18 листопада в Будинку кіно відбудеться прем’єра вистави “Кабаре На Кордоні”. У виставі візьмуть участь п'ять українських колективів, серед них проєкт саксофоніста Андрія Бармалея, ансамбль Шмальгаузен, театр тіней “Тіньова”. Цей проєкт — ініціатива нового театрального клубу Nashi.
На другий рік великої війни акторка, режисерка і продюсерка Романа Соутус заснувала в Києві експериментальний театральний клуб Nashi, який допомагатиме незалежним театральним митцям в Україні створювати сучасні й інноваційні вистави та працюватиме у форматі театрального інкубатора. Виконавча директорка театру — Софія Ющенко.
Реклама
Команда Nashi
Формат “Наших” — це театральний клуб на кшталт легендарного нью-йоркського театру La MaMa (свого часу тут працювали Роберт де Ніро та Аль Пачіно), що є територією творчості й експерименту, де мають можливість реалізувати проєкти як ті, хто потім переміщається на Бродвей і заробляє мільйони, так і ті, чиє ім’я завтра ніхто не згадає. Наприклад, у La MaMa найкращі свої постановки вже понад 20 років робить режисерка українського походження Вірляна Ткач і її Yara Art Group. Ще студенткою театральної програми Фордгемського університету Романа починала працювати в театрі як асистентка Вірляни Ткач, поки не стала помічницею режисера, а тоді й акторкою та режисеркою безпосередньо в La MaМа. У 2016 році Романа Соутус написала п’єсу “Гієна” і сама зіграла в однойменному моноспектаклі, що отримав кілька театральних нагород. Що цікаво, у піклувальній раді Nashi є нинішня художня керівниця La MaMa Міа Ю. А київську прем’єрну виставу “Наших” (18 листопада, Будинок кіно, sold out) “Кабаре На Кордоні” можна буде подивитися онлайн на сторінках La MaMa та LiveLab Culture Hub.
Напередодні прем’єри Валентина Клименко розпитала Роману Соутус про те, хто може стати “нашим”.
Чому компанія називається Nashi?
Романа Соутус
Назва з’явилася під час широкомасштабної війни. Напередодні війни я була в Італії, а моя подруга в Польщі, і ми дуже хотіли бути корисними тут, тому поїхали волонтерити на українсько-польський кордон. Місяць я працювала на кордоні, багато перекладала в центрах біженців і водночас я знімала історії біженців — це згодом вилилося в проєкт "Diaries in Exile. Через три тижні після початку війни люди втомилися від уваги документалістів, відмовлялися від розмов на камери, бо іноземні журналісти часто зверталися до українців не як до живих людей, які мали життя і перед війною, а як до носіїв жахливих історій. У Перемишлі до центру для біженців, що розташовувався всередині моллу, треба було пройти через довгу парковку, і на тій парковці був такий старший дідо з внучкою біля машини, він на нас здалеку дивився, як ми ходимо з камерами, з мікрофонами, і раптом кричить до нас: “Чи ви наші?” І ми сказали: “Так, так, ми — наші”.
Я подумала, що це добре звучить: “Ходімо сьогодні в “Наші”, “Що там сьогодні в “Наших?”. Ми трактуємо “Наші” як спільну працю. Я відчуваю, що я це роблю не для моєї творчості, а для нашої спільної творчості, для України, для творчих українців. Ми всі — наші.
На твоєму сайті написано, що ти “from Ukraine”. Ти могла написати “based in Ukraine”, бо “from Ukraine” схоже на визначення ідентичності.
Насправді я ціле моє життя на себе дивилася як на українку: я не маю українського громадянства, але мої бабусі й дідусі по батьковій і маминій лініях — всі з України. Ціле моє життя я розмовляла українською в родині — з моїми тітками, дідусями, двоюрідними племінницями. Крім цього, я багато років жила в Україні, і це були дуже важливі часи в моєму житті. Я народилася в Сполучених Штатах Америки, але коли мені виповнилося 6 тижнів, батьки приїхали до України, і ми жили в селі Оброшине під Львовом. Я жила в Україні до 7—8 років, ходила в український дитсадочок. Мій батько — священник, мама — людина корпоративна, тому ми багато їздили: Львів — Київ— Відень — Київ — Атланта. У четвертому класі я ходила в три різні школи. Другий раз у Києві я жила з 14 до 16 років. І після востаннє я повернулася в 2019 році. Насправді, крім того, що просто себе відчуваю в Україні, як риба у воді, я вважаю, що тут я сформувалася як особистість, і думаю про те, хто я є; і все, що я роблю, — це все через призму України. Я себе вважаю українкою.
Романа Соутус у виставі "Гієна"
За яким принципом працюватиме театральний інкубатор?
Інкубатор працюватиме в двох форматах: резиденція і co-production. У першому випадку люди чи колективи, які пройшли відбір, стають резидентами Nashi і ми самі шукаємо грантові кошти, щоб реалізувати їхні проєкти. У другому випадку ми виступаємо продюсерами для тих митців, які до нас звернулися, — інвестуємо у приміщення для вистави, допомагаємо технічно, забезпечуємо маркетинг, PR, міжнародну репрезентацію, надаємо творчі консультації. Ми створюємо рамку проєкту, а те, що всередині рамки, — відповідальність режисера.
“Кабаре На Кордоні” — вистава, яку можемо назвати нашим proof of concept, створена в другому форматі: п’ять творчих груп — театрально-музичний ансамбль Schmalgauzen, театр тіней “Тіньова”, проєкт Andrii Barmalii x Yevheniia Vidishcheva, Dima Levytskyi та AMÆNTES, розповідають кожен свою історію, зрежисовану в цій групі, а разом вони взаємодіють в унікальному кабаре-перфомансі на тему перетину кордонів.
Які головні принципи експериментального творчого клубу Nashi?
Ми визначили три головні цінності:
- мультидисциплінарні колаборації (у Києві та по всій Україні це вже чудово працює — люди з тату культури співпрацюють з клуберами, ресторатори з кінематографістами, модна індустрія з музикантами);
- DIY;
- незалежність: вистава в Nashi — це повна відповідальність режисера. Моя відповідальність — знайти найкращий спосіб, як зробити виставу так, як її бачить режисер.
І ще я не хочу, щоб слово “експериментальний” звучало як синонім до “дивний” чи “неприємний”, чи химерно-штучний, нерелевантний. Я розглядаю експеримент як спробу різних театральних рішень. Це може бути перша постановка 18-річного студента театрального інституту, чи робота відомого театрального режисера, який хоче поставити незвичайний спектакль, але не може це реалізувати в академічному театрі. Для мене експеримент — це відкриття, більше можливостей, більше творчості, більше театру.
Головний секрет La MaMa — вони не думають про успіх, вони не інвестують у вистави, вони інвестують в артистів. І я хочу запровадити це в нашому театрі.
За що ти любиш театр?
Коли я дивлюся хорошу виставу і раптом стається так, що і глядачі, і актори, і дизайн, і світло, і текст, ми всі разом стаємо одним цілим організмом, — ця спільна енергія дає неймовірні відчуття. Ми разом дихаємо, ми разом переживаємо. Я думаю, це подібне до енергії революції, і це можна відчути лише в театрі.
