У львівському артцентрі Jam Factory презентовано експозицію “ВСЕ НОРМАЛЬНО))”, яка досліджує наше існування, коли катастрофа стає невід’ємною частиною життя та роботи; а також самоорганізовані мистецькі проєкти в Україні як форму буття, виживання та колективних дій в умовах безперервної нестабільності.
Реклама.
Найвдаліше стан тих, хто створює та підтримує незалежні мистецькі майданчики, можна передати за допомогою знайомого інтернет-мема: пес, що сидить у палаючій кімнаті, спокійно констатує: “This is fine”. Українською цей образ звучить як “ВСЕ НОРМАЛЬНО))”. Саме так названо виставку, що експонується у львівському Jam Factory Art Center до 9 серпня. Запозичуючи тон мему, куратори звертають увагу не лише на життя в умовах перманентної кризи, а й на самоорганізацію як усталений спосіб існування українського мистецтва.
Цей проект є результатом конкурсу незалежних кураторських досліджень, ініційованого Jam Factory Art Center. До фіналу потрапили два дослідження: “Weaving”, присвячене історії українських незалежних мистецьких просторів, авторів Насті Хлестової та Антона Ткаченка, співзасновників харківського artist-run простору “Гараж 127”, та “Художники бігають. Самоорганізовані мистецькі простори та ініціативи” кураторів львівської галереї “Товари з Європи” Анастасії Шергіної та Ігоря Тимощука. Об’єднавши свої напрацювання, кураторська група представила виставку, яка зібрала 26 самоорганізованих мистецьких проектів з різних куточків України, переважно заснованих після 2014 року.
Сама експозиція нагадує архітектуру арт-ярмарку: простір ніби розділений на окремі секції, кожна з яких належить певній ініціативі, представленій інсталяцією, що якнайкраще її характеризує. Водночас, замість стандартного “білого куба”, куратори спільно з архітектором виставки Олександром Бурлакою роблять видимими елементи, які зазвичай приховані: відкриваються конструкції, монтажні деталі, необроблені поверхні. Цей прийом чітко відображає матеріальну логіку більшості artist-run просторів, які часто створюються з наявних матеріалів та мінімальних ресурсів, покладаючись на винахідливість.
Невизначеність – мабуть, найточніше слово для опису існування більшості незалежних мистецьких майданчиків. Підвищення орендної плати, особисті обставини, пандемія чи війна – будь-який із цих чинників може тимчасово зупинити роботу простору або призвести до його повного закриття. Через свою швидкоплинність, багато таких майданчиків залишають по собі лише уривчасті свідчення: спорадичні архіви, фотографії, і найчастіше – спогади.
Одним із прикладів завершеної історії є “Квартира 14” – самоорганізований виставковий простір, що діяв у Києві з 2016 до 2019 року. Художник Михайло Алексєєнко та кураторка Мадлен Франко відкрили його у звичайній квартирі на Троєщині. Проєкт виник із особистої історії: після смерті бабусі Алексєєнко почав осмислювати радянську спадщину через інтер’єр її помешкання та предмети, що залишилися. Згодом приватне помешкання стало платформою для експериментальних виставок молодих митців, розширюючи географію мистецького життя Києва за межі традиційного центру. На виставці представлено документацію проекту “Секрет №7” Маргарити Шерстюк та Ігоря Канівця – роботи, створені безпосередньо в інтер’єрі “Квартири 14”, де її архітектура, меблі та предмети побуту стали частиною мистецького висловлювання.
Іншу модель самоорганізації демонструє Noch – одеська ініціатива, що існувала з 2018 по 2021 рік. Художниця Олександра Кадзевич та письменник і психоаналітик Гаррі Краєвець заснували її у власній майстерні як майданчик для 24-годинних заходів, спрямованих на об’єднання локальної мистецької спільноти та створення простору для діалогу. За три роки роботи Noch провів 34 виставки українських та іноземних митців, ставши важливим осередком мистецького життя Одеси. На виставці Noch представлений архівними фотографіями та аудіо-роботою Гаррі Краєвця “У Парі Друзів Не Видно”, яка пропонує розглядати Noch не як завершену історію, а як досвід, що проявляється через фрагменти зустрічей та переміщень.
Ще однією типовою умовою для існування багатьох незалежних мистецьких проектів є прекарність. Самоорганізація часто виникає як відповідь на цю ситуацію – через спільне використання ресурсів, взаємну підтримку та формування власної інфраструктури. Проте це не виключає відчуття постійної невизначеності, яке супроводжує незалежні культурні простори та мистецьку діяльність загалом.
Цей хисткий стан нестабільності ілюструє “Нагірна 22” – мистецька спільнота, що сформувалася у 2018 році в приміщенні Київського інституту автоматики. Вільні кімнати поступово перетворилися на майстерні, а згодом – на робоче місце для десятка митців. Однією з ключових ініціатив спільноти став День відкритих майстерень, що дозволяє відвідувачам безпосередньо знайомитися з художниками та їхньою творчістю.
На виставці “Нагірна 22” представлено проект “Відкриті книги Інституту автоматики” – добірка скетчбуків, що розкривають процес формування мистецьких ідей та демонструють різноманітність практик у межах спільноти.
Під час підготовки виставки ця історія отримала продовження: у травні 2026 року спільноту поінформували про необхідність звільнити приміщення Інституту автоматики. Експозицію доповнили друкованим архівом, присвяченим вимушеному виселенню, таким чином сама виставка стала свідком чергової історії втрати незалежного мистецького простору.
Якщо прекарність є умовою існування більшості незалежних ініціатив, то їхньою спільною рисою стає здатність швидко реагувати на суспільні зміни. Невипадково виставка фокусується саме на просторах, що виникли після 2014 року. Для багатьох із них війна стала не лише історичним тлом, а й прямим поштовхом до самоорганізації – способом створення культурної, соціальної чи навіть гуманітарної інфраструктури там, де її бракувало.
Одним із перших подібних прикладів став харківський сквот “Автономія”, що діяв у 2014-2018 роках. Заснований анархістською спільнотою у покинутій будівлі, він швидко перетворився не лише на культурний майданчик, а й на прихисток для людей, змушених покинути окуповані Крим і Донбас. У сквоті проходили виставки, лекції, кінопокази та концерти, а сам простір став прикладом того, як мистецька самоорганізація може реагувати на суспільні виклики. На виставці історію “Автономії” представляє фільм Миколи Рідного The Squat Is a Squat, що фіксує пам’ять про цей експеримент.
Через два роки, у 2016-му, за двадцять кілометрів від лінії фронту в Маріуполі виникла “Платформа ТЮ”. Спочатку це був незалежний культурний центр для місцевої андеграундної сцени, однак після повномасштабного вторгнення його діяльність зазнала кардинальних змін. Сьогодні ініціатива діє у вимушеному вигнанні, підтримує розпорошену маріупольську спільноту та шукає нові шляхи осмислення втрати міста, уникаючи експлуатації травматичного досвіду. Представлений на виставці проект “Підвищення обізнаності” простежує цю трансформацію через архівні матеріали, відео та особисті свідчення, демонструючи, як культурна ініціатива поступово перетворилася на спільноту взаємодопомоги.
Одним із найтриваліших серед представлених проектів є херсонський культурний центр “Тотем”, який працює з 1999 року. Протягом останніх двадцяти років команда досліджувала, документувала та зберігала будинок-музей Поліни Райко в Олешках, сформувавши навколо нього спільноту дослідників, митців і волонтерів. Після підриву Каховської ГЕС у 2023 році, коли будинок був практично знищений, ця робота набула нового значення. У Jam Factory “Тотем” представляє не лише історію Поліни Райко, а й те, як незалежна спільнота здатна роками підтримувати, вивчати та зберігати локальну спадщину.
Самоорганізовані мистецькі простори часто сприймаються як закриті середовища, існування яких майже непомітне поза колом їхніх учасників. Нестабільні, локальні й нерідко позбавлені можливості документувати власну діяльність, вони легко зникають з ширшої історії українського мистецтва. Однак подібні історії просторів дозволяють говорити про самоорганізацію в значно ширшому контексті – не як про сукупність окремих ініціатив, а як про одну з визначальних рис українського мистецтва останніх десятиліть.
Представлена виставка не створює вичерпну карту незалежних просторів, вона окреслює явище, яке постійно змінюється та трансформується. Зібрані разом історії свідчать, що самоорганізація в українському мистецтві давно перестала бути винятком чи тимчасовою відповіддю на кризу, натомість стала способом, у який українське мистецтво формує власну інфраструктуру.
Показово, що виставка не приховує й внутрішніх суперечностей незалежної сцени. Після отримання запрошення до участі кілька митців відмовилися від співпраці через присутність у кураторській групі Антона Ткаченка, який після виїзду з України не повернувся. У просторі виставки розміщено їхні відповідні заяви. Цей жест нагадує, що самоорганізація не є монолітною спільнотою чи простором безконфліктної солідарності. Вона так само складається з різних позицій, етичних рішень та дискусій, які сьогодні стають невід’ємною частиною українського мистецького середовища.
Текст: Аміна Ахмед
Фото: Костянтин Гливляс