Письменник і військовослужбовець Артем Чех восени готує до випуску новий роман “Ми тебе не чекали”, який називає “сучасною трагедією”. Український Vogue вперше публікує його уривок.
***
Реклама.
Він тоді так само лежав на жорсткому матраці в їхній спальні, розкинувши руки. Змучений після виснажливої праці в майстерні, де чотирнадцять годин поспіль з помічниками заливали силікон і гіпс, бажав сну, але очікував, поки Зоя звільнить ванну. Вже тривалий час він намагався лягти раніше, аби зайвий раз не перетинатися, аби зайвий раз не спілкуватися. Не було їм про що говорити, не було чим заповнювати ці побутові прогалини. Важливе стало другорядним, а про несуттєве й говорити не було жодного сенсу. Вона працювала з ранку до ночі, він теж вставав ще до сьомої й поспішав у майстерню. Все, здавалося, налагодилося, увійшло в спокійне сімейне русло без перешкод і бурхливих подій. Живи, насолоджуйся… Але кудись зникли те тепло і ніжність, на яких усе мусить триматися. Можливо, тішив себе Труш, ми багато працюємо, і кожен просто виснажився. Можливо, нам варто відпочити, поїхати на якийсь південь, де живуть худі смагляві люди й продають перезрілі фрукти, набратися нових вражень, пити коктейлі на узбережжі, кохатися, злизуючи зі шкіри одне одного морську сіль, танцювати місцеві танці в пальмових наметах, загалом, відчути одне одного знову… Але не зараз, звісно. Пізніше, якось, коли завершимо проєкти, коли наважимося говорити одне з одним тією ж мовою, якою говорили ще рік тому. Зрозумілою мовою, спокійною.
Зоя зайшла до кімнати й зупинилася навпроти дзеркала.
— Не спиш?
— Ванну чекав, — пояснив Труш.
— Ти ж знаєш, що я вагітна? — спитала вона.
— Ти вагітна? — здивувався Іван. — Це ж відколи?
— Я думала, знаєш, помітив.
— Я не помітив і не знаю.
Зоя підняла домашню сорочку, оголивши живіт. Подивилася на себе в дзеркало, схопила пальцями жирову складку.
— Нічого не видно ще, — сказала вона. — Хлопчика хочу. У нас буде гарна дитина. А я буду старою мамою.
— Припини.
— Але знаєш, я не впевнена, що ти будеш хорошим батьком.
Труш тоді віджартувався, посміявся з її казкової делікатності, обійняв і запевнив, що вона ніколи не буде старою, що такі, як вона, не старіють. А потім уночі довго не міг заснути і все думав, що саме тримає його поряд із цією жінкою, якій так легко робити боляче і так просто не помічати болю інших? Навколо нього з помітною частотою з’являлися інші — легкі й веселі, які прагнули любові, мали любов і бажали нею ділитися, були нав’язливі й агресивні у своєму прагненні бути коханими, були випадкові й тихі, які не вірили в себе й у свою спроможність бути щасливими, але вони також були готові до пригод. Іван же ніби не помічав нікого поряд, вперто тримався Зої, вірив у любов, вірив, що любов обирають назавжди. Умів терпіти й чекати прихильності. Найкраще він умів чекати. Тепер він лежав під важкою зимовою ковдрою, уткнувшись носом у подушку, й усвідомлював, що він мав щонайменше десять років, аби зрозуміти: яким би терплячим ти не був, як вірно ти не чекав би прихильності, скількох би жінок не помітив, рано чи пізно ти опинишся віч-на-віч із правдою. І от ще вчора ти читав по діагоналі Амелі Нотомб на вітряному балконі й зачудовано роздивлявся її пальці ніг, а тепер вона випалює в тобі все, що ти мав живого. І лежачи поруч, повертає тебе обличчям до справжньої самотності.
Уранці наступного дня він одразу помчав до майстерні. Заварив каву, довго сидів біля розпеченого булер’яна, крізь слюдяну матовість вікна байдуже дивився, як під крижаним вітром погойдується липа і як сніговою гладдю тягнеться тінь від диму… А потім прийшли робітники, яких він винаймав для великих проєктів. Задиміли сигарети, зазвучали недоречні жарти.
За місяць вони із Зоєю таки полетіли до південних пляжів, але не було ані танців у пальмових наметах, ані коктейлів на узбережжі, ані відчуття єдності. Вранці ліниво йшли до моря, пропливали сотню метрів, сиділи на крейдяних камінцях і мовчки, під хаотичний плескіт дрібних хвиль, куталися в білі готельні рушники та йшли на сніданок. Потім Зоя до вечора валялася перед телевізором, напихаючись чіпсами й цукерками, Труш бродив небагатими на атракціони околицями, дряпаючи ноги об ракушняк і дряпаючи плечі пальмовими гілками. У номері йому не сиділося. Пляж його дратував. Раз він напився в барі готелю, раз посварився з росіянами біля басейну, тричі вислухав від Зої про свою безпорадність, двічі переплатив у продавця фруктів. З поїздки повернулися пригнічені й ображені одне на одного. У Зої ріс живіт, у Труша — відчуття самотності.
А в березні його запросили взяти участь у Французькій весні.
— Не дуже ми з тобою щасливі, правда? — якось спитав він у дружини.
Зоя попросила не дратувати її такими питаннями, вона має зосередитися на пологах. Він має зосередитися на творчості.
Труш до цього більше не повертався, натомість пішов на перше побачення з Анною, й від усвідомлення цього факту в нього підкошувалися ноги. Зрештою, міркував він, це лише побачення, де двоє симпатичних людей їдять салати й запивають їх кислуватим совіньйоном. Побачення закінчилося в парку на лавці, де вони з Анною допивали другу пляшку, шалено й мокро цілувалися під каштанами й багато говорили про будь-що. А вже хитаючись у таксі позаду водія, він боязко нюхав свій одяг, уявляючи, що про цей його дивний і п’яний вечір тепер знають усі знайомі й рідні, включно із Зоєю. Він уявляв, як вона сидить у кріслі з широко розставленими ногами, безпам’ятна від образи, німа від злоби й болю, пузата і красива. Сидить і зустрічає Івана з виразом болісного докору на обличчі. Де ти був, Іване? Хто цілував твій рот і торкався твоїх сідниць? Кому ти говорив слова, які так давно не говорив мені? Але потрапивши до квартири, він лише прикрив двері до спальні, де, обклавшись подушками, спала дружина, пробрався на кухню, налив у товсту чашку будь-якого вина, сів на стілець, підім’яв кулаком щоку й втупився у білі ребра тарілок, що стояли на сушарці біля раковини. Так і просидів з годину, доливаючи вина й відганяючи нав’язливе почуття провини.
Це був початок довгого та виснажливого шляху з подвійним життям і емоційно складним періодом, сповненим істерик, образ, люті, пристрасті, ніжності й вічного страху бути спійманим, а значить висміяним і кинутим тією, якої він так жадібно тримався попри всю безглуздість і невизначеність своїх почуттів.
І все це було схоже на нескінченне дитяче літо, коли щодня відбувалося щось нове й невідоме донині. Літо довжиною в три роки. Літо, яке закінчилося трагедією й соромом, страхом і безпорадністю перед надлюдським болем.
— Ми зможемо бути разом? — спитала Зоя.
— Ми зможемо бути разом, — відповів Труш. — Ми разом.
Але вони вже давно разом не були.