Олександр Довженко – один із найвидатніших режисерів ХХ століття, а його фільм «Земля» вважається класикою світового кінематографу. Однак, у міжнародній, зокрема англомовній, спільноті Довженка довгий час сприймали передусім як радянського режисера, часто асоціюючи його творчість із російською культурою. Нове англомовне видання його автобіографічної повісті «Зачарована Десна» важливе тим, що воно повертає в поле зору безпомилково українську ідентичність митця, яка яскраво проявилася в його літературній творчості.
Довженко був блискучим письменником, а його літературні твори є не лише доповненням до фільмів, а й самодостатніми, захопливими роботами. Центральне місце серед них посідає «Зачарована Десна» – повість, де режисер оповідає міфологізовану історію свого дитинства. У 2026 році видавництво Lost Horse Press випустило англомовний переклад твору під назвою “The Enchanted Desna”, підготовлений Алі Кінселлою та Дзвінею Орловською.
З нагоди виходу нового англомовного перекладу “Зачарованої Десни”, Читомо пригадує один із найвідоміших літературних творів Олександра Довженка.
Хто зачарував Десну
Назва «Зачарована Десна» одразу викликає знайому з українських казок двозначність: «зачарований» означає як сповнений чару, так і зачарований, виведений за межі звичного плину часу. Окреслюючи простір дитячих спогадів як «зачарований», Довженко веде нас на територію, де діють закони міфологічно-казкового світу.
Перед нами постає село біля річки Десни, де рибини та комарі можуть мати надприродні розміри, а люди зображені не стільки через їхні характери чи психологічні портрети, скільки через казкові функції та гіперболізовані риси. У цій книзі все набуває міфологічного масштабу: Бог з’являється в образі Діда, пращури тутешніх коней мали крила й возили пророків, а берегами Десни прогулювався екзотичний для цих країв лев.
Ефект казкового очуднення потрібен Довженкові, щоб перетворити закутки дитячих спогадів на чарівний притулок, куди, промовивши певну комбінацію слів, можна знову зазирнути й побачити цей магічний світ. Річ у тім, що описана в повісті Десна існує лише у своєму зачарованому вимірі. Адже в реальності цей світ був незворотно змінений радянською колективізацією, Голодомором і репресіями, а згодом – Другою світовою війною. Замість згаданих у повісті людей – дим і попіл спогадів. Маленькі комарі та звичайна риба. І ніхто не сидить на дахах із телятами, чекаючи порятунку від повені, бо порятунку не прийде. Його зникнення було не одномоментним, а наслідком кількох хвиль історичного насильства.
Сон посеред кінця світу
У своєму щоденнику за квітень 1942 року Довженко писав: «А вчора, пишучи спогади про дитинство, про хату, про діда, про сінокіс, один собі у манесенькій кімнатоньці сміявся і плакав. Боже мій, скільки ж прекрасного і дорогого було в моєму житті, що ніколи-ніколи вже не повернеться». На той момент письменник перебував в евакуації, Друга світова війна розривала тканину реальності, а Європа палала у вогні.
Перша редакція «Зачарованої Десни» була завершена 1948 року. Тож це не просто спогад про світлий світ дитинства. Це болісне навіювання собі картин зі світу, який назавжди втрачено. Це спроба зачаклувати цей світ, торкнутися до нього, поки він не вислизне від автора назавжди.
Для створення цієї повісті Довженко постійно звертається до прийому сну, а протягом тексту розсипає нагадування, що описаний світ уже було знищено, перемикаючи таким чином читача між лагідним дитячим сном і мороком реальності. Довженко ніби гіпнотизує нас, заколисує, а потім раптово вириває зі сну.
Найбільший відгомін «кінця світу» з’являється в епізоді повісті про Великдень під час потопу, коли всі мешканці села були змушені вилізти на дахи власних хат з усією худобою і чекати на порятунок. Цей однозначний старозавітний образ потопу є важливим, адже на символічному рівні це та вода, яка знищує старий світ за його гріхи. Описавши цей епізод, Довженко вдається до прийому, що нагадує перехід зі сну в реальність. Він говорить, що його рідне село змиває з землі інший потоп – потоп вогню Другої світової. Біблійна катастрофа, яка в зачарованому світі дитинства була лише тимчасовим випробуванням, у реальності справді відбудеться – і цього разу повернення до колишнього життя не буде.
Тіні богів золотого віку
В українській літературній традиції село часто постає як простір співіснування християнської та дохристиянської картин світу. Християнський календар і відвідини церкви там органічно переплітаються з дохристиянськими віруваннями в духів природи та з вшануванням культу предків. Олександр Довженко, зображуючи село свого дитинства, майже не подає етнографічної панорами. Натомість він перетворює персонажів свого дитинства на пантеон родинних божеств, усвідомлюючи, що описує дитячий світ українського села напередодні його насильницької радянської модернізації.
Якщо придивитися до книжки, усі персонажі зображені дещо перебільшеними, що закономірно, адже ми дивимося на них очима Довженка-дитини. Для нього світ мав видаватися більшим і масштабнішим. Але водночас у цьому є відсилання до міфологічного виміру і, зокрема, до концепції міфу про золотий вік. Персонажів Довженка можна сприймати як пантеон божеств. Це не стільки люди зі складними історіями й психологією, скільки носії окремих рис, доведених до абсолюту.
У цій книзі є верховний бог – дід Довженка. Коли малий Сашко дивився на ікони, святі на них нагадували йому діда: люди на іконах тримали в одній руці щось схоже на сільничку, а жест другої руки нагадував хлопчикові рух діда, коли той збирався взяти зубчик часнику.
Якщо дід відсилає нас до християнської образності, то прабаба – це цілковито язичницький феномен. Після читання «Зачарованої Десни» складно забути прабабу, яка постійно всіх проклинає. У ній сконцентровано багато колориту, і ми не сприймаємо її як погану чи злу, лише як особливий феномен природи. Ця жінка зі своїм потоком неперервних прокльонів постає такою ж стихією, як злива чи буревій – грізною, але невідворотною.
Описуючи персонажа на ім’я Самійло, Довженко надає йому образу косаря. Але не звичайного, а легендарного, який височіє над рештою і отримує прізвисько Косар. Це Косар з великої літери. До речі, українська народна назва сузір’я Оріон – Косарі, і ми не сумніваємося, що Самійло є серед тих, хто косарює на небі. І це не єдиний зоряний персонаж у книзі. У повісті Довженко також згадує свого прадіда, який був чумаком і чий образ відсилає нас до української традиції чумакування. Образ чумака поєднує дві дороги – земну, що пролягає через Україну, і небесний Чумацький Шлях. Ця небесна дорога сполучає не лише віддалені географічні точки, а й небо та землю – світ живих і мертвих.
Ще один напів’язичницький образ у книзі – четверо померлих братів оповідача. Ще живими ці діти сідали на тин, мов горобці, і починали співати. Коли вони помирають малими, усі говорять, що чотирьох братів забрав до себе в хор сам Бог. Але образ братів, які перетворюються на пташок і щодня присутні поруч, має глибший міфологічний корінь. Діти не просто гинуть, а наче залишаються поруч із рідною хатою, прилітаючи час від часу на рідне обійстя в образі пташок – символів чистих душ.
Цікаво, що, попри динамізм окремих сцен, уся повість Довженка зіткана переважно з таких образів та уривків ситуацій – вона не подає повноцінних сюжетів про кожного зі згаданих персонажів, адже перед нами потік спогадів і напівсон, у якому пливе оповідач. Його зачарована Десна перетворюється на велику міфічну річку життя, з якої він встигає вихопити лише уламки спогадів, які зносить війна і час.
І хоча в книзі наявні міфологічна площина та мотив руйнування старого світу, «Зачаровану Десну» складно беззастережно поставити в один ряд із творами світової літератури середини й другої половини ХХ століття, що зберігають пам’ять про традиційні світи, зруйновані колоніальним чи модернізаційним насильством – як-от «І прийшло знищення» Чинуа Ачебе чи «Маїсових людей» Мігеля Анхеля Астуріаса. Довженко майже не звертається у своїй повісті до етнографізму і не має на меті такої реконструкції. Але його книжку можна поставити поруч зі згаданими романами, адже в письмі Довженка є спроба зберегти зникаючий культурний космос українського села, який за життя автора руйнували урбанізація, індустріалізація, радянська колективізація, репресії та війна.
Реальність, яку ми бачимо щодня, крихка і зникаюча. У «Зачарованій Десні» Довженко спробував вирвати з вогню Другої світової війни світ свого дитинства. Так само сьогодні музейні працівники рятують і оцифровують колекції, яким загрожує російська війна проти України, а люди з прифронтових і тимчасово окупованих територій, коли випадає нагода, намагаються зачаклувати в словах власні історії. Довженко зачарував спогади про рідне село між рядків, даючи нагоду всім, хто сьогодні розгортає сторінки «Зачарованої Десни», доторкнутися до прекрасного світу тих часів, коли риба в Десні й комарі біля річки були гігантськими, коні мали крила й возили на спинах пророків, а Бог сидів на лаві біля дому, тримаючи в одній руці сільничку, а в іншій – зубчик часнику.