Режисерка Тоня Ноябрьова, знана за фільмом “Ти мене любиш?”, створила документальну стрічку “Весна-літо”, присвячену українській фешн-індустрії. У бесіді з кінокритиком Єлизаветою Сушко Тоня ділиться, як вони з командою підбирали персонажів для кіно, про приятельські стосунки з модельєрами та чому вона вирішила не демонструвати війну прямо.
“Весна-літо” об’єднує особисті оповіді, архівні зйомки та закулісся виробництва. Зокрема, глядачі зможуть побачити ексклюзивні кадри з-за лаштунків показу FROLOV осінь-зима 2025, добірки Litkovska, Bevza, Anna October, Ukrainian Fashion Week, ЦУМу, а також рідкісні відео з виробництва 1990-х років. Презентація кіно, яке випустила школа попкультури SKVOT, відбулася у київському кінотеатрі “Жовтень” 25 березня. Фільм “Весна-літо” вже доступний для перегляду на YouTube.
Реклама.
Тоню, я була здивована, що задум зняти кіно про моду належить не тобі, а ти приєдналася до SKVOT вже після того, як були і концепція, і навіть найменування. У мене виникло враження, що все стартувало з тебе, оскільки у всіх твоїх фільмах велика увага відведена одягу. Я добре пам’ятаю, як довго ти можеш розповідати про куртки з 1990-х у фільмі “Ти мене любиш?”. Які в тебе відносини з модою?
Я вмію одягатися, але можу створити образ і з якогось непотребу. Одяг для мене — не головна річ. Хоча, мабуть, так не виглядає. Усі гадають, що я модниця, але придбати дорогу сумку — це не для мене. Візьму торбу і віднесу свої огірки додому.
На прем’єрі ти та група продюсерів зазначили, що відбирали героїв та героїнь, які вже мають певний вплив в Україні та за кордоном. Повідай, як ви вирішили, яким буде остаточний склад. Можливо, з кимось було найскладніше домовитися?
Я товаришую з багатьма дизайнерами. Вони навідуються до мене, ми дружимо і любимо одне одного. Але Руслан Багінський майже не дає інтерв’ю, голос Юлії Пеліпас ніхто не знає. Тому я писала всім особисто і запрошувала.
Я розмовляла з кожним і кожною — це була приязна розмова, я навіть не готувала питань. Мені важливо розмовляти з людиною, чути її, відчувати. Я розуміла, куди хочу привести історію, і мені пощастило — я знаю внутрішню кухню брендів.
Тому цей ефект щирості й виник: я знала, про що питаю, бачила, як вони творили моду під час війни і який шлях пройшли. Наприклад, з Лілею Літковською, Лілею Пустовіт, Іриною Данилевською я знайома 25 років — хоча мені 26.
Врешті-решт, як ти переконала Руслана Багінського?
З Русланом та Петром було дійсно складно, тому що це співпало з часом, коли вони оформлювали Galeries Lafayette у Парижі — про це йдеться у фільмі. І вони були повністю занурені в цей процес. До того ж у них був підписаний NDA — вони не могли говорити, що оформлюють головні вітрини французької столиці.
Тому я не отримувала від них пояснень, чому вони не погоджуються. Це був сімейний скандал між нами.
Я зустрічала їх на всіх подіях — і, здається, певний час вони від мене переховувались. І тільки завдяки моїй наполегливості через пів року ми отримали їх на “Вирії”. Я дуже добре пам’ятаю цей момент — буквально покадрово. Ми випадково зустрілися, і я кажу: “Петро, ми вже майже змонтували фільм — це був серпень, — дайте мені інтерв’ю, у мене весь цей час болить серце, що вас у ньому немає”.
І він обертається до Руслана і питає: “А може, дамо інтерв’ю?” На що Руслан дає згоду. Так воно і сталося.
Чи є ті, хто не захотів давати інтервʼю і кого не вдалося переконати наполегливістю?
Не погодився на інтерв’ю Іван Фролов, на це були особисті мотиви. Але він дуже допомагав проєкту, надав всі матеріали, ми знімали його показ. Він добре представлений у фільмі.
Ви знімали за кордоном, у гостей у деяких дизайнерів…
Я не поїхала для економії бюджету, але для мене було надзвичайно важливо знімати саме там. Тому що всі дизайнери запросили нас до себе — ми фільмували в Юлії Пеліпас вдома в Лондоні, в офісі Світлани Бевзи в Парижі та у Шнайдерів у Лондоні. Вони по-справжньому впустили нас у своє життя.
Катю Сільченко ви знімаєте прямо на виробництві. Це взагалі дуже особисте для багатьох дизайнерів.
Більше того, у мене була дуже цікава і кумедна історія з GUNIA. У них є три напрямки виробництва — кераміка, текстиль та прикраси. Мені було не дуже цікаво показувати, як ліплять посуд, тому я попросила дівчат відкрити мені свої скрині. Тому що я знаю, що вони скуповують вінтажні та антикварні рушники — бачила їх у приватному житті, і це феноменально. І наполягла показати це на камеру. І вони відкрили мені те, що не показували нікому.
Серед зворушливих, дуже особистих моментів — той, коли Лілія Літковська відкриває лист, який вона забрала зі свого показу. Лист з віршем Ліни Костенко від випадкової людини, яка написала його “для українки”. Розкажи, як це вдалося відзняти?
Під час інтерв’ю Лілія розповіла історію про свій показ у Парижі, де гості писали листи українцям. Вона сказала, що один лист забрала собі та зберегла, але ще не відкривала — зробить це після перемоги.
Інтерв’ю закінчилося, я їду на наступну локацію і пам’ятаю цей момент. Сиджу в машині з оператором, набираю Лілю, питаю, де лист. Виявляється, він у Парижі. Я благала її відкрити його для мене на камеру. Ніхто не знав, що там написано.
Вона погодилася. Я організувала камеру — і коли вона його відкриває, починає ридати. Це видатний момент. Ми всі плакали: я онлайн, оператор теж у сльозах.
Минуло пів року монтажу, я передивляюся матеріали, шукаю якусь дрібницю — і раптом бачу, хто написав цей лист. Анастасія Бошко, наша спільна подруга. Я роблю скриншот. Виявляється, це дійсно була вона у Парижі, і Ліля випадково забрала саме її лист. Ще й зі словами Ліни Костенко. Відтоді плакали вже всі.
Цей момент дивовижний. Та відчувається, що слова у листі відгукуються Лілії — на особистому і професійному рівні.
Бо це правда: Ліля — першопроходець фешн-індустрії. Катя Сільченко свого часу мріяла потрапити на показ Літковської. А мріяла потрапити на показ Пустовіт, на який взагалі неможливо було пробитися. Коли почалася Ukrainian Fashion Week, Лілія Пустовіт завжди відкривала покази. І попри те, що мій татко був зіркою на той момент, навіть Ілля Ноябрьов — головний телеведучий країни — не міг дістати нам квитки на її шоу. Це було для обраних.
Цікаво, як ти показуєш у фільмі початок повномасштабного вторгнення. У безлічі документальних фільмів я вже стільки разів бачила однаковий прийом — вмикається сирена повітряної тривоги, голос із новин за кадром та стокові відео з 24 лютого. Часто у всіх ідентичні. Ти ж зробила простий, але такий логічний жест із ЦУМом — чому?
Я знала, що не хочу демонструвати війну в цьому фільмі — її і так демонструють всі. Ми живемо в цьому: я в Києві, щодня тривога, зараз у мене вдома немає світла. І мені було важливо показати війну без війни.
Тому я точно знала емоцію — там не буде вибухів, не буде воєнних кадрів. Тому що стоки, про які ти кажеш, — це милиці: показати біженців, той самий кадр, як у всіх, — і буде “гарно”.
Ми ж відзняли свої кадри, навіть попросили ЦУМ вимкнути світло. І я вдячна собі, що не вдалася до стоків і не пішла протореним шляхом.
Чим би ти не пожертвувала в цьому проєкті? Поїздкою в Париж пожертвувала, а чим — ніколи?
Головною ідеєю. Тому що це фільм не про моду. Він про внутрішнє питання: чому я залишаюся в цій країні? Чому хочу продовжувати в ній жити?
І мені було важливо дати людям основу, щоб вони могли висловлюватися і радіти, що вони українці. Щоб, як сказав Руслан Багінський у фільмі, подарувати натхнення до життя. Ось цим я ніколи не могла б поступитися.
Про дизайнерів ми поговорили. Чому у фільмі Ірина Данилевська, теж зрозуміло. Як ти обирала інших героїнь із наших зірок — Надю Дорофєєву та Джамалу? Чому саме вони розповідають про свій досвід співпраці з дизайнерами?
Тому що вони щирі шанувальниці українського дизайну. І я дуже хотіла взяти коментарі людей, для яких це не просто користування, а те, що впливає на життя та роботу. Я добре пам’ятаю, як обирали одяг для Євробачення і коли Надя готувала концерт у Палаці спорту. І знаю, що вони дійсно амбасадорки українських дизайнерів.
Чи планували ви залучити когось із іноземних зірок для коментаря?
У нас не було такої думки, тому що ми хотіли розповісти про українську моду з позиції українців.
У фільмі є кілька моментів з архівними матеріалами — ЦУМ радянського часу, інтерв’ю тієї ж епохи з дівчиною, яку затримали, тому що вона поїхала до Польщі купувати туфлі, й твій улюблений ще з фільму “Ти мене любиш?” речовий ринок. Коли з’явилися архіви і чому?
Фрагмент з інтерв’ю дівчини був чи не найпершим матеріалом у монтажі. Його знайшла наша редакторка Настя Тимусь. І ми викупили його у Суспільного. Це справжній архів, і цей фрагмент коштував нам чи то 30, чи то 40 тисяч гривень. Це найдорожчий епізод у нашому фільмі.
Ви монтували 200 днів. Чи аналізувала ти сьогодні, коли фільм уже готовий і живе своїм життям, чому це було так довго й важко?
Монтаж був дуже складний. Але попри все, це була дивовижна мандрівка, сповнена любові. Не знаю, чи повернусь я найближчим часом до документального кіно, давайте поговоримо про це через декілька років
Фото: Микита Журавльов