8 січня 1935 року з’явився на світ Василь Симоненко — український віршотворець і видатний представник покоління шістдесятників, якого величали "поетом із чистою душею". Про життя Симоненка твердять, що його історію слід розглядати як складову частину української історії.
Василь Симоненко
Реклама.
“Понад усе обожнюю землю, людей, вірші і село Біївці, де мати дала мені життя”
Так писав про себе Василь Симоненко, якому було відведено прожити всього 28 років, видати за життя лише одну збірку віршів і — бути нескінченно цитованим вже генерацією своїх умовних нащадків. Його життєпис окреслений кількома фразами. З’явився на світ у крихітних Біївцях на Полтавщині, зростав із мамою та дідусем, писарем у сільраді. Навчальний заклад завершував у сусідніх Тарандинцях — куди долав пішки полями щодня 9 км. Здобував освіту в Київському університеті. Після закінчення молодого журналіста направили до Черкас. Спочатку трудився у “Черкаській правді”, потім у “Молоді Черкащини”. Був призначений завідувачем відділу пропаганди та агітації — для керівництва це було ніби одним махом двох зайців убити: газетяр-поет мав не тільки створювати статті, а ще й компонувати агітаційні вірші до радянських урочистостей. Симоненко був одним із яскравих ідеалістів–шістдесятників, вірив у “відлигу” Хрущова, став чи мусив стати членом КПРС, але подібна робота не приносила йому захвату. Відчував, що втрачає за тим щось більше й реальніше.
Василь Симоненко
Занотовував у щоденнику, згодом опублікованому під назвою “Окрайці думок”: “Будьте прокляті ви, мізерні гроші! Ви перетворили мене на раба газети”. У черкаській редакції, ще на переддипломній практиці, зустрів юну майбутню дружину, яка працювала кур’єром. За переказами, зачарував її власноруч виготовленим вином із троянд, умів його робити як ніхто. Однак на цьому чари вичерпалися: дружину не цікавила Василева поетична душа та його вірші. Проте незабаром народився Олесь — синові Симоненко присвятив один із найвідоміших своїх віршів “Лебеді материнства”.
“Є в мені щось від діда Тараса і прадіда Сковороди”
За всім цим підкралося 1962 рік — переломний для Симоненка в усьому. У 1962 році вийшла його перша та остання за життя збірка “Тиша і грім”. У той же час був запрошений до Львова на “День поезії” — по свіжих слідах з’явилося посвячення місту “Український лев”, яке згодом було покладено на музику Віктором Морозовим і стало популярною піснею, як і пів сотні інших поезій Симоненка. Записував у щоденнику: “Вірнішого та серйознішого соратника, ніж папір, я не знаю. Земля вже двадцять восьмий раз обертає мене навколо Сонця. Мало встиг я зробити за цей час хорошого і доброго. Зате навчився я вживати горілку, смердіти тютюном, навчився мовчати і бути обережним, коли слід кричати. І найжахливіше – навчився бути нещирим. Брехня – напевно, моя професія”. У той же час: “Друковані видання стали ще більш бездарними та нахабними. “Літературна Україна” калічить мою статтю, “Україна” знущається з віршів. Кожен лакей робить, що йому заманеться… До цього ще можна додати, що в квітні були зняті мої вірші в “Зміні”, зарізані в “Жовтні”, потім надійшли гарбузи з “Дніпра” й “Вітчизни”…” Режим вже стежив за поетом по п’ятах.
“Ми своїми думками удобримо ґрунт, на якому виросте гігант. Майбутній Тарас або Франко”
У 1962 році Симоненко став членом комісії з перевірки чуток про масові катівні НКВС, разом із художницею Аллою Горською та режисером Лесем Танюком брав участь в опитуванні людей у селах біля Києва, виявив у Биківні поховання жертв НКВС і намагався оприлюднити цю інформацію. Лесь Танюк згадував, що Симоненко тривалий час перебував під враженням від побаченого в Биківнянському лісі — де дітлахи грали у футбол: ганяли череп з простреленою потилицею за лінію воріт, позначену іншими черепами. Симоненко подав до міськради Києва Меморандум з вимогою зробити місця поховання Меморіалами національного значення. На звернення відповіді не отримав, натомість за поетом почали пильнувати. Влітку того ж року — досі невідомо, випадково чи ні — був затриманий міліцією за словесну перепалку з продавчинею цигарок і жорстоко побитий у відділку.
Василь Симоненко
Били по спині до такої міри, що “щось обривалося всередині”, говорив друзям. Саме цей епізод, імовірно, спровокував онкологічне захворювання нирок, від якого Симоненко помер через півтора року. Радянський режим визнав його буржуазним націоналістом, на видання віршів в Україні на 15 років було накладено заборону. 1965 року поета намагалися висунути посмертно на Шевченківську премію — безуспішно. Натомість став одним із перших, кому було присуджено її в роки Незалежності. Симоненко й нині не відстає, він із нами: його глибоко гуманістичну поезію цитують у соцмережах, на муралах, співають і переспівують: