Ми очікуємо зоолога Сергія Григор’єва біля входу до Межигір’я. Ранок, приблизно дев’ята година, відвідувачів ще немає, лише кілька кіосків з кавою та напоями. Сергій дещо запізнюється – він попередив нас про це телефоном напередодні. Вночі на трасі неподалік резиденції автомобіль збив лося, і Сергій допомагав в порятунку тварини. Ми бачимо здалеку, як він наближається дорогою на велосипеді, тримаючи в руках велику картату хозяйську сумку, яка згодом стане ключовим елементом цієї розповіді. Сергій зупиняється і злазить з велосипеда. Ми вітаємося і вирушаємо на територію.
ФОТО: Володимир Шуваєв
СЕРГІЙ: Я тут перебуваю цілодобово, з перервами на харчування та відпочинок. З першого дня. Я цей зоопарк навіть охороняв. Замість сторожових собак у мене були павичі.
Мені зателефонували рятувальники сьогодні. Лось перебігав дорогу. Щойно надіслали фотографії машини – вона дуже пошкоджена. Лось високий – він врізався прямо у лобове скло. Коли працюєш з тваринами, важко дотримуватися пунктуальності, щось планувати. Тварини, яких утримують у неволі, або ті, що живуть поблизу людини – це постійний процес спостереження. Неможливо просто надати їм їжу та воду і залишити на весь день. За ними необхідно стежити. Коли ти займаєшся цим тривалий час – неважливо, з відповідною освітою чи без неї – ти починаєш на інтуїтивному рівні розуміти, що відбувається.
Колись мені розповідав лікар київського зоопарку, що в нього працював літній чоловік – він наглядав за тиграми. Усі свої спостереження щодо того, як тигр поїв, пив, як спав, він мусив занотовувати у журнал. Одного дня він звернувся до ветеринара і повідомив, що з тигром щось не так. Він ніби і їсть, і п’є, але якось все по-іншому. Він підняв тривогу, і було вирішено взяти у тигра аналізи. І з’ясувалося, що в нього почалося серйозне захворювання. Якби не спостережливість цього чоловіка, то його було б вже потім дуже складно лікувати.
Сергій привітався майже з усіма, кого ми зустріли дорогою. Це співробітники Межигір’я. З коротких розмов стає зрозуміло, що він шукає “гольф-кар” – так зручніше переміщатися територією парку.
СЕРГІЙ: Я колись, не маючи профільної освіти, обіймав посаду головного редактора журналу про тварин. Там я був автором, тісно співпрацював з представниками зоозахисних та громадських організацій, що займаються тваринами. Я усвідомив, що ця сфера сповнена негативу та жорстокості. Водночас люди не бажають знати цю інформацію, вони не готові її сприймати. Йдеться про побитих і отруєних собак. Моя знайома якось сказала: «Я готова допомогти, але бачити це не можу».
Таким чином, з одного боку, я мав досвід автора та маркетолога, а з іншого – працював з тваринами, дресирував собак. Мій принцип був: не карати собаку за провину, а відволікати її увагу.
– Що це означає – не карати, а відволікати? – запитуємо ми, наближаючись до вольєрів зі страусами.
СЕРГІЙ: Ось робить собака щось неправильне, а ви її за це не б’єте, а запрошуєте на прогулянку. Вона починає робити щось погане, а ви залучаєте її до гри. Тоді я подумав, що зоозахисна пропаганда має відбуватися через заохочення, а не через показування жахів, на кшталт «дивись, кров, усе загинуло». А краще через повідомлення: «Вдарив собаку – значить, ти негідник».
– Чи мають страуси імена?
СЕРГІЙ: Не всі. Якщо вони мають імена, то їх не розголошують. Відвідувачі, знаючи ім’я, будуть турбувати їх, кликати. Хоча для більшості тварин імена не мають значення. Вони реагують більше на інтонацію голосу та на те, що ви принесли.
– Це правда, що вони бігають зі швидкістю 70 кілометрів на годину?
СЕРГІЙ: На короткі дистанції. Втекти від нього не вдасться (сміється). Самець нападає одразу, він ще молодий, йому рік. Самці завжди стрункі. У нього своя територія, він демонструє себе перед самками, він також має свій авторитет серед чоловічих особин, він мусить захищати майбутнє потомство. Еволюція побудована на тому, щоб когось перемогти, відігнати.
Ми наближаємося до “гольф-кара”, що стоїть біля складу. Сергій обережно кладе сумку на заднє сидіння і просить нас допомогти йому набрати корм для тварин. Далі ми плануємо об’їхати територію Межигір’я та відвідати всіх тварин, які тут мешкають.
– А звідки у вас таке захоплення тваринами?
СЕРГІЙ: Я народився в Києві, в приватному секторі на Куренівці. З дитинства спостерігав багато цуценят, кошенят. А потім так сталося, що перший фільм, який я побачив (самого телевізора не пам’ятаю, лише фрагмент кіно) – це «Звіролови» (радянська стрічка 1958 року – ред.). Там розповідалося про людину, яка подорожувала Союзом і ловила тварин для цирків. Це настільки глибоко запало мені в пам’ять. З дитинства я нічим іншим, окрім тварин, займатися не хотів. У мене вдома були акваріуми, птахи. Я збирав літературу, тоді було надзвичайно складно придбати якусь книгу. Загалом, інформація, яка була в нашому розпорядженні, і та, що доступна зараз – це дві великі різниці.
Я колись займався черепахами, у мене був притулок. Хочеш, наприклад, дізнатися, як за ними доглядати. Читаєш будь-яку публікацію українською чи російською, а там починається все з мезозойської ери, хто був предком цих тварин і так далі. Енциклопедична така інформація, а в кінці є трохи по суті, що годувати сухопутну черепаху треба капустою, яблуками, морквою. А коли я вперше зайшов на німецький сайт, я був шокований. Там були вказані 150 видів рослин, які можна давати, і 150 видів рослин, які для них отруйні. А далі цілий розділ, як вирощувати салатні квіти, щоб потім цими пелюстками годувати черепаху. Я не міг оговтатися, це був справжній культурний шок. А в нас «капусточка, морковка, яблучка» – і цю інформацію використовують у зоопарках, і люди теж так їх годують. А виявляється, що капусту їм можна давати лише раз на тиждень, тому що це впливає на нирки, а моркву не можна, бо вона шкодить печінці.
Ми набираємо пакети з кормом і прямуємо до машини. Сергій прибирає свою картату сумку і передає її мені. Потім розміщує пакети з кормом на задньому сидінні, а з сумки обережно дістає лебедя і поміщає його у порожній пластиковий ящик.
СЕРГІЙ: Це Фіфіня, я його беру з собою, бо він боїться залишатися наодинці. Він не ходить, у нього переламані лапи – постраждав ще пташеням. Він незграбний через це. Я виростив його з найдрібнішого, він реагував на мене так: «Фі-фі-фі». Тому я його так і назвав. Фіфіня – інвалід, але вбити його у мене рука не піднімається, я його соціалізую. Можливо, вдасться навчити його нормально плавати – і він житиме тут, у ставку, з іншими птахами.
У Фіфіні був агресивний батько. Він наступив і вивихнув йому кульшовий суглоб. Я думав, що це вивих, що він загоїться, поїхали, зробили рентген, а фахівців з птахів у нас практично немає, довелося робити рентген з обох боків, щоб подивитися, як має бути. Виявилося, що вже нічого не можна вдіяти, бо той суглоб зробився неправильно. Він до мене звик. Йому нещодавно виповнилося вісім місяців.
Мене батько колись навчив – ми були в родичів у селі, машина збила курку. Тітка прибігла, щоб батько відрубав їй голову. Він не хотів цього робити, а я тоді був юннатом, кажу татові: «Давай». А він мені сказав слова, які я запам’ятав на все життя: «Якщо буде війна, я буду стріляти в людей, а просто так рубати курці голову я не хочу, мені це неприємно».
Приспати Фіфіню я не можу. Лебеді можуть жити до 35 років, за деякими даними навіть до 70. У мене є друг, який створює різні моделі. Він спробує зробити йому візок для пересування по землі з колесами, щоб йому було зручніше пересуватися.
Я намагаюся налагодити контакт з Фіфінею. У відповідь він щипається та незграбно переступає у ящику, хитаючись з боку на бік.
СЕРГІЙ: Краще його не гладити, я сам не гладжу. У лебедів не прийнято проявляти тактильний контакт, ласку. Батьки навіть не годують своїх пташенят.
Сергій передає ящик мені, я сідаю поруч з ним. Ми вирушаємо від страусиної ферми годувати птахів.
СЕРГІЙ: Звичайно, ця машина не зовсім пристосована для таких поїздок. Потрібна якась вантажівка, щоб там одразу були і інструменти, і корм.
Їжа для птахів розкладається по території невеликими порціями, але в багатьох місцях, щоб уникнути конкуренції. Одна сильна тварина може не підпускати до корму або з’їсти найсмачніше насіння.
Ми зупиняємося біля озера і йдемо вздовж нього до місця, звідки Сергій годує лебедів. Вони пливуть за ним і видають клекіт.
Лебеді їдять корм разом з водою. Спочатку вони мають щось мені розповісти.
Взимку тут мешкає багато диких качок, а качки їдять, як свині – все швидко ковтають. А лебеді, навіть голодні, їдять потроху. Вони голодують взимку, тому що потребують харчування потроху щодня. Я приїжджаю, годую їх з рук, щоб качки не забрали їжу.
Ще цікаво, прибився один голуб, я його теж годую. Це польовий горобець, українська порода, дуже рідкісна.
Я маю свою позицію, що тварин слід сприймати цілком, такими, якими вони є. Кажуть, мовляв, лебеді вірні своїй парі все життя, а люди так не можуть. Це дуже красива казка. Лебеді можуть прожити разом багато років, але у них бувають якісь пригоди з іншими, вони зраджують. Коли люди дізнаються про це, то засмучуються, міф розвіюється, і вони починають ставитися до них інакше. Тобто люди люблять тварин за щось.
Я дивився інтерв’ю із Сергієм Шнуровим (лідер гурту «Ленінград», – ред.). Він влучно пояснив те, до чого я теж дійшов. Він сказав: «Потрібно не «люблю», «не люблю», а «цікаво чи не цікаво». У світі існує безліч речей, які можна не любити, але вони викликають інтерес.
А коли ви здобули освіту, пов’язану з тваринами?
Я без профільної освіти працював головним редактором, а в мене працювали люди з двома-трьома освітами. Тут важлива не стільки освіта, скільки сама ідея. Я ще з радянських часів засвоїв для себе, що ідеологія – це головне, а вже під нею слід будувати систему, шукати фінансування, інші ресурси.
Ми стоїмо біля “гольф-кара”. Сергій знову відкриває сумку і дістає маленьку коробочку з двома пташками.
Це вільшанка. Їй вже кілька днів, вона сама навчилася брати їжу. Я підсадив ще одну пташку, і вони почали вчитися значно швидше. Годую опаришем. Можливо, вони загубилися від батьків. Люди знайшли пташенят, спіймали їх і принесли мені. Їх вже відірвали від батьків, повернути не можна. Я підгодовую їх і намагаюся зробити так, щоб вони знову стали дикими. Якщо вони звикнуть до мене і не будуть намагатися втекти – доведеться залишити.
Скільки років ви присвятили роботі з тваринами?
Мені виповнилося 52 роки. Як зоолог я почав навчання у 40 років. Хотів довести свій аматорський рівень до максимуму. Освіта для мене – це вже як шлюб, зовсім інше ставлення. Я хотів отримувати задоволення, щоб це не перетворилося для мене на роботу. Це захоплення, наче в дитинстві, коли ти йдеш до зоопарку і відчуваєш від цього величезну радість.
Це була чудова нагода вийти із зони комфорту. Адже виникали думки, що я дорослий чоловік, а викладачі молодші за віком. Але все склалося чудово, я нічим не відрізнявся від студентів.
А чому саме в 40 років ви вирішили перейти на інший рівень?
Мене запросили працювати до зоопарку. Я приблизно рік обмірковував пропозицію і погодився. Мені дуже сподобалося вчитися, я хвилювався, чи складу, чи не складу. (відволікається)
А зараз треба перевірити кількість лебедів, чи всі вони на місці. Важливо, щоб лебеді обов’язково споживали їжу з водою. Буває, коли лебедів рятують, насипають їм їжу без води, і вони потім помирають від голоду.
Вища освіта – це вимога київського зоопарку?
Ні, я сам ухвалив таке рішення. Мені подобається перетворювати “непотрібне на корисне”. Взяти щось, що нікому не потрібно, і створити з цього щось цікаве. Я обрав професію, яка нікому взагалі не була цікавою – вчитель біології. Але в зоопарку я став керівником відділу науково-просвітницької роботи. Ми за кілька років збільшили відвідуваність зоопарку вдвічі – з 400 тисяч до 900 тисяч осіб. «Дні черепахи», «Дні слона» – це все були мої ідеї, до кожного свята ми готували листівки, газети. На «День черепахи» ми випускали футболки «День Ч», а замість Че Гевари там була зображена черепаха.
А як ви опинилися в Межигір’ї?
Я вивчив ситуацію в київському зоопарку зсередини і почав втручатися у всі питання, які мені не подобалися. Я був ентузіастом, постійно пропонував шляхи покращення. Але це нікому не було потрібно і дратувало оточуючих. Тоді існував сильний дисбаланс між фахівцями в зоопарку, наприклад, ті, хто займався тваринами – це була ніби найнижча категорія працівників. А от будівельники, орендарі, продавці вирішували всі питання. Ці фотографування з мавпочками, катання на конях та поні, я не міг цього терпіти.
Перше, що я запропонував у зоопарку, – це створити чайний клуб для фахівців. Я хотів отримати з відділу кадрів інформацію про освіту працівників – хто біолог, хто професійний зоолог чи зоотехнік. У мене був великий кабінет, ідея полягала в тому, щоб раз на тиждень збиратися там, пити чай і спілкуватися. Я хотів налагодити творчий процес та взаємодію між людьми. У результаті це мало б призвести до появи нових ідей. Адміністрацію цей задум насторожив.
Я постійно піднімав складні питання, на які часто не було відповідей. Одного разу я домовився з журналісткою, і вона провела день під прикриттям у зоопарку та підготувала матеріал про ставлення до поні, яких здають в оренду, та мавпочок, з якими фотографуються. Наприклад, сидить сумна мавпочка. Підходить відвідувач – їй показують заохочення (печиво), і вона починає радіти. Її фотографують, а потім печиво забирають. Ми підготували матеріал і вигнали цих фотографів із зоопарку.
Зараз я працюю там на півставки. Ведучий біолог, методист, консультант. Я сам вигадав собі таку посаду, коли ще спілкувався з директором. Я був його консультантом.
Перші дні, коли люди увійшли до Межигір’я. Що тут відбувалося?
Я відвідував Майдан після роботи, керівництво не надавало мені відпустки, тому що в мене тоді була конфліктна ситуація з ними.
Коли горів Будинок профспілок, я всю ніч провів на Майдані. Був біля Поштамту – подавав бруківку. І коли стріляли людей – я туди не потрапив, бо відпочивав після важкої ночі. Наступну ніч я також провів на Майдані, а потім вранці прийшов додому і хотів також відпочити, але люди у Facebook почали писати, що Янукович втік, а в Межигір’ї залишилися якісь тварини. Я зателефонував приятелеві і сказав, що треба їхати. Ми приїхали, а там справжній ажіотаж – люди повідкривали вольєри, смикали страусів, заходили до антилоп. Я подивився на все це і вирішив, що потрібно взяти ситуацію під контроль. Ми знайшли шматок дроту, позакривали вольєри, двері. Потім знайшли активістів, взяли у них ключі від усього цього і вирішили залишитися тут.
На території парку були коменданти, але зоопарк знаходився трохи осторонь, за нього ніхто не відповідав. У перші дні ми з’ясували, як тут все функціонує. Щоб отримати сіно, потрібно було вести переговори з “самообороною”, яка контролювала ту частину парку, де стояв трактор. Постійно доводилося з кимось домовлятися, але, незважаючи на це, не виникло жодної критичної ситуації. Вночі до нас приїздили люди з автоматами, світили фарами, а я їм кажу: «Не світіть, будь ласка, олені дуже втомилися, а ви їм світите». Ми знайшли порозуміння. Я прожив на території зоопарку понад рік.
Спочатку були певні запаси. А потім настав період, коли вхід був безкоштовним – просто стояла скринька, куди кожен клав скільки міг. З цього ми якось жили. Далі я написав про наші потреби у Facebook, і до мене звернувся чоловік із Миколаєва, який представляв американський фонд захисту тварин. Він придбав для зоопарку 14 тонн комбікорму. А потім вже з’явилися квитки, і залишився один комендант у Межигір’ї. Після цього стало легше. З самого початку ми думали, що це тимчасово, що з’явиться якась компанія, якій ми все передамо. Але ось вже четвертий рік працюємо.
Ви могли б коротко описати свій робочий графік зараз?
Пташенята будять мене о четвертій ранку. Я мушу встати, погодувати їх, а потім ще трохи дрімаю. До обіду я працюю, потім обідаю і намагаюся відпочити, тому що потім продовжую роботу. Іноді робочий день закінчується близько десятої вечора. Іноді можуть зателефонувати вночі, на вихідних тощо. Я вже сьогодні згадував, що робота з тваринами – це дуже ненормована праця. Важко бути пунктуальним та щось суттєво планувати.