Як “Прада і Диявол” запалили любов до моди та глянцю у покоління

Напередодні появи другої частини саги "Диявол носить Prada" в кінотеатрах головна редакторка vogue.ua Віолетта Федорова згадує, як двадцять років тому саме ця кінострічка вплинула на її професійну долю.

"Диявол носить Prada", 2006

Жовтень місяць 2006 року. Я — студентка другого року навчання економічного факультету, яка переживає кінець першого кохання і зовсім не розуміє, що творити з цим життям. Одного разу після занять в університеті подруги запрошують мене розвіятися — піти в кінотеатр і подивитися новий фільм “Диявол носить Prada”, де грає моя улюблена акторка Енн Гетевей. Я фанатіла від цієї акторки ще з часів “Щоденників принцеси”, а її знімки — кароокої брюнетки зі сніжно-білою шкірою — нерідко зберігала як приклади для краси.

Кіно тоді дивилася з відкритим ротом, запам’ятовувала нюанси й просто надихалася буттям героїв — водночас чудовим і абсолютно недосяжним. У період до інстаграму цей фільм став майже єдиним шансом зазирнути за куліси: як відбуваються зустрічі в редакціях, як готуються фотосесії та що коїться на Тижнях моди. Для людей з усього світу це дійсно був провідник у світ мрій.

Реклама.

Не можу сказати, що вже тоді вирішила: точно хочу працювати в глянці. “Диявол носить Prada” скоріше відкрив для мене фешн як індустрію — я стала купувати журнали та книги, багато читати на дану тему, а моя зацікавленість історією переросла у вивчення історії моди. Через кілька років я переїхала до Києва, проходила стажування у Верховній Раді України й почала писати перші модні нотатки в стіл. Це вже був 2010-й, і подруга порадила нарешті їх оприлюднити, а не переказувати їй. Таким чином з’явилася моя сторінка на платформі Blogspot, і світ моди почав ставати частиною моєї реальності.

Через два роки історія з “Диявол носить Prada” стала ще більш близькою — мене запросили працювати у Vogue Ukraine, який тоді формував команду. Паралельно головна редакторка Маша Цуканова на одному з фешн-курсів взяла мій текст для розбору перед великою аудиторією. Я тоді теж була в залі (Маша цього не знала), червоніла від сорому під час цього критичного аналізу, дивилася на головну редакторку і постійно згадувала Міранду Прістлі з її крижаним образом і неприступною елегантністю. Уява про те, що фільм все ж демонструє істину, лише зміцнювалася. У той день мені вже не хотілося ні моди, ні глянцю — лише зникнути під землю… Але угода з Vogue вже була підписана і повертати назад не було як — лише навчатися й рухатися далі, чим я і займаюся останні 13 років разом із нашою командою.

Дивлячись назад, усвідомлюю, що “Диявол носить Prada” дійсно відкрив світ моди для мільйонів дівчат-міленіалів. Фільм зробив моду більш доступною для мас, забравши бар’єр елітарності, але зберігши повагу до майстерності. Для багатьох він став нібито рожевими окулярами, які згодом змінювалися зіткненням із суворою реальністю. З одного боку, моє покоління прагнуло працювати в редакції Vogue (Runway). З іншого — фільм відверто показав ціну успіху: відсутність приватного життя, емоційне виснаження та потребу вибирати: сьогодні ти вечеряєш із друзями, йдеш на день народження до племінниці — або залишаєшся в офісі, щоб підготуватися до ранкових зйомок. Здається, саме тоді ми вперше задали собі питання про work-life balance. Стрічка змусила глядачів задуматися: чи варта робота, за яку “мільйони дівчат готові вбити”, втрати власного “я”?

Ще важливий для мене момент у фільмі — відношення до моди не як до забавки в переодягання, а як до великого бізнесу. Варто згадати хоча б монолог Міранди Прістлі про той самий небесно-блакитний колір. Це, напевно, один із найважливіших епізодів у кіно про моду. Героїня Меріл Стріп чудово пояснює, як висока мода спускається з подіумів у кошики розпродажів масмаркету. Це навчило глядачів розуміти циклічність трендів і економічний вплив індустрії. Також кінострічка подарувала нам мову, якою ми послуговуємося й досі, а вираз That’s all став універсальним мемом для позначення незаперечного авторитету та завершення розмови.

“Диявол носить Prada” — без сумнівів культурний феномен, який зафіксував зміну епох у моді та медіа. Його вплив на попкультуру та соціальні мережі відчувається й до сьогодні — від естетики Office Siren, яка періодично повертається в тренди TikTok і Pinterest, до нескінченних перевдягань під саундтрек Suddenly I See шотландської співачки KT Tunstall. Коли переглядаєш фільм сьогодні, до нього виникає багато етичних питань, але в ньому є дещо, що змусило мене колись повірити: мода — це світ, гідний того, щоб у ньому залишитися.