Найкращі стрічки одного з провідних кінооглядів США, Tribeca Film Festival 2026 — у спеціальній добірці комунікаційниці Ольги Самофалової для vogue.ua.
Реклама.
“Лабрадор: Розтин тиші” (Labrador — Autopsy of Silence)
Labrador — Autopsy of Silence, тріумфатор Tribeca Film Festival у номінаціях “Найкращий міжнародний художній фільм” та “Найкраща кінематографія”, розпочинається вражаючими пейзажами північної Канади та простим, проте значущим питанням: “Чому б тобі просто не викласти карти на стіл?”
Сюжет фільму розгортається у зворотному хронологічному порядку: від розслідування вбивства яскравого корабельного кухаря Алекса до подій, які поступово наближають глядача до дня його загибелі. Кожен наступний епізод не тільки відтворює обставини злочину, але й поступово розкриває складну систему взаємин на борту судна.
У центрі цієї оповіді — кухар Алекс, його близький друг, механік-інуїт Алупа Тулугак (інуїти — корінний народ Північної Америки, що проживає на території Канади), та керівник екіпажу Мішель Комо. В обмеженому просторі корабля, де неможливо уникнути уваги інших, межі між особистим та професійним швидко стираються. Мішель дедалі глибше втручається у приватне життя Алекса.
Пристрасть, ревнощі та прагнення домінувати поступово сплітаються в тугий вузол, перетворюючи корабель на сцену психологічного протистояння. І чим ближче фільм підходить до свого завершення, тим очевиднішим стає: істина тут завжди складніша за будь-яку інтерпретацію подій.
Найцікавіше в Labrador — це те, як режисер Родріг Жан досліджує природу довіри. Фраза “Тобі ніхто не повірить” стає однією з найбільш болючих у стрічці. Вона викриває систему, в якій правда залежить не лише від фактів, а й від походження, статі, раси, сексуальної орієнтації та соціального статусу. Це роздуми про те, наскільки легко голос особи може загубитися в системі, яка вже визначила, кому належить право на довіру.
Окремої уваги заслуговує Крістофер Ангатукалук, уродженець інуїтської громади регіону Нунавік, Канада. Для актора це перший значний виступ у кіно, який приніс йому нагороду за найкращу гру в міжнародному художньому фільмі на Tribeca Film Festival. Додаткової ваги фільму надає той факт, що його сюжет базується на реальних подіях. У 2012 році на борту вантажного судна, що доставляло товари до інуїтських громад Нунавіка, сталося вбивство, яке досі залишається нерозкритим. Попри роки розслідувань, жодних звинувачень у цій справі так і не було висунуто.
"На пам'ять" (In Memoriam)
In Memoriam — одна з найтепліших і водночас найзворушливіших прем’єр фестивалю. Нова робота Роба Бернетта з Марком Мароном, Шерон Стоун і Лілі Гледстоун — рідкісний приклад, коли чорна комедія про смерть виявляється напрочуд життєствердною.
У центрі сюжету — актор Ленгстон Стенфілд (Марк Марон), людина, яка все життя прагнула слави. У свої шістдесят років він має за плечима п’ять розлучень, кар’єру, яка не виправдала його амбіцій, та доньку, яку він ніколи не знав. Коли Ленгстон дізнається, що йому залишилося жити лише шість місяців, його охоплює нав’язлива ідея: будь-якою ціною потрапити до традиційного сегмента In Memoriam на церемонії вручення премії “Оскар” (це традиційний блок церемонії, присвячений пам’яті видатних акторів, режисерів, сценаристів та інших діячів кінематографа, які пішли з життя минулого року).
Ідея стрічки виникла з особистого досвіду Бернетта. Протягом майже трьох десятиліть він працював на телебаченні як головний сценарист і виконавчий продюсер шоу Девіда Леттермана, здобувши п’ять премій “Еммі”. Одного дня його маленький син випадково розбив одну зі статуеток. “Він був наляканий, ніби сталося щось справді важливе. Але в той момент я усвідомив: через багато років я пам’ятатиму вираз його обличчя значно краще, ніж цю нагороду”, — згадує режисер.
Саме цей епізод став відправною точкою для історії про людину, яка наприкінці життя змушена переглянути власні пріоритети. Те, що починається як сатиричний погляд на Голлівуд та культуру визнання, поступово перетворюється на розмову про близькість, пам’ять і зв’язки, які переживають нас.
"Наступне життя" (Next Life)
Що якби одна випадкова зустріч могла змінити все? Next Life, нова стрічка з Емілією Кларк та Едгаром Раміресом, досліджує саме цю ідею. Одна мить, один погляд – і життя раптом починає рухатися зовсім іншим шляхом. А що, якби вони тоді не перетнулися? Вона не пролила б каву, не запросила б його до бару, і те, що згодом здається долею, залишилося б просто черговим буденним днем.
Режисер Дрейк Доремус працює з темою крихкої готовності. Тим станом, коли ти ще не усвідомлюєш, що стоїш на порозі іншої версії себе. Його власна історія життя в Мадриді, яка розпочалася як коротка робоча поїздка і несподівано переросла у зустріч із майбутньою дружиною, лягла в основу фільму. Саме тоді ідея паралельних реальностей перестала бути абстракцією.
Головна героїня Айві уособлює досвід багатьох молодих митців, перед якими стоїть вибір між стабільністю, палким коханням та ризиком, що може наблизити їх до мрії. Коли Айві одного ранку в потязі зустрічає джазового музиканта, її життя ніби роздвоюється на два світи. В одному вона дозволяє собі закохатися, повертається до музики та своїх справжніх прагнень. В іншому залишається в офісній рутині й намагається врятувати стосунки з колишнім, які вже тріщать по швах.
Режисер сподівається, що після перегляду стрічки глядачі на мить озирнуться назад і згадають усі випадковості, збіги та дрібні рішення, які, крок за кроком, привели їх саме сюди.
"Будинок критики" (House of Criticism)
Інтимний портрет двох найвпливовіших постатей сучасної арт-критики – Джеррі Сальца та Роберти Сміт, чиї тексти десятиліттями формують дискусію про мистецтво в США, представлений у документальній стрічці House of Criticism.
Режисерка Алісон Чернік, номінована на Grammy нью-йоркська документалістка, яка присвятила свої фільми знако вим постатям сучасної культури – від Джеффа Кунса до Мартіна Маржели, – цього разу фокусується на тих, хто визначає самі правила розмови про мистецтво.
Отримавши рідкісний доступ до їхнього повсякденного життя, режисерка ніби спостерігає за ними крізь щілину: розмови, паузи, сумніви, внутрішню невпевненість. Усе те, з чого складається спільне існування двох людей, які щодня аналізують мистецтво і водночас вчаться не оцінювати одне одного.
Джеррі Сальц, лауреат Пулітцерівської премії та старший арт-критик New York Magazine, і Роберта Сміт, одна з провідних арт-критикинь The New York Times, постають як дві різні енергії одного світу. Він – різкий, публічний, провокативний, з майже мільйонною аудиторією у соцмережах. Вона – стримана, точна, уважна до найменших нюансів. Їх об’єднує спільний шлях до мистецтва, непростий і подекуди травматичний.
Для Сальца мистецтво стало способом упорядкувати втрату матері, знайти мову для досвіду, який інакше залишався б німим. “Мистецтво врятувало моє життя”, – стверджує він.
“У фільмі House of Criticism, як і в усіх моїх роботах, я застосовую підхід спостереження (cinéma vérité), який дозволяє героям розкриватися через ритми їхнього життя. Замість побудови фільму навколо формальних інтерв’ю чи жорсткої наративної структури я створюю простір для спонтанності”, – ділиться Алісон. Мій підхід полягає в тому, щоб зануритися в емоційну реальність героїв, зрозуміти їхню суть, а потім відсторонитися настільки, щоб з’явилося щось несподіване і справжнє”.
Jean-Michel
Jean-Michel — документальний фільм про Жана-Мішеля Баскія, створений за участі та з дозволу його родини. Через погляд сестер, Лізан Баскія та Жанін Геріво, образ митця виходить за межі міфології, яка десятиліттями оточувала його ім’я.
Режисери Квін Вітні Вілсон та Вірідіана Ліберман не стільки пояснюють феномен Баскія, скільки наближають до нього. Одна з ключових ідей фільму — зруйнувати міфи про “примітивного генія з вулиці”, які частково створив він сам. Натомість перед нами постає реальна людина: дитина з Нью-Йорка, вундеркінд, мандрівник, зірка андеграунду, медійна постать і художник зі складним характером. Стрічка повертає до його витоків: сім’ї в Брукліні, батька-гаїтянина, матері з пуерториканським корінням, раннього інтересу до мистецтва та поступового формування власної художньої мови. Домашні відео, фотографії, ескізи, зошити та спогади найближчих людей дозволяють побачити життя Баскія з більш інтимної перспективи.
У період найбільшого успіху Баскія працював пліч-о-пліч з Енді Ворголом. Їхня дружба та співпраця стали важливими для обох: Воргол повернувся до живопису, а Баскія знайшов творчу підтримку та однодумця. Після смерті Воргола він втратив не лише друга, а й людину, яка відігравала ключову роль у його житті та розвитку.
Останні роки його життя були позначені кризами та залежністю. Але фільм не зводить митця до рівня трагедії, залишаючи простір для його величі. Водночас стрічка не ідеалізує його: він постає не лише харизматичним і магнетичним, а й різким, ревнивим та подекуди жорстким.
Сьогодні Баскія часто згадується поруч із Ван Гогом і Пікассо. Важливий не лише масштаб його впливу, а й те, скільки він встиг створити до своєї смерті у 27 років. Його роботи й досі вражають енергією, свободою та здатністю поєднувати особисте з універсальним. Фільм пропонує поглянути на цю постать без міфів і готових інтерпретацій, а як на художника, якого ми досі намагаємося осягнути.
На Tribeca Film Festival стрічка здобула нагороду за найкращий монтаж у документальному кіно.