Поділитися
16 січня 2025 року помер знаковий постановник, митець, музикант Девід Лінч, чия робота назавжди переінакшила світове кіно.
Творець кінострічок “Синій оксамит”, "Малголланд Драйв" та серіалу “Твін Пікс”, Лінч компонував фантастичний, нереальний світ, поринувши в котрий хоч раз, кіномани закохувалися навіки. Згадуючи пам’ять славетного кінорежисера, який у 2019 році заслужив почесний “Оскар” за внесок у всесвітнє кіномистецтво, редакція українського Vogue розповідає про улюблені кінокартини Девіда Лінча.
Реклама.
“Малголланд Драйв”, 2001
Дивовижна річ із фільмами Девіда Лінча — я майже ніяк не можу згадати, коли та за яких умов уперше їх переглядала, проте зворушливе відчуття переляку й разом з тим захоплення завжди лишається зі мною. Як і образи з його робіт, що закарбовуються в пам’яті, — десь поряд зі спогадами про сновидіння. І кошмари.
У “Малголланд Драйв”, який режисер показав у Каннах у 2001 році, це великий кадр каліфорнійської вокалістки Ребеки дель Ріо з яскравим гримом на очах і кристалом-сльозою на правій вилиці. На сцені лос-анджелеського нічного клубу Silencio, куди потрапляють біляві персонажки Наомі Воттс і Лори Герінґ (остання в перуці), вона співає іспаномовну версію балади Crying Роя Орбісона та Джоя Мелсона — поки на четвертій хвилині не падає долілиць. Без будь-яких роз’яснень. Фонограма продовжує лунати. Знепритомнілу (чи мертву?) співачку забирають зі сцени.
Кінострічка про американську, точніше, каліфорнійську мрію, якою живе молода акторка Бетті Елмс (Наомі Воттс), іде звивистими шляхами трилера, психологічної драми, комедії та — на мою думку — жахів. Упродовж 146 хвилин екранного часу тут виринають амнезійна незнайомка, акторки (успішна та не зовсім), детектив, угруповання мобстерів і бездомний, що доводить до чергової втрати свідомості (або смерті). Докладно переказувати сюжет кінострічки немає сенсу — її потрібно дивитися. “Малголланд Драйв” — це посвята Лос-Анджелесу як міфу та хрестоматійне “лінчівське” кіно, де уявне співіснує з дійсним, химерне з буденним, божественне — з моторошним. У руках талановитого режисера розрізнити одне від іншого майже неможливо.
Веня Брикалін, головний редактор
“Дюна”, 1984
"42 роки тому, з мотивів, що виходять за межі мого сприйняття, Девід Лінч витягнув мене з невідомості, щоб зняти в його першій і останній великобюджетній кінострічці. Він явно розгледів у мені щось, чого навіть я не усвідомлював. Я зобов’язаний всією своєю кар’єрою, та й життям, його баченню”. Це слова актора Кайла Маклаклена, присвячені режисеру всього його життя. Більшість із нас захоплюється витонченим і загадковим Маклакленом в інших роботах Лінча — “Синій оксамит” чи “Твін Пікс”, проте варто пам’ятати: першою, у 1984 році, була якраз “Дюна”. І коли я чую, що “Дюна” Лінча — невдала кінострічка, то думаю про те, що без неї не було би “Дюни” Вільньова та багатьох інших прикладів жанру, на які, безсумнівно, вплинув Лінч. А ще про те, хто має право визначати рівень “успішності”, коли йдеться про мистецтво, і чи не краще деколи віддати це на суд часу?
Екранізувати “Дюну” Френка Герберта Лінча покликав італійський продюсер Діно ді Лаурентіс. Ще наприкінці 1970-х він запропонував відзняти “Дюну” Рідлі Скотту, проте Скотт вибрав “Чужого”; натомість 1981 року донька Лаурентіса Рафаелла підкинула батькові думку — запросити Лінча, який на той момент зняв дві кінокартини, “Людина-слон” та “Голова-гумка”, і вважався молодим і перспективним режисером.
Події фільму відбуваються в майбутньому у вигаданому всесвіті Галактичної імперії, однією з найпривабливіших планет якої є Арракіс, або Дюна, де видобувається унікальна субстанція — меланж. Головний герой, син аристократа Пол Атрід (Кайл Маклаклен), прибуває на Арракіс, щоб протистояти змовникам і змінити долю галактики. Космічний на той час бюджет у понад 40 мільйонів доларів було витрачено на спецефекти та складні декорації. Моделі величезних машин-збирачів прянощів, моторошно реалістичні піщані черви до семи метрів завдовжки, виготовлені з гуми, грандіозні галактичні палаци та космічні кораблі: світ “Дюни”, хоч справді є нетиповим для нереального стилю Лінча, вражає своєю технологічністю і казковістю. Однак усе це не зробило стрічку успішною: вона зібрала 24 мільйони, а критики рознесли її за хаотичність і нагромадженість сценарію.
Проте що подарувала нам “Дюна”? Насамперед познайомила світ з Кайлом Маклакленом, на той момент 25-річним нікому не відомим актором, якого за рік до того Лінч побачив на театральному фестивалі в Орегоні. Оскільки бюджет було витрачено переважно на декорації, продюсери просили Лінча обрати головного актора з незнайомих артистів. Для Маклаклена “Дюна” стала дебютом в кіно, і його яскраві очі, що змінюють колір від блакитних до карих, і тонка інтелігентна харизма подарували світу, можливо, найкращого Пола Атріда.
Дарія Слободяник, редакторка відділу культури
“Синій оксамит”, 1986
Моє захоплення творчістю Девіда Лінча почалося відтоді, як я побачила кадри з фільму “Синій оксамит” на Tumblr. Фото червоних троянд на тлі білого паркану й неба та магічний образ Ізабелли Росселіні на сцені під світлом софітів зробили свою справу — кінострічку я подивилася того ж вечора і закохалася в неї назавжди.
Для мене канонічність “Синього оксамиту” полягає в балансі складного авторського кіно та містичного трилера. У ньому нереальні крупні плани, гічкоківський саспенс, гра світла й тіні та напружена музика утворюють тривожну, але настільки гіпнотичну атмосферу, що перегляд фільму перетворюється на сон.
А пісню Blue Velvet, яку в кінострічці виконала Росселіні в образі femme fatale, і кавер на неї від Лани Дель Рей я досі затято переслуховую.
Світлана Манукян, редакторка соціальних медіа
“Дикі серцем”, 1990
У 1990 році Девід Лінч видав “Дикі серцем”, кінострічку, яка порушила типові жанрові рамки. Це одночасно роуд-муві, історія кохання, насильство, сюрреалізм і попкультура в одному флаконі. На перший погляд сюжет здається простим: Сейлор (Ніколас Кейдж) і Лула (Лора Дерн) тікають через Америку від одержимої владою матері дівчини. Однак їхній шлях — це алегорія, в якій Лінч вивчає протистояння світла й пітьми, кохання і жорстокості, волі й контролю.
Візуально “Дикі серцем” — справжнє бенкет для очей. Куртка зі зміїної шкіри, яку носить Сейлор, є символом його натури: бунтівної, дикої і незалежної. Сам персонаж прямо говорить, що ця річ — “шана його особистості”. Лула, навпаки, завжди одягнена у яскраві відверті сукні. Її образ — це протест проти світу, який намагається тримати її в покорі. Неонове світло, мотелі на узбіччях доріг, пустельні краєвиди — символи, які відбивають внутрішній стан героїв. Саундтрек Анджело Бадаламенті — це пульс фільму, а культова пісня Кріса Айзека Wicked Game — голос самої історії, тривожний, пристрасний і щирий.
Другорядні персонажі, як-от Боббі Перу у виконанні Віллема Дефо і зловісна мати Лули, яку втілила Даян Ледд, збагачують фільм своїми незабутніми образами. Особливо варто відзначити Даян, яка отримала номінацію на премію “Оскар” за цю роль. Сама картина була нагороджена “Золотою пальмовою гілкою” Каннського кінофестивалю, хоч і викликала суперечки своєю відвертістю та брутальністю. Втім, саме ця відвага і робить “Дикі серцем” одним із найпотужніших фільмів Девіда Лінча.
Марина Шулікіна, редакторка
"Твін Пікс", 1990
"Твін Пікс" Девіда Лінча — це наріжний камінь у популярній, мейнстримовій культурі 1990-х, який особисто мені надав перепустку у великий світ артхаусу та інших мрій".
Сергій Ковальов, артдиректор