Напередодні очікуваного виходу кінострічки "Диявол носить Прада 2" редакція Vogue Ukraine згадує знакові фільми з видатною Меріл Стріп: від душевної драми "Крамер проти Крамера" 1970-х років до "Залізної леді" 2011 року.
"З Африки"
Кінофільм "З Африки" — це справжній витвір кіномистецтва 20 сторіччя, який полонить своєю споглядальною атмосферою та оповіддю про любов на тлі колоніальної Кенії. Його головна перевага криється у візуальному аспекті: кожний епізод виглядає як оживлений живопис, а розлогі зйомки африканських саван з висоти пташиного лету захоплюють дух. Окремої похвали вартий бездоганний стиль картини, де елегантні вбрання Меріл Стріп у стилі "сафарі-шик" бездоганно підкреслюють вдачу її міцної та самостійної героїні. Акторська майстерність, особливо гармонія між Стріп та Редфордом, додає сюжетній лінії глибини, роблячи драму щирою та зворушливою. Музичний супровід Джона Баррі доповнює цей естетичний досвід, перетворюючи перегляд на справжню мандрівку в часі та просторі.
Реклама.
Федорова Віолетта, головна редакторка vogue.ua
“Крамер проти Крамера”
“Крамер проти Крамера” (1979) від режисера Роберта Бентона — одна з найбільш делікатних драм про розрив шлюбу. Джоанна у виконанні Меріл Стріп покидає дім, лишаючи чоловіка Теда, якого втілює Дастін Гоффман, з юним сином Біллі. З цього рішення розгортається фабула про любов, провину, стомленість, батьківство і право жінки вирішувати, як жити. Гоффман майстерно проводить свого персонажа шляхом від самовпевненого трудоголіка до батька, котрий вчиться готувати сніданок, відчувати свою дитину, боятися за неї і ставити її понад особисті амбіції. Персонаж Стріп з’являється не так часто, однак кожна сцена з нею підтримує напруження. Вона точно відтворює сором, виснаження, лагідність і розпач жінки, яка намагається осягнути, ким вона є за межами ролі матері й дружини. “Крамер проти Крамера” варто подивитися заради приголомшливої акторської гри Стріп і Гоффмана, сцени з французькими тостами, малого Джастіна Генрі в ролі Біллі та правдивого й відвертого сюжету, який зображує розлучення як непростий і тяжкий досвід.
Марина Шулікіна, редакторка
“Смерть їй личить”
Стрічка “Смерть їй личить” Роберта Земекіса нерідко хибно зараховують до категорії легковажних чорних комедій — поряд із блискучими фантазіями 1990-х про вічну молодість. Насправді це одна з найвлучніших і найжорстокіших сатир на культ зовнішності, знята ще до ери фільтрів і інʼєкцій, але так, ніби вона її передбачила.
У центрі — дві жінки, акторка Медлін і романістка Гелен, котрі воюють не лише одна з одною, а й із власним відображенням у дзеркалі. Боротьба за молодість і обранця — пластичного хірурга, який сам має вигляд більш виснаженого, ніж його пацієнтки, швидко виходить за рамки здорового глузду й переходить у сферу майже готичної фантастики.
Земекіс працює на стику жанрів: фарс, боді-горор і мелодрама, котра сама себе висміює. Але головне тут — невблаганна логіка казки: якщо ти бажаєш вічної молодості, ти її здобудеш. Лише ціна виявиться тілесною.
Меріл Стріп і Голді Гоун грають швидше архетипи — дві варіації жіночої тривоги, доведеної до абсурду. I саме Стріп стає осердям цієї історії — холодна, нарцисична, майже карикатурна у своїй досконалості, вона грає саму ідею остраху старіння. Поруч Голді Гоун — її викривлене дзеркало, зранене й одержиме реваншем.
Світлана Манукян, редакторка соцмереж
"Флоренс Фостер Дженкінс", 2016
Неперевершений комічний талант, акторську пластичність та самоіронію демонструє Меріл Стріп у трагікомедії "Флоренс Фостер Дженкінс". Фільм згадують значно рідше, ніж її популярні кінострічки "Мамма Мія!" чи "Залізну леді", але картина однозначно варта уваги. Стріп грає реальну жінку Флоренс Фостер Дженкінс – нью-йоркську світську левицю, яка, хоч і має жахливий голос, з юності мріє стати всесвітньо відомою оперною співачкою. Дженкінс, яка жила в Нью-Йорку на початку 20 сторіччя, увійшла в історію як представниця “маргінальної музики”, котра стала відомою завдяки повній відсутності музичного слуху, почуття ритму і співочого дару. В її образі Стріп викликає роздратування та співчуття водночас.
Неповторний дует у картині Метріл Стріп утворює Г'ю Грант, сліпо відданий їй чоловік Сент-Клер, котрий робить усе можливе, щоб Флоренс ніколи не усвідомила, наскільки огидно вона співає. Але це доти, доки вона не об’явить про свої наміри виступити з концертом у Карнегі-голі — одному з найпрестижніших у світі майданчиків для виконання класичної музики. У 2017 році стрічку було висунуто на BAFTA та "Золотий Глобус".
Дарія Слободяник, редакторка відділу культури
“Джулі та Джулія”, 2009
Цей фільм зустрівся мені у період захопленням кулінарією. Я подивилась “Прянощі та пристрасті” й “Шеф Адам Джонс” і взялась за “Джулі та Джулія”. Важливо, що ця стрічка розповідає історію реальної шефині Джулії Чайлд, котра познайомила американців із французькою кухнею та переконала мільйони жінок (і не тільки), що страви ресторанного рівня можливо приготувати і в умовах домашньої кухні. Звісно, якщо б не Меріл Стріп грала культову шефиню невідомо, чи стала би її постать відомою у поп-культурі. Все ж, природний магнетизм Стріп та її вміння ніби фліртувати із глядачем — те, завдяки чому її персонажі надихають робити своє життя більш насиченим.
Валентина Анохіна, редакторка сайту
"Залізна леді", 2011
Зазвичай перевтілення голлівудських зірок в історичних особистостей заради отримання нагороди кіноакадемії виглядає карикатурно і награно. Але не в цьому випадку — Меріл Стріп неперевершена у ролі Маргарет Тетчер.
Сергій Ковальов, артдиректор