Хто знається на коханні краще за поетів?.. До Дня закоханих разом з "Видавництвом Старого Лева" ми підготували добірку поезії про любов зі збірок, які раніше виходили у видавництві. Від Стуса до Жадана — шукайте натхнення для освідчень у найкращих.
"Перше до Коринтян", Артур Дронь
Реклама
Любов довготерпить, любов милосердствує,
не заздрить, любов не величається,
любов боїться тваринним страхом,
але продовжує йти,
любов могла б здатися, залишити все,
але продовжує йти.
А інколи в любові прострелені ноги,
або в ногах у любові осколки,
і ноги її стискають турнікети,
або ніг у любові більше немає.
Тоді любов несуть її друзі.
Любов риє окопи, і живе в них,
і гризе у них лід із розрізаної пляшки,
коли хоче пити у мінус двадцять.
Любов виходить на бойові чергування,
піднімається на позиції
з грижами, з температурами, із простатитами,
із контузіями, з астмами і алергіями,
з високою імовірністю
не повернутися,
з думками про когось
найважливішого.
Все зносить, вірить у все,
сподівається всього, все терпить!
Любов розрізняє на слух
виходи градів, прильоти мін і рух танків.
Очі любові болять,
коли довго дивиться в тепловізор.
Прокидається любов
уночі, коли миші в бліндажі заповзають
під її бушлат.
Інколи любов
довго блює у посадці після важкого бою.
А інколи
любов закриває очі друзям своїм.
І загортає їх у спальники,
і виносить.
Ніколи любов не перестає!
Хоч пророцтва й існують, та припиняться,
хоч мови існують, замовкнуть,
хоч існує знання, та скасується.
Бо інколи закінчується обстріл,
і любові закривають очі,
і друзі загортають її в спальники,
і виносять.
І тоді вона
переходить живим.
Зі збірки "Тут були ми"
БРУНЬКА, Марʼяна Прохасько
Виплакала із себе пів війни
Виплакала із себе пів любови
Пів війни залишилося
Пів любови залишилося
Пів любови пустило бруньки назовні
Пів війни пустило рани вглиб
Поясніть мені
Як пов’язана війна з любов’ю
Поясніть мені
Як пов’язана любов з війною
Рани і бруньки
Бруньки і рани
На один момент
Любов моя стала
Війною. Цілком
Можливо то був
Момент істини
Зі збірки “PRIMITIVO“
Сергій Жадан, зі збірки “30 віршів про любов і залізницю”
Вони навіть можуть жити в різних містах
і в своїх розмовах не торкатися головного,
але ті слова, які він їй пише в листах,
вона читає так, ніби їх не було до нього.
І коли вона не отримує від нього листів,
і починає нити і рахувати втрати,
вона ненавидить все, що він їй говорив,
себто, ненавидить взагалі усе, що може згадати.
І коли він відкриває світ, ніби верстак,
пристосовуючи його до любові своєї,
все, що він робить, він робить щоразу так,
аби вона розуміла, що він це робить для неї.
Тому що для нього найгіршим з усіх терзань,
миттю, коли починались усі його біди,
завжди було проводжати її на нічний вокзал,
до останнього сподіваючись, що вона не поїде.
І тому він хоче просто бути з нею цієї зими,
класти їй на подушку зібрані метеорити,
і спати з нею так, як пси сплять із дітьми —
щоби зігріти і щоби не розбудити.
І він говорить: хай буде так, хай буде без таємниць.
Хай буде так, — погоджується вона, рахуючи заметілі.
Мова їм потрібна лише для того, аби не наговорити дурниць.
Весело працює волинка серця в гарячому тілі.
Марина Пономаренко, зі збірки “Книжка любові і люті”
Здається,
Я знайшла твоє серце
У ньому було все це,
Про що ти говорив:
Темні двори,
Непевні шляхи,
Старі страхи,
Мертві граки
І тріщини,
Також було кострище,
Був дим, він піднімався вище
Ще вище, і ще
Вогонь залило дощем
Дощ був крижаний і протяжний,
Дощ нависав над пляжем,
Знаєш, тим, поблизу аварійного мосту
Серце лежало собі, просто
Забуте,
Загублене
Чи залишене
Була тиша,
Було чути, як воно б’ється
“Прикольно, — подумала я, —
Як же живеться тобі без серця.
Напевно, це зручно й тихо
Ніщо не болить на вдиху,
Ніщо на видих не падає в п’яти
Напевно, цього не треба боятись
Напевне, це зовсім не боляче,
Просто безсонячно“
Дощ ішов, здається, він був солоним
Серце лягло мені у долоні
Дуже природно й логічно
Я поклала серце в наплічник
Воно лежить тепер між ключами,
Мечами,
Блокнотами,
Бджолиними сотами,
Шовковими хустками,
Білими гусками,
Томами античних трагедій,
Зубом ведмедя,
Фляжкою з віскі, з якої, здається, тече
І купою інших речей,
Які я ношу за спиною
Твоє серце завжди зі мною
Твоє серце
Іноді б’ється
З моїм у такт
І це так, так, так,
Так тепло і так чудово,
Ніби прийти з-під дощу додому,
Висушить ноги, ввімкнути улюблену музику
Тим часом я застібаю на ґудзики
Мокрий до нитки одяг
При нагоді
Я поверну тобі серце
З урахуванням останніх тенденцій,
З урахуванням прогнозів погоди,
Мати два серця — занадто затратно й немодно
Василь Стус, “Небо. Кручі. Провалля. Вода”
Я марно вчив граматику кохання,
граматику грудей і губ твоїх.
Ти утікала і ховала сміх,
межи зубів затиснутий захланних.
Біліли стегна в хижих шелюгах,
нескорена вовчиця зголодніла
об хижу рогозу шмагала тіло,
аж червонів багульник у ногах.
О покотьоло рук, і губ, і ніг,
відьомська завірюха пелехата
жбурнула нас, мов вихор, на розплату
в оглухлий яр, і в ярий грім, і в гріх.
Тягнулись гони видовжених тіл,
курілись димом верховіття сосон,
коли кошлатий і простоволосий
загоготів багаттям суходіл.
Вовтузилася петрівчана ніч,
одвільглий ранок віддавав навозом.
Сузір’я бігли за чумацьким возом,
а ми пливли в брунатному човні.
