і розуму. Приховане життя служниці — непомітної, але незамінної: зґвалтування в юності, тиха віддана праця, алкоголізм, закоханість, дитина від емоційно недоступного чоловіка й короткий момент щастя, за яким — падіння.
Зульцер — швейцарський романіст, але перекладає з французької, ця культура йому близька. Як і в багатьох французьких текстах, він відкриває приватне життя — залежне і від соціального тла, і від внутрішніх пристрастей та прірв душі. Бальзак, Золя, Флобер, самі Гонкури, пізніше — Саган — всі писали про це. Із сучасних авторів — Мюріель Барбері, Давид Фоенкінос. У змалюванні суспільного життя український читач знайде в Зульцера щось дуже близьке — лаконічно поданий початок Першої світової: переїзди з верхніх поверхів на нижні, втечі від бомбардувань, пошук їжі.
Письмо Зульцера нерівномірне: розділи про служницю плавніші, стилістично більш витончені та захопливі. Натомість частини про митців трохи натягнуті — досвідчений читач помітить шви. Втім, смерть Рози й викриття її другого життя подано надто прямолінійно й стисло, без належної емоційної глибини. Натомість опис останніх місяців Жуля — точніше, відчуттів Едмона, який поступово й болісно втрачає найближчу людину, — справді сильний. Можливо, тому, що написаний на основі його щоденника?
Ця книга спонукає звернутися до самих Гонкурів: їхнього щоденника, який за життя Жуля вели разом, і їхньої художньої прози. Адже історія Рози — жінки, котра дійсно працювала в братів, — також побудована за мотивами одного з їхніх романів, найбільш скандального.
"Лабораторія"
"Лілея долини. Турський священник", Оноре де Бальзак
Сучасність може викликати прагнення поринути в минуле – але не те неспокійне, що призвело до сьогодення, а віддалене і в часі, і в просторі. Ескапізм через літературу – напевно, найкраща його форма.
Звернімося, отже, до іноземної класики. Два романи Бальзака в одній книзі – “Лілея долини” і “Турський священник” – це витончене письмо про людські болі та пристрасті, ті, що не змінюються століттями. Нечутливі, жадібні батьки та самотня дитина, котра росте серед чужих людей. Формування. Закоханість. Неможливість бути разом через шлюб обраниці. Вибір не на користь почуттів, а обов’язку. Страждання героя та героїні. Трагічний кінець. Усе це – на тлі соціальних ієрархій того часу.
“Лілея долини” мала великий спектр оцінок – від руйнівної критики до захвату. Бальзак наполягав, що це не автобіографічний роман, проте якщо знати його життя змалечку, можливо зрозуміти: у цьому твердженні він частково лицемірив.
Це ж видання містить ще один твір – повість про духовницьке середовище французької провінції початку ХІХ століття, де болі та прагнення героїв розгортаються переважно навколо майна. Когось це може дратувати, когось – навпаки, захоплювати: неспішність письма, розлогі пейзажі та інтер’єри, розгорнуті портрети в куртуазному стилі. Хтось зітхне: зараз так не пишуть. Та й не розмовляють, як у цих діалогах. Втіха в тому, що це все ще можливо читати.
Бонус книги – переклад видатного Анатоля Перепаді. Якщо хочете насолодитися багатою, вишуканою українською – вам сюди. Якщо хочете поповнити словниковий запас – теж. Кожна сторінка багата на лексичні перлини.
"Лабораторія"