На честь Дня закоханих команда Vogue Ukraine представляє власний перелік найцікавіших кінострічок про любов і пристрасть: тут і вишукана розповідь про вампірів від Джима Джармуша, і елегантний фільм Вонга Карвая, і еротичні “Мрійники” Бернардо Бертолуччі. Любов — це почуття, дивовижне у своїй багатогранності — як і кіно, що її змальовує.
“Тільки коханці лишаться живими”, 2013, режисер Джим Джармуш
Реклама.
Ця стрічка — витончена рефлексія на тему кохання, творчості та вічності. У серці оповіді — Адам і Єва (незрівнянні Тільда Свінтон і Том Гіддлстон), пара безсмертних закоханих, які існують поза часом, спостерігаючи за руйнуванням навколишнього світу. Однак вони зберігають свою відданість — до музики, літератури, блукань нічним містом і одне до одного.
Джармуш створює неповторну кінематографічну магію: нічний Детройт і Танжер виблискують, ніби уламки минулого, а кохання тут постає як ритуал, як взаємозалежне буття “двох”. І якби цей фільм можна було тільки слухати, а не дивитися, він би все одно зачаровував — гіпнотичний саундтрек із гітарними пасажами та глибокою тугою підкреслює відчуття нескінченності, ефемерності буття та витонченого занепаду. Це кіно про любов, що перемагає все, навіть коли світ навколо руйнується.
Юлія Костецька, видавчиня Vogue Ukraine
"Секретарка", 2002, режисер Стівен Шейнберг
Ця розповідь про прийняття, покірність і владу отримала чимало нагород на міжнародних кінооглядах, зокрема й на "Санденс"і, а акторка Меггі Джилленгол, яка втілила в ній головну роль, отримала путівку у великий кінематограф.
Жанр “Секретарки” визначається як драмедія: справді, тут багато іронії та жартів, проте історія від цього не стає менш пронизливою. Головна героїня Лі Голловей, яка виписується з лікарні після терапії через самоушкодження, закінчує курси машинопису та влаштовується на посаду секретарки в офіс містера Грея. Це ім’я — не пряма згадка про “50 відтінків сірого”, що з’явилися значно пізніше, у 2015-му, а натяк на “сірий” спектр, до якого психологи та сексологи зараховують БДСМ-уподобання.
Містер Грей виявляється перфекціоністом із схильностями домінування, і покірна Лі швидко знаходить втіху в тому, що хтось нарешті бере її життя під контроль. Металева скринька, в якій дівчина зберігає свої гострі леза для нанесення порізів на стегна, та набір для їхньої дезінфекції, невдовзі летить з мосту в річку — тому що так вирішив містер Грей, а Лі підкорилася — і це принесло їй повне звільнення.
Кіно захоплює тим, як точно і дбайливо показує еволюцію головної героїні — коли молода жінка відкриває власні сексуальні пристрасті, відповідно змінюється її гардероб і манера триматися. Але найбільше в “Секретарці” мене вражає не розкриття тематики БДСМ (я в принципі вважаю, що завдавати болю іншим — не найкраща ідея). Найбільше мене заінтригувало те, як у цій історії висвітлено прийняття — себе та своєї нетрадиційної сексуальності, свого партнера таким, яким він є. І готовність жертвувати заради відносин.
Попри сцени чоловічої та жіночої мастурбації, селфхарму і покарань батогом, це дуже чуттєве кіно, яке апелює до кращого у тобі.
Альона Пономаренко, редакторка краси Vogue Ukraine
“Клич мене своїм ім’ям”, 2017, режисер Лука Гуаданьїно
Літо 1983 року. Невелике поселення на півночі Італії, де час плине повільно. Ранкове сонце пробивається крізь дерев’яні жалюзі, у старовинному кам’яному басейні вода завжди трохи тепліша, ніж думаєш. Стіл для обіду заставлений свіжими фруктами й вином, з-під велосипедних коліс здіймається пил, а дим сигарет залишається в повітрі довгими вечорами. У цьому затишному, майже ідилічному місці живе сімнадцятирічний Еліо — хлопець, який проводить літні місяці в богемному будинку зі своєю родиною. Та коли до них приїздить Олівер — харизматичний, впевнений у собі аспірант, який стає помічником батька Еліо, — непомітно змінюється саме биття серця цього літа.
Лука Гуаданьїно не просто переказує історію кохання — він фіксує його ефемерність, красу та біль, що залишається після. Тут немає несподіваних сюжетних ходів чи надмірної мелодрами — лише природний ритм почуттів, що достигають, як персики на тутешніх деревах. І коли це літо добігає кінця, у найважливіший момент тишу наповнюють слова батька Еліо. Це одна з найпроникливіших і найрозсудливіших сцен у кіномистецтві про прийняття та важливість почуттів, хоч би якими швидкоплинними вони були. А в кульмінації, під пісню Visions of Gideon Суф’яна Стівенса, розумієш: найкращі миті в житті можуть тривати тільки одне літо, але їх відлуння залишається назавжди.
Марина Шулікіна, редакторка Vogue Ukraine
“Мрійники”, 2003, режисер Бернардо Бертолуччі
Чуттєва Єва Грін у червоному береті та оксамитовій мінісукні, іронічний Луї Гаррель із цигаркою в зубах, та наївний американський турист у виконанні Майкла Пітта, який шукає вражень у Парижі: всі, хто хоч раз дивився “Мрійники” Бертолуччі, навряд чи зможуть забути це пристрасне кіно про шістдесяті, молодість та інтим.
Події розгортаються в Парижі 1968 року та розповідають про взаємини трьох друзів: американського студента Метью (Майкл Пітт), який приїхав до Франції, та молодих парижан, брата і сестри Тео та Ізабель (у ролях Луї Гарреля та Єви Грін). Трійця юних і вродливих людей занурюється у вир студентської революції, однак не менш сильні почуття вирують і у квартирі Ізабель і Тео, куди вони запрошують Метью. Друзі дивляться кіно, разом приймають ванну, їдять і займаються любов’ю, показуючи, що, коли ти молодий і вільний, немає меж у пізнанні себе.
“Мрійники” — передостанній фільм на той час 63-річного класика світового кіно Бернардо Бертолуччі, знятий уже після його видатних робіт “Конформіст”, “Останнє танго в Парижі”, “Останній імператор”. Бертолуччі створив непросте, інтелектуальне, глибоке кіно, в якому розмірковує про історію та революцію, культуру та філософію, але на перший план у “Мрійниках” виходить надзвичайна чуттєвість і часом неприхована, відверта еротика. Саме це поєднання робить фільм водночас цікавим і широкому загалу, і кіноманам, які цінують “Мрійників” за те, які завдання ставить режисер перед глядачем: обмірковувати Годара та революцію, спостерігаючи за надзвичайно сексуальною Євою Грін чи Луї Гареллем.
Слід зазначити, що фільм став фактичним дебютом у кіно 23-річної на той момент Єви Грін, яку Бертолуччі помітив на сцені одного з паризьких театрів. У “Мрійниках” вона не злякалася відвертих епізодів, що миттєво закріпило за нею репутацію однієї з найзухваліших акторок свого покоління.
Дарія Слободяник, редакторка відділу культура Vogue Ukraine
"Любовний настрій", 2000, режисер Вонг Карвай
"Любовний настрій" Вонга Карвая з'явився на екранах у 2000 році, коли світ захоплювався ромкомами на зразок "Щоденника Бріджит Джонс" чи "Ноттінг-Гілла", а тут йому запропонували зовсім інший погляд на те, як можна розповідати про кохання. У кадрі ми не бачимо не тільки інтиму, але навіть обіймів головних героїв, однак відчуваємо глибину їхніх емоцій.
Зі знайомою поетичністю Карвай змальовує історію репортера Чоу Мо Вана (Тоні Люн) і Су Лі Жен (Меггі Чун), які стають сусідами. Обидва перебувають у шлюбі та їхні партнери часто затримуються на роботі. Чоу і Су часто сумують на самоті у своїх кімнатах і починають спілкуватися між собою. Згодом між ними зароджується дружба, а потім і більш ніжні почуття. Окреме задоволення від фільму — його візуальне наповнення.
За допомогою гри світла Карвай ілюструє зміни в почуттях головних героїв, їхній розвиток — і усвідомлення, що це шлях у нікуди. Ту ж роль відіграють і образи Су Лі Жен, яка протягом фільму змінює цілих 46 суконь-ціпао. Ближче до фіналу цієї історії кохання вони стають все більш і більш тьмяними….
Віолетта Федорова, шеф-редакторка сайту vogue.ua
“Лобстер”, 2015, режисер Йоргос Лантімос
Якщо вам хочеться переглянути кіно про кохання, яке вибиває з колії, то “Лобстер” — саме те, що потрібно. Це антиутопія, у якій одинаків змушують знайти пару за 45 днів, інакше їх перетворять на тварин. Головний герой, якого зіграв Колін Фаррелл (мій особистий фаворит), потрапляє до готелю, де суворі правила визначають, якими мають бути “справжні стосунки”.
Лантімос показує кохання не як щось піднесене та романтичне, а як соціальний механізм, де вибір обмежений, а почуття — регламентовані. Але навіть у цій холодній, механічній реальності пробивається щось справжнє — те, що неможливо підпорядкувати правилам. Цей фільм ставить під сумнів усе, що ми знаємо про кохання, спонукає переосмислити його суть та залишає після себе легкий шок і безліч роздумів.
Як і в цих фільмах, для мене кохання — це про зв’язок, який існує поза часом, про випробування, які він витримує, про те, як любов проявляється в найнесподіваніших формах, про відданість і про те, що не можна виразити словами. Можливо, ці кінострічки не подарують вам відчуття легкості й закоханості, проте вони запамʼятаються і, можливо, залишать слід у серці та торкнуться чогось глибинного, щирого.
Юлія Костецька, видавчиня Vogue Ukraine
“Життя Адель”, 2013, режисер Абделатіфа Кешиша
У 2013 році фільм “Життя Адель” Абделатіфа Кешиша, знятий за мотивами графічного роману Жюлі Маро “Синій — найтепліший колір”, виборов головний приз Каннського кінофестивалю та розбив моє молоде серце, ставши найбільш емоційною стрічкою, яку я коли-небудь бачила.
Прониклива картина змальовує велике кохання між двома жінками — від першого поцілунку до неминучого розриву. Кешиш створив найбільш відверту любовну розповідь, і справа не тільки в знаменитих сексуальних епізодах. Героїня Адель Екзаркопулос дивовижно перевтілилася в роль розгубленої дівчини. Її закоханість, збентеження, радість і страждання — усе це Кешиш відображає з безжальною ніжністю, перетворюючи розповідь на ісповідь.
Леа Сейду в ролі Емми — чарівна та загадкова. Вона вривається в життя Адель як невідворотність. Так само важко вона її покидає — розрив Адель і Емми став однією з найзворушливіших сцен у кіно.
"Жінки", 2008, режисерка Дайан Інгліш
На мою думку, ця комедія — чудовий порадник з кохання. Любові насамперед до себе. Акторки Єва Мендес та Мег Раян втілюють два жіночі образи, які є архетиповими. Не пропоную сприймати всі дії цих жінок як приклад для наслідування, але деякі моменти обов’язково знайдуть відгук у серці кожної з нас. Адже кожній знайоме і те почуття, коли ти ігноруєш себе та власні потреби, як це робила першу частину фільму героїня Мег Райан, і та зарозуміла поведінка героїні Єви Мендес. А ось що точно варто взяти до уваги, так це фразу останньої: “Як це я тобі не подобаюся? Мене всі обожнюють!”
А ще цей фільм виключно про жінок та жіночі історії. Жодного чоловіка тут не буде.
Анастасія Яворська, редакторка сайту vogue.ua