Зробили люди з мене таксу. Між іншим мене не запитали! І стала я такою довгою. До непристойності. Бачили, мабуть. Озирнуся назад – хоч окуляри одягай – хвіст далеко і його погано видно. Знову ж таки, побігати коли хочеться. Біжиш-біжиш, стараєшся, а якось усе на місці. Чому? А тому, що вони ще й ніжки зробили короткими.
Постає питання – навіщо? Хіба я просила? Кажуть – захопились та не помітили. А мені, між іншим, віддуватися доводиться! Думаєте, приємно, коли кричать: наздоганяй! Наздоженеш тут…
Думала я, думала… і вирішила, що доведеться якусь противагу виробити всім цим неприємностям. Тепер вони, люди, кажуть, що маю почуття гумору. Довелося! Не ставати ж циніком насправді! Собака-цинік – це, знаєте… небезпечно. А я як-не-одно людини. Поки що.
А то ось, наприклад, завели собі звичку мене в авоську садити і на стіну вішати. На гвоздику. На покарання. А я ж хороша! Поскулю-поскулю – відпускають. І нудно так вимовляють. Це що! Якось я помітила, що раптом м'ясо в будинку зникло. Я туди-сюди – нема. Все обнюхала. Навіть сумніватися стала у своїх знаменитих здібностях. Потім з'ясувалося: вирішили мої господарі довше жити, ніколи не хворіти і стали веганами. Ну а я що, я ж друг, довелося і мені переходити.
Ось, останнє досягнення – їм огірок. Хрумтить, як цукрова кісточка! Відпрацьовую акторську майстерність: господиня, схоже, навіть не здогадується, чого це мені варте. Думає – подобається. Як же! Але ж я її люблю, ось і намагаюся, кріплюся.
А то раптом цього їм мало здалося, і вирішили вони трохи їсти. Я спершу поплакала трохи. Тихенько. Апетит у мене ж – ого-го! Чи не дивіться, що маленька. Але… робити нічого: стала і я менше їсти. На морді з'явилися ознаки одухотвореності. Сама помітила у дзеркалі. Спершу навіть і не визнала себе, палала.
Але прокол вийшов учора. Така досада! Принесла господиня пиріжки з капустою. Аж десять штук! На тиждень розрахувала: на нас троє, з господарем. Запаххх! Неможливий, я вам скажу. Я його відчула ще коли господиня струму до будинку підходила – хвилюватись почала. Швиденько медитувати взялася: мовляв, я сильна, і взагалі… мені їсти навіть зовсім не хочеться. Так тільки – іноді, і то по дрібницях. Але коли цей кульок залишився без нагляду на кухні… не витримала я. І про авоську собі нагадувала, і що нотації потім тиждень читатимуть, і доведеться сидіти з винним виглядом. Нічого не допомогло! З'їла я їх, добродії, миттю. Навіть якось і кульочка не помітила.
Господиня – в істериці. Вона ж думала, що я вже своя – веган. А я, виходить, тільки прикидалася. Хазяїн – здивований: мовляв, а їсти сьогодні чого будемо? То хоч пиріжок на день, а тепер чого?
Ох, мені ніяково! Чи не повірите. Хотіла включити почуття гумору. Не вмикається! Прийшла подруга господині. Каже – діли, наступного разу купиш не 10 пиріжків, а 12: два – вам із чоловіком, а 10 – псині. Я її так поважала одразу! Хоч одна людина знайшлася, хто мене розуміє. От думаю: може, тихенько до неї втекти? Але якось не по-собачому це…
Може, вона хоч у вихідні ковбаскою побалує? Але далі мріяти боюся. А то раптом виявиться, що вона зовсім йог і харчується виключно праною. А я ж – ні до чого. Вирішила поки що вдома залишитися. Подумати.
А я, авторе, сподіваюся на здорове почуття гумору та розуміння з боку тих, хто надихнув мене на цю жартівливу статтю.