21 лютого один з головних призів секції Panorama Берлінського кінофестивалю виборов український фільм “Сліди”. Документальна картина режисерок Аліси Коваленко та Марисі Нікітюк, яка розповідає про жінок, що зазнали насильства під час російсько-української війни, отримала нагороду The Panorama Audience Award for Documentary, за яку віддають голоси глядачі.
Реклама.
На Берлінале з авторами фільму спеціально для Vogue.ua поговорила кінокритикиня Єлизавета Сушко.
Для обох режисерок участь в Берлінале не нова: фільм Аліси Коваленко “Ми не згаснемо” був представлений у Generation 14plus у 2023 році, а ігрове кіно Марисі “Коли падають дерева” у Panorama у 2018 році. Але вперше дуже несхожі за стилем та попередніми роботами режисерки працювали разом, щоб створити документальний “відбиток часу” про одну з найбільш болючих тем нинішньої війни – сексуальне насильство з боку російської армії.
Ця розповідь персональна для Аліси: у 2014 році вона потрапила до російського полону і пережила насильство. Каже, що запросила Марисю як товаришку та колегу долучитися до проєкту в момент, коли свідчення героїнь фільму, інших жінок, “почали їй снитися”. За словами Аліси, це мала бути людина з-поза меж цього досвіду, але з кінематографічної сфери.
У кінокартині “Сліди” зібрали шість історій українських жінок, які з 2014 року зазнали сексуального насильства на Донеччині, Херсонщині та Київщині внаслідок російського вторгнення. Усі вони є частиною організації “СЕМА Україна” (SEMA Ukraine), яка поєднує українських жінок, які постраждали через сексуальне та гендерно-зумовлене насильство внаслідок збройної агресії Росії проти України.
На премʼєрі у берлінському кінотеатрі зібралися українські кінематографісти, закордонні колеги, журналісти, звичайні глядачі та героїні фільму – українські жінки різного віку, які колись обʼєдналися, щоб розповідати про пережите. У цей вечір одна з них, 76-річна Мефодіївна, як її називають у кіно, на питання як сестринство допомагає їй рухатися далі, поставила аудиторії зустрічне питання. Вона вимовила: “Ми знаємо, що ви втомилися чути про війну. Ми втомилися від неї ще більше. За що нам це? За що мої пра-пра-онуки чують дрони та ракети? За що ці жінки у поважному віці пережили таке приниження?”.
Це не єдина політична заява цієї премʼєри – подію відвідала Почесна Амбасадорка ООН та співзасновниця ГО “Фонд Маша” Маша Єфросиніна у чорній сукні бренду Gasanova з червоним написом на усе тіло “Russian Genocide Through The Body”. “Фонд Маша” співпрацює з командою фільму над імпакт-кампанією з боротьби зі стигмою та пропонує героїням фільму реабілітацію.
“Я переглядала кіно кілька разів, і щоразу це були полярні емоції. З одного боку — паралізуючий жах, з іншого — абсолютне захоплення силою жінок, які зважилися розповісти свої історії. І якщо вони пройшли через це і знайшли в собі сили свідчити, то найменше, що можу зробити я, — це підтримати їх та використати свій голос, щоб їхню правду почув кожен”, — говорить Маша Єфросиніна.
Аліса Коваленко як авторка документального кіно відома насамперед тим, що знімає кінофільми про те, що є її особистим досвідом. В 2014 році вона доєдналась до війська, а її власні кінощоденники з війни зрештою трансофрмувались у документальні фільми “Аліса у країні війни”, “З любовʼю з фронту”. “Сліди” не є виключенням: Аліса була першою жінкою в Україні, яка свідчила про пережите сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом та вже понад 8 років працює у правозахисній сфері.
Фільм не зосереджується на жорстких та немилосердних деталях свідчень жінок. Він розповідає історії героїнь з субʼєктної позиції, які намагаються знайти нову опору. Всередині себе, в організації, у спільному досвіді та сестринстві. “Мені було важливо спробувати віднайти поетичність у тому, як розповісти цю історію. Часто правозахисне кіно рухається по правозахисній колії. Мені хотілося йти у глибину”, – розповіла Аліса Коваленко.
“Ми спочатку розглядали гібридну форму розповіді, але в процесі роботи стало зрозуміло, що цей проєкт — не лише про кіно, а й про адвокацію теми, – говорить співрежисерка Марися Нікітюк. — У цій зраненій реальності нам здалося важливим зберегти максимальну документальну чесність і бути поруч із героями від початку і до кінця”.
В результаті авторам вдалося створити кінематографічний вислів, де поетичність не руйнує дійсність та правду. Фільм проводить паралелі між досвідом героїнь та природою, яка проходить різні цикли відновлення. Цю форму шукали довго, кажуть продюсерки Ольга Брегман та Наталія Лібет, щоб врешті збалансувати усі жахи та невимовний біль, який відчуваєш, коли чуєш про історії сексуального насильства.
Режисеркам, які співпрацювали на тлі власної дружби та бажання підтримати одна одну в складній темі, вдалося створити фільм, що обʼєднує: у ненависті до росіян, у сестринстві, у бажанні говорити про пережите, яким би жахливим не був цей досвід. Фільм спонукає діяти, допомагати тим, хто поруч.
Про це після перегляду розповіла і Марина Ер Горбач, режисерка фільму “Клондайк”, що був відзначений Призом екуменічного журі на Берлінале 2021.
“Я придбала квиток на “Сліди” в перший же день продажу і думала, що сяду десь біля виходу із зали й, якщо раптом відчую, що не можу дивитися фільм, то просто вийду, щоб нікому не заважати. Потім, сівши в крісло в залі кінотеатру, вирішила, що просто закрию очі в найскладніші моменти. Проте нічого з цього не було потрібно. Фільм зовсім не віктимний — він про жінок неймовірної душі. Єдине, що захотілося дійсно зробити після перегляду, — це довго аплодувати їм і обійняти”.
Про це свідчить і головна нагорода Panorama, яку “Сліди” отримали на фестивалі, вперше для українського кіно. Найкращим фільмом у секції “Панорама” стрічку визнали 26 500 глядачів, які залишили йому свою високу оцінку.