Мемуари Ліни Данем “Полювання за славою”, що з’явилися цієї весни в Штатах, викликали неабиякий фурор. Це відверта, майстерно написана праця, яка з унікальною докладністю документує досвід співіснування з тривалою недугою у суспільстві, де на першому плані стоять амбіції та результативність.
Але цим розмова не вичерпується: існують інші — не менш захопливі та атмосферні — жіночі спогади. Vogue Ukraine підготував добірку із шести книг, до яких варто звернути увагу після “Полювання за славою”.
Реклама.
“Фейтфул. Автобіографія” (Faithfull: An Autobiography), Маріанна Фейтфул
Життя британської вокалістки та акторки Маріанни Фейтфул було таким насиченим і сповненим подій, що протягом двох десятиліть вона випустила три томи мемуарів. І все ж саме “Фейтфул. Автобіографія” залишається її головною роботою — найбільш інтимною та безжально щирою.
Це оповідь про юні роки, блискавичний зліт поп-зірки 1960-х, гучні романи з Міком Джаггером, а також наркотичну залежність, яка призвела до безпритульності. І — як протиставлення — повернення до себе через музику й альбом Broken English (“Зламана англійська”). Це книга, після прочитання якої неминуче виникає питання: “А чи справді я жила?”
“Просто діти” (Just Kids), Патті Сміт
“Просто діти” — це не тільки розповідь про взаємини американської співачки та поетеси Патті Сміт з фотографом Робертом Меплторпом. Перш за все це оповідь про те, що означає віддати життя творчості — без запевнень, без плану, але з беззастережною вірою.
Ця книга легко виходить за рамки мемуарного жанру і стає літературним ескізом епохи. Вона переповнена художніми та літературними алюзіями і повертає читача до Нью-Йорка, де достатньо було мати чемодан, журнал Illuminations і мрію, щоб почати нове існування.
“Я ніколи не писатиму мемуари” (I’ll Never Write My Memoirs), Грейс Джонс
Грейс Джонс — ямайсько-американська співачка, модель і акторка, одна з найбільш неординарних поп-ікон свого часу. Її мемуари — це мандрівка крізь естетичні та культурні періоди: від вітряних узбереж Ямайки до сліпучого сяйва Studio 54 і неспокійного Нью-Йорка 1990-х. Це не просто спогади, а збірка яскравих, іронічних, часом нещадно чесних історій про світ знаменитостей. І в цих історіях перепадає всім — від Мадонни до Леді Гаги та Ріанни.
“Країна Прозаку” (Prozac Nation), Елізабет Вуртцель
“Країна Прозаку” стала не тільки літературним дебютом американської журналістки Елізабет Вуртцель, а й культурним явищем. Вперше настільки відверто було озвучено досвід депресії — без прикрас, без ідеалізації, з болісною правдивістю.
Вуртцель стала рупором міського покоління: успішних, освічених, але емоційно спустошених людей. Як зауважує Ліна Данем, це “основоположний текст про депресію, тривогу та дорослішання юної жінки в новій медикаментозній епосі 1990-х”. І якщо ви хоч раз відчували себе “на межі” — ця книга відгукнеться надзвичайно сильно.
“Я рада, що моя мама померла” (I’m Glad My Mom Died), Дженнет Маккарді
У цих мемуарах Дженнет Маккарді зачіпає одну з найбільш делікатних і контроверсійних тем — зловживання владою у відносинах з батьками. З іронією та майже хірургічною чіткістю вона змальовує, як у дитинстві її було втягнуто в акторську діяльність, ініційовану матір’ю, що призвело до порушень харчової поведінки та глибокої психологічної травми. Це розповідь про звільнення — не тільки фізичне, а й душевне — від зв’язків, які суспільство часто звеличує.
“Країна диваків” (Strangeland), Трейсі Емін
Для Трейсі Емін, художниці, чия творчість завжди була тісно пов’язана з особистим досвідом, написання мемуарів було лише питанням часу. У “Країні диваків” вона згадує про своє життя без жодних обмежень: від дитинства в прибережному Маргейті до шаленого мистецького середовища 1990-х.
Це текст про беззахисність і самознищення, але водночас про здатність говорити про себе вголос. “Ось я — пошкоджена, несповна розуму, анорексична, схильна до алкоголізму, бездітна, вродлива жінка, — пише вона. — Я ніколи не припускала, що все складеться саме так”.