Українські вчені — біологиня Тетяна Думич, хімікиня Ольга Капуш та технологиня Маргарита Скиба — отримали відзнаку L’Oréal–UNESCO “Для жінок у науці”. Вони змінюють світ своїми науковими розвідками та демонструють, що наука — це арена зухвалих задумів, гармонії та натхнення. У розмові з українським Vogue вони діляться ключовими досягненнями — у науковій діяльності та в житті.
Реклама.
Тетяна Думич, доцентка Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького, кандидатка біологічних наук
Проводить дослідження наночастинок як прогресивних систем транспортування для антиракової терапії, вивчає взаємозв’язок бактерій і клітин та шукає шляхи для подолання стійкості до антибіотиків.
Хто або що вас надихає за межами лабораторії?
Люди — передусім моя сім’я. Це основа, на якій збудована моя професійна діяльність. Саме близькість з рідними допомагає замислитися над тим, що я роблю. І, звісно ж, мої зацікавлені студенти. Дивлячись на них, я розумію, що наука продовжить існувати.
Яку пораду ви б дали собі на старті кар’єри?
У моїй дослідницькій роботі було дуже цінним пройти стажування в іншій країні, набути досвіду та обмінятися своїми знаннями. Окрім того, я навчаюся онлайн на курсі біоетики в Чиказькому університеті Лойоли (США); вже здобула ступінь магістра і зараз завершую докторську програму. Біоетика стала черговим етапом осмислення науки — не тільки як процесу дослідження, а й як простору соціальної, етичної та правової відповідальності перед людиною та суспільством. Тому моя порада — виходити за межі звичного, вдосконалюватися, отримувати нові знання, розширювати кругозір і завжди усвідомлювати, навіщо ти це робиш.
Яке відкриття викликало у вас ще більшу любов до вашої галузі?
Кожне відкриття у біології є особливим і впливає на життя людей. Але для того, щоб ці відкриття відбулися, потрібна велика експериментальна робота. Мене захоплює сам процес вивчення клітин — ти або любиш це, або ні. Коли блокуєш один рецептор, змінюється вся взаємодія клітин, і в процесі розумієш, як багато ще непізнаного навіть у такій незначній структурі.
Що у вашому гардеробі найкраще відображає вашу особистість як науковиці?
Я надаю перевагу комфортному одягу класичного стилю. Він повинен бути стриманим і зручним, щоб я могла робити все, що хочу. Люблю білі сорочки — вони асоціюються у мене з чимось чітким, логічним і досконалим. Віддаю перевагу якісним натуральним матеріалам: що б ти не одягнув зверху — білий халат чи жакет — все буде комфортним.
Який момент у житті ви б назвали своїм тріумфом?
Увесь мій шлях складається з таких моментів — захист дисертації, публікації, поїздка на стажування і, безсумнівно, премія L’Oréal–UNESCO, яка відзначає жінок-науковиць. Це підтвердження того, що українська наука розвивається, незважаючи на важкі часи. Не кожен, хто займається наукою, завжди готовий бути на виду — це непростий внутрішній процес. Але в нас багато обдарованої молоді та майбутніх зірок науки.
Ольга Капуш, старша наукова співробітниця Інституту фізики напівпровідників ім. В. Є. Лашкарьова НАН України (Київ), кандидатка хімічних наук
Досліджує фізико-хімічні процеси на поверхні твердих тіл, формування наноструктурованих матеріалів, а також явища адсорбції.
Хто або що вас надихає поза лабораторією?
Моя родина — чоловік-військовий і двоє дітей. Молодша донька народилася на початку ковіду, і нам із чоловіком, з яким ми тоді працювали разом, не було з ким її залишити. Тому, коли їй було чотири тижні, ми взяли її з собою в лабораторію — як і сина. Поруч із кабінетом чоловіка був актовий зал, де син навчився грати на фортепіано. Зараз, під час тривог та обстрілів, я знову беру дітей із собою. У цьому є один плюс: коли я прошу сусідку забрати доньку із садочка, бо проводжу експеримент, у дитини не виникає питань. Вона змалечку знає, як важливо для мене те, чим я займаюсь, і дуже мене підтримує. Каже, що коли виросте, то хоче стати “як мама, хіміком”.
Яку пораду ви дали б собі на початку кар’єри?
Відстоювати свої ідеї та довіряти інтуїції. Наука — це не шкільна програма, не знання, які ти вивчив і відтворив. Під час досліджень важливо фіксувати все, що відбувається: запах, колір, консистенцію, звуки. Якщо не вийшло — потрібно щось змінити і знову описати процес. У певний момент з’являється відчуття, в якому напрямку тобі слід рухатися.
Яке відкриття змусило вас знову закохатися у свою сферу?
Біонічні протези. Ми ще не повністю усвідомлюємо, скількох людей покалічила війна — і військових, і цивільних. Саме напівпровідники, на яких спеціалізується мій інститут, дають змогу зробити протези більш зручними. Вся інформація накопичується на сервоприводах і коригує положення. Коли мозок дає команду руці, якої немає, щоб вона щось взяла, м’язи-кукси скорочуються, біосенсори зчитують ці сигнали зі шкіри, транзистори підсилюють їх, мікроконтролери обробляють і передають сигнал на сервопривод. У результаті протез допомагає відчинити двері, взяти предмет і навіть застібнути ґудзики. Це шанс дати людям жити повноцінно.
Що у вашому гардеробі найкраще відображає вашу особистість як науковиці?
Я часто працюю з меркаптанами (штучний запах природного газу), а вони легко проникають в одяг. Щоб захистити гардероб, на роботі я переодягаюся в хірургічний костюм, взуваю сабо, а зверху одягаю білий халат.
Який момент у житті ви б назвали своїм тріумфом?
На початку повномасштабного вторгнення я опинилася в маленькому селі на Хмельниччині. У той період там зламалася водонапірна башта, а необхідні деталі для ремонту можна було придбати лише на окупованих територіях. Пів села залишилося без води. У мами свердловина була законсервована, і щоб дістати воду, потрібне було відро з донним клапаном. Його знайшли, але воно заіржавіло. Я пригадала свою дипломну роботу про корозію сталі й завдяки речовинам, які вдалося купити в місцевому магазині та аптеці, відновила це відро. Уся вулиця отримала можливість користуватися водою.
Маргарита Скиба, професорка Українського державного університету науки і технологій (Дніпро), докторка технічних наук
Працює над новаторськими методами у хімічній технології та екологічній безпеці, зокрема процесами утилізації промислових відходів і синтезу новітніх матеріалів.
Хто або що вас надихає поза лабораторією?
Мені подобається формувати колективи для грантів — визначити тематику, створити команду, скоригувати процес і отримати результат. У цьому є певний азарт, і це додає мені енергії. Іноді я запитую себе: а чи зможеш ти зробити ще більше? Гранти — це не просто кошти, це обладнання, яке покращує технічну базу інституту та умови, в яких працюють мої колеги. Коли робиш щось корисне, це приносить задоволення. Але найголовніше джерело натхнення — моя сім’я. Мій 10-річний син запитує: “Мамо, якщо ти професорка, я теж маю стати професором?” Я відповідаю, що він може бути тим, ким захоче. Він безмежно мною пишається — і це дуже приємно.
Яку пораду ви дали б собі на початку кар’єри?
Не думай, що буде легше. Колись я думала: закінчу аспірантуру — стане легше, напишу кандидатську, докторську — і стане легше. Але це омана. Після досягнення нової вершини завжди хочеться більшого. Якщо навчитися не зациклюватися на труднощах, можна жити цілком нормальним життям. І навіть якщо легше не стане, то буде цікавіше, драйвовіше, веселіше.
Яке відкриття змусило вас закохатися у свою сферу ще раз?
Я займаюся хімічною технологією, де теми часто передаються від наукових керівників, і їх залишається лише полюбити. Але мені пощастило з керівником, який надав можливість вибору. Я вирішила спробувати один експеримент — видобуток наночастинок золота плазмохімічним способом. Пішла в лабораторію і зробила дослід без детальних методологічних розрахунків — наче борщ готувала, все “на око”. Яким було моє здивування, коли все вийшло з першого разу. Цей досвід вилився в докторську дисертацію. Відтоді я змінила три тематики. Мені дуже подобається, що у своїй галузі я завжди можу займатися чимось новим. Нас обмежують лише наші знання та бачення науки. А ще більше я полюбила свою роботу, коли в мене з’явилася родина — я зрозуміла, що все це чудово поєднується.
Що у вашому гардеробі найкраще відображає вашу особистість як науковиці?
Люблю жакети. Це самодостатня річ, яка створює образ. Я і сама завжди прагнула самостійності, тому це моя ідеальна комбінація. Багато хто не може відійти від свого наукового керівника чи певної школи. Але я завжди йшла туди, куди хотіла, подавалася на ті програми, які вважала цікавими. Щоб почуватися комфортно у науковому середовищі, потрібно мати багато “чоловічих” рис — наполегливість, розсудливість, вміння налагоджувати контакти та делегувати. У мені є всі ці якості, тож, на щастя, мені не потрібно грати чужі ролі.
Який момент у житті ви б назвали своїм тріумфом?
Мені завжди здавалося, що тільки-но я здобуду ще один науковий ступінь, то відчую цей момент. Але це відчуття дають зовсім інші речі — коли я можу зробити потрібний дзвінок, коли відчуваю, що моя думка на нараді має вплив. Перемога у проєкті L’Oréal–UNESCO — це теж тріумф, бо роботу побачили й відзначили. Але від початку наука не про гроші — важливо займатися у житті тим, що любиш, тоді будуть і гроші, і визнання.
Текст: Anna Zolotaryova
Відео: Yaw Hinne
Video Editor: Marina Shulikina
Фото: Stephan Lisowski
Стиль: Vladyslav Askerov
Макіяж : Julia Schelkonogova
Зачіски: Diana Koval
Помічниця стилю: Yarina Lobanova
Художнє освітлення: Oleksiy Kuzmenko
Продакшен: Marina Sandugei-Shyshkinа, Maria Nikolaenko