Іноді в житті трапляються зустрічі, результат яких вирішено задовго до того, як учасники встигнуть вимовити хоча б слово. Це схоже на розмову двох людей, один з яких вважає кивок знаком згоди, а інший – оголошенням війни. Саме в такій лінгвістичній пастці опинилися ті, кого ми звикли вважати головними антагоністами домашнього затишку, чия ворожнеча стала притчею у язицех та сюжетом для сотень мультфільмів.
Насправді корінь багатовікового протистояння собак і кішок криється не в природній злості, а в катастрофічному розбіжності «мовних пакетів». Собаки та кішки використовують схожі частини тіла для передачі діаметрально протилежних сигналів. Найяскравіший приклад – хвіст: якщо пес радісно виляє їм, запрошуючи до гри, то для кота інтенсивні рухи хвостом означають крайній ступінь подразнення та готовність до атаки. Коли собака лягає на спину, демонструючи повну довіру та підпорядкування, кіт сприймає це як зручну позицію для захисту всіма чотирма лапами, озброєними кігтями.
Історія теж підлила олії у вогонь, адже в дикій природі ці види довгий час були конкурентами за один і той самий видобуток. Собачі батьки, будучи зграйними мисливцями, звикли переслідувати все, що тікає, тоді як одинаки-кішки покладаються на засідку і скритність. Раптовий порив пса сприймається котом як напад хижака, що запускає миттєву реакцію втечі, яка, своєю чергою, включає у собаки інстинкт погоні. Це замкнене коло непорозуміння століттями зміцнювало міф про вроджену ненависть, хоча насправді це лише серія невдалих спроб комунікації, які за належного терпіння господарів цілком можуть закінчитися міцною міжвидовою дружбою.