У проєкті "Герої" Vogue Ukraine віддає шану воїнам, лікарям, артистам, енергетикам, паралімпійцям – загиблим та живим, – особистостям, котрі щоденною діяльністю допомагають державі втриматись у найскрутніші часи. Перший герой – музикант і волонтер Святослав Вакарчук, котрий в інтерв'ю українському Vogue щиро ділиться переживаннями про найбільш емоційні виступи у своєму житті, що відбулися на передовій, особисті побоювання та почуття.
Реклама.
Святослав Вакарчук із непідробним захопленням демонструє гітару, розписану українськими військовими: підписи, щирі побажання, забавні малюнки. Колекційний інструмент 1969 року Святослав придбав у приятеля, котрий викупив його на торгах в Америці. Лідер гурту “Океан Ельзи” запевняє, що на ній грали світові зірки: “Можливо, навіть Пол Маккартні”. З того часу з цією гітарою він відвідав чимало прифронтових містечок і локацій – від Авдіївки та Слов'янська до Запоріжжя. Виступав для бійців в окопах і шпиталях, у покинутих будівлях і на автозаправках — а нині імпровізує в кадрі для українського Vogue, сидячи на прохолодній підлозі музичного клубу The Origin Stage в серці Києва.
Це одна з двох гітар 50-річного Вакарчука. Була ще третя, яку минулої зими продали на аукціоні за 350 тисяч доларів: кошти пішли на придбання дронів і РЕБів для 1-го корпусу Нацгвардії “Азов”. Я запитую, чи готовий він продати з аукціону цей колекційний інструмент — безсумнівно дуже дорогий для нього, — щоб допомогти армії. Музикант бере паузу: готовий — за мільйон доларів. “Давайте про це напишемо. Раптом хтось зацікавиться?” — жартує він.
Вже 30 років Святослав Вакарчук — фронтмен найвідомішого гурту країни. “Океан Ельзи” — ансамбль рекордів. Після трьох аншлагів на київському “Олімпійському” у 2014, 2016 та 2018 роках — по 75 тисяч людей кожного разу — у травні 2019-го виступ на ВДНГ зібрав 100 тисяч шанувальників. Перевершити цей показник досі не вдалося жодному іншому митцю. Але коли запитую, який виступ був для нього найбільш зворушливим, він згадує минулорічний концерт на передовій у невеличкій крамниці в глушині на Покровському напрямку: “Військові тоді запропонували відвідати “тихе безпечне місце”. Під'їжджаємо — а це звичайний магазин продуктів. Всередині безліч людей, бійці — і просто серед тих вітрин із солодощами я і заспівав”.
Ми перебуваємо в темній прохолодній гримерці The Origin Stage, музикант загортається в пальто. Ще вчора він виступав на позиціях “Хартії” на Харківщині, а завтра вирушає до Берліна – на презентацію документальної стрічки, присвяченої 30-річчю гурту. “Океан Ельзи” знаний тим, що дає концерти і на головних сценах країни та світу, і в місцях, абсолютно для цього не пристосованих. 22 лютого 2022 року Святослав із командою — гітаристом Денисом Дудком і клавішником Мілошем Єличем — вийшли на пішохідний міст у Києві, щоб виконати “Все буде добре” та інші хіти. У дні, коли ширилися повідомлення про вірогідний повномасштабний напад Росії на Україну, хотілося показати: “ми тут, ми вдома”. Вже через тиждень Вакарчук був у Харкові: співав “Червону руту” в метро та на Майдані Свободи, куди напередодні влучила російська ракета, і виходив у прямі ефіри світових каналів просто з мобільного, щоб продемонструвати вживу, що відбувається. У бронежилеті, з виснаженими очима, розгублений. Він пригадує: “Я бачив, що лінія фронту біля Харкова, і просто розумів, що повинен там бути”.
Вакарчук виріс у Львові в інтелігентному середовищі: батько був визначним фізиком, ректором Львівського університету, згодом — міністром освіти; мати — педагог, зараз художниця. Він зростав на музиці The Beatles і The Rolling Stones, з 1994 року є вокалістом, лідером “Океану Ельзи” і автором більшості пісень; і хоч ніколи не мав стосунку до армії, стверджує, що тепер цей світ для нього так само близький, як і музичний.
Влітку 2014-го він із гуртом вперше виступив перед воїнами в Миколаєві. Потім були концерти в Пісках, Мар'їнці, Авдіївці, Слов'янську, Северодонецьку та Лисичанську, а з 2022 року його маршрути пролягли вздовж всієї лінії фронту. Без афіш і сценічної пишноти — це невеликі виступи для бійців і конкретна волонтерська допомога там, де вона найбільш потрібна. За чотири роки повномасштабної війни “Океан Ельзи” допоміг зібрати для армії понад 355 мільйонів гривень, зокрема для Сил оборони переважно на придбання дронів та РЕБів, засобів зв'язку, а також автомобілів швидкої допомоги. Популярність гурту робить дива: пʼять ювілейних концертів у київському Палаці спорту позаторік принесли понад 10,5 мільйона гривень на потреби Сил оборони, а чотири великі шоу у Львові влітку минулого року — сім мільйонів для ГУР.
Війна зробила мене менш категоричним. Сьогодні я уникаю конфліктів і суперечок, тому що розумію: українці — такі як є, інших у мене немає
Музикант запевняє: перед військовими, котрі тільки-но повернулися з позицій і втратили друзів, найкраще діють не слова, а музика. “Я був на позиціях одного з підрозділів 80-ї бригади зі Львова, в районі села Борова на Ізюмщині. Напередодні відбувся бій — із жертвами. Ми почали спілкуватися, розмовляли довго, а потім хтось із бійців запитав: може, щось заспіваєте? Я взяв гітару, почав із “В той день, коли станем собою”, потім “Обійми”, потім “Я їду додому”. Під кінець вони навіть посміхатися почали”.
За останні чотири роки “Океан Ельзи” видали два альбоми: український “Той день” та англомовний “Lighthouse”. “Той день” Вакарчук називає “легким і щирим”. До нього увійшли пісні “Мукачево” про рідне місто артиста, “Мамо!” про найдорожчу людину та чуттєва “Шіле” — звичайно, про кохання. Це виглядає як сміливий крок — під час повномасштабної війни писати про особисте. Для нього це не жест, а природний спосіб спілкуватися зі слухачем: “Музика — це найбільш абстрактне мистецтво. Якщо ти письменник чи поет, ти написав про війну, і люди бачать, що це про війну. А в музиці ти маєш розкіш не казати людям, що слід відчувати, — вони самі вирішать”.
Вакарчук не є прихильником писання на актуальні теми і не бажає бути частиною кон'юнктури. Лише одного разу створив пісню на замовлення — для бійців “Азову”. Мова йде про трек “Місто Марії”, що вийшов у середині квітня 2022 року, коли Маріуполь був в російській облозі. “Тоді зі мною зв’язався Калина (Святослав Паламар, заступник командира підрозділу. — Прим. ред.), котрий перебував в оточенні на “Азовсталі”, і попросив написати пісню про Маріуполь, щоб підтримати їх. Мене вразило, що в такий момент військові думають про музику. Десь у дописі одного з волонтерів я натрапив на вислів “місто Марії”. Це був настільки сильний образ — місто, яке дарує життя. Я їхав до Львова, коли почув той дзвінок. Вночі дістався готелю, взяв гітару і приблизно о шостій ранку, на світанку, написав рядки: “І сонце зійшло над Азовом””.
Свій 30-річний ювілей найпопулярніший гурт країни відсвяткував у 2024-му. До ювілею команда видала десятий студійний альбом “Той день”, документальну стрічку та фотокнигу у видавництві Arthuss, а також дала девʼять масштабних концертів у Києві та Львові й декілька десятків за кордоном — від Північної Америки до Ізраїлю. Розповідаючи про професійний шлях довжиною у понад три декади, Вакарчук насамперед говорить про емоційні речі: “Ми робимо це, тому що не можемо цього не робити. У музиці немає мети — ми просто творимо, це наш спосіб проживати життя”.
Запевняє, що творчість, сім’я і поїздки на фронт — три опори, на яких базується його ментальне здоров’я. “Все інше — як у всіх, базові речі: друзі, якісь приємні покупки і багато спорту. Я повинен щодня щось робити з тілом: встаю о шостій і, де б не був, роблю розминку”. До повномасштабного вторгнення він багато читав — це допомагало впорядкувати думки. Зараз — менше. “Я буквально змушую себе читати. Якщо до війни читав одну книгу на тиждень, то зараз — дай Боже одну на місяць”. З останнього прочитаного і перечитаного — “Місто” Валер’яна Підмогильного, романи Томаса Манна, Хуліо Кортасара, Габріеля Гарсії Маркеса та Йозефа Рота.
Музикант каже: перед військовими, котрі тільки-но повернулися з позицій і втратили побратимів, найкраще працює не слова, а музика
Чи змінила його війна? Вакарчук каже: хотів би відповісти через декілька років. “Зараз дуже багато стресу, надмір кортизолу й адреналіну. Ми не розмірковуємо, а реагуємо — у нас все реактивне”. Зізнається, що став більш відповідальним і стурбованим, але так само багато пише — музику та пісні “про кохання, війну і про кохання під час війни”. У 2021 році у Святослава та продюсерки Євгенії Яцути народився син Іван, а влітку 2022-го — донька Соломія.
“Війна зробила мене менш категоричним, — підсумовує музикант. — Сьогодні я уникаю конфліктів і суперечок, тому що розумію: українці — такі як є, інших у мене немає. Ми не повинні сваритися один з одним через дрібниці. Бути людиною, чути один одного — значно складніше, ніж грати на піаніно чи писати пісні. Ти вчишся цього все життя”.
Фото: Ira Lupu
Стиль: Sonya Soltes
Зачіска та грумінг: Daria Zhadan
Продюсерка: Mariia Nikolaienko
Освітлення: Michael Aziabin
Асистентка стилістки: Yuliia Ostapchuk
Кураторка проєкту: Alyona Ponomarenko
Подяка – Origin Stage