«Кіс-кіс-кіс…» – підзиваємо ми до себе свого ненаглядного Барсіка (Мурзика, Мурку, Гармата тощо). Ось уже чується «мяу», і на безшумних лапках підбігає до нас пухнаста грудочка з витягнутим хвостом стрункою і шикарними вусами-антеннами.
“Мяу!” – і він уже розташувався на колінах, ввімкнувши внутрішній моторчик і щурячи очі від задоволення, що в нього чухають за вушком. “Мяу!” – звучить біля холодильника – і ми знаємо, що треба взяти мисочку та налити туди молочка. Ми розуміємо одне одного без слів. Ми один одного відчуваємо. Але ж так було не завжди.
Кішки, як і інші домашні тварини, не завжди були домашні та приручені. Колись вони були дикі і не жили в тісному контакті з людиною. То як же це сталося?
На даний момент усі історичні відомості вказують на те, що вперше кішка зайшла до будинку до людини і залишилася там у Стародавньому Єгипті, близько 5000 років до н. е.. Єгиптяни шанували її за втілення богині ночі Бастет і надавали їй почесті, якими не удостоювали простих людей. Після смерті кішок часто бальзамували, про що свідчить величезна кількість знайдених мумій. За вбивство кішки за законом належала смертна кара.
Як саме відбулося одомашнення, точно не встановлено. Але очевидно, що людям були добре відомі звички, спосіб годування та характер стародавніх диких кішок – жили вони поблизу. І приручення тварин спочатку мало суто функціональний, практичний характер.
Засилля гризунів, що псували врожай, було і проблемою, і тим, завдяки чому зараз ми маємо можливість чути «Мяу» у себе вдома. Єгиптянам потрібен був захист від щурів та мишей, кішкам треба було полювати. Невідомо скільки пройшло часу, поки кішкам вдалося зарекомендувати себе корисними тваринами, а людям увійти у довіру до них, але цей момент настав. І кішки впізнали ціну людської подяки.
Їх обожнювали, їх почитали, їх полюбили і пустили до будинку. Дедалі більше перед вусатою мордочкою ставилася миска з молоком, дедалі менше рідше мишок доводилося ловити. Все сильнішим і стійкішим ставав зв'язок людини і тварини.
У Європу кішки потрапили завдяки римлянам приблизно в 1 столітті н.е. Вони захопили Єгипет і зачарувалися пухнастими звірятками, такими улюбленими в цій загадковій країні. Втім, як могло бути інакше? Хіба могли вони встояти проти тієї тонкої чарівності, якою володіє кішка?! Ось і Європа не встояла та й увесь світ.
До речі, судячи з знайдених мумій, малюнків і скульптур, що залишилися нам у спадок від стародавніх єгиптян, сучасна кішка не дуже відрізняється від своєї стародавньої прародительки. І, зважаючи на все, не лише зовні. Характер – все такий же незалежний, гордий, ніби не в теплому будинку вона народилася і живе, а тільки вчора з лісу вийшла і за її хитрою мордочкою справді ховається Бастет.
Важко уявити зараз сучасний будинок без маленького витонченого звіра з таким непередбачуваним характером, безшумною ходою та багатовіковою таємницею в очах.
Ну, а тепер покличте «Кіс-Кіс-Кіс!»… І загляньте в зелені, таємничі очі своєї кішки. Що ви у них бачите?