Право обирати та бути обраною, керувати машиною та служити у війську, управляти країною та здобувати якісну освіту — переважну кількість із цих можливостей сучасна жінка сприймає як щось звичне, але за кожним з цих надбань криються десятиліття та віки наполегливої боротьби наших посестер і товаришок. З’ясовуємо, що насправді символізує 8 березня.
Реклама.
З чого все почалося
Перші ходи жінок, які вимагали рівноправних з чоловіками умов праці, відбувалися ще в середині ХІХ сторіччя і прокотилися від Лондона до Нью-Йорка. У них брали участь переважно працівниці мануфактур і фабрик, а також суфражистки, чиєю головною метою на той час було завоювати для жінок усього світу право голосу.
Вирішальною передумовою сучасного свята став мітинг 1908 року в Нью-Йорку: це була хода соціал-демократок, які вийшли на вулицю, аби здобути право голосу, а також скорочення тривалості робочого дня — з 16- до 10-годинного та рівні з чоловіками умови праці. Уже через рік у Штатах з’явився свій національний Міжнародний жіночий день.
Лондон, 1857. Затримання учасниці мітингу суфражисток
1910 року в Копенгагені пройшла Міжнародна соціалістична конференція, яка відіграла важливу роль в популяризації 8 березня. Саме тоді німецька соціалістка Клара Цеткін запропонувала колежанкам заснувати 8 березня як Міжнародний жіночий день, щоб у цей рік жінки по всьому світу могли вийти на вулиці та нагадати про потребу відстоювати власні права. Свято було засноване за аналогією до Міжнародного дня праці 1 травня.
Ідея Клари Цеткін швидко дала свої наслідки. Уже 1911 року Міжнародний жіночий день відзначали у багатьох державах Європи, а 1917 року жінки отримали виборче право в Австралії, Новій Зеландії, Данії та Норвегії.
В історії Радянського союзу цей день завжди був поєднаний з подіями Лютневої революції. Адже 23 лютого за старим стилем на вулиці тодішнього Петрограда вийшли жінки, тримаючи в руках плакати з гаслом "Хліба та миру". Жінки Російської імперії вимагали права голосу, рівної заробітної плати та миру. До чого призвели ці мітинги, знає весь світ — цар зрікся трону, до влади прийшли комуністи, жінки отримали виборче право.
Але пропагандистська машина Радянського союзу грубо перекрутила зміст цього дня, поступово звівши його до примітивного свята жіночності, невід'ємним атрибутом якого на довгі роки стали вітальні листівки, тюльпани та "увага за графіком". Про сенси та боротьбу за права Радянський союз волів не згадувати, тому пізніше у пострадянських країнах на довгі років закріпилось перекручене розуміння 8 березня. Але сучасному цивілізованому світу цей підхід абсолютно чужий, тому пропонуємо звернутися до основних принципів цього дня, які зазначені в ООН.
Що думає про 8 березня ООН
Справжнє значення 1975 року цьому дню надала ООН: вона запропонувала всім країнам обрати будь-який день у році та зробити його Днем боротьби за права жінок. Ним стало 8 березня. Більш того, щороку ООН обирає тему, якій присвячене 8 березня, — зазвичай це саме те питання, яке зараз потребує особливо пильної уваги. Зокрема, 2002 року головним питанням була доля афганських жінок, а 2017 року — “Жінки у світі праці, що змінюється”, а 2021 — “Жіноче лідерство: наближаючись до рівноправного майбутнього у світі в часи пандемії”.
Від людей, які ставляться до цього свята зі скепсисом, іноді можна почути питання: як саме обмежені права жінок, адже ось ти, наприклад (звертаючись до співрозмовниці) можеш голосувати, вступати до університету та загалом робити те, що вважаєш за потрібне. Це — помилкова думка, пов'язана з браком інформації.
Ось що говорить з цього приводу Офіс ООН в Україні:
"Попри досягнутий прогрес, усе ще залишається багато проблем. Через дискримінаційні соціальні норми, які визначають, що жінки мають та не мають робити, жінки в усьому світі продовжують потерпати від насильства та дискримінації тільки тому, що вони жінки. Загальносвітова статистика свідчить, що вони виконують втричі більше неоплачуваного догляду та домашньої роботи, ніж чоловіки, та отримують на 16 відсотків меншу платню за ту саму роботу, ніж чоловіки. У світі лише 1 з 4 керівників — жінки. Жінки все ще недостатньо представлені в політичному керівництві (наприклад, в Україні лише 20,8 відсотків жінок у парламенті), і їхня роль у науці також недооцінена".
Продовжити цей список, на жаль, може кожна жінка у світі, яка так чи інакше, частіше чи рідше, але стикається з дискримінацією чи обмеженнями, або, що найгірше, проявами морального чи фізичного насильства.
Коротка історія феміністичного руху в Україні
Феміністичний рух розвивався в Україні одночасно зі світовим, його активність припала на кінець XIX—XX сторіччя. Серед активісток емансипації в Україні завжди були письменниці-інтелектуалки. Зокрема, початок руху асоціюють з ім'ям письменниці й громадської діячки Наталії Кобринської, яка заснувала 1884 року у Станіславові (теперішній Івано–Франківськ) жіноче товариство та займалася просвітницькою діяльністю. Кобринська разом з Оленою Пчілкою видавали перший жіночий літературний альманах, а ключовим полем для роботи була передусім жіноча освіта.
Наталія Кобринська
Говорячи про розвиток емансипації в Україні, неможливо не розповісти більше про колегу Кобринської – письменницю та матір видатної поетеси Лесі Українки Ольгу Косач, відому за псевдонімом Олена Пчілка. Олена Пчілка виступала за свободу жінок, за право мати власний голос і доступ до вищої освіти. Вона стала першою членкинею-кореспонденткою Всеукраїнської академії наук. А також очолювала журнал "Рідний край". Коли у 1907 році полтавська влада закрила часопис, Олена Пчілка перевезла редакцію до Києва. І Кобринська, і Пчілка, а згодом і Леся Українка, й Ольга Кобилянська стали авторами багатьох основоположних статей про жіночі права та український фемінізм, хоча варто розуміти, що на той час багато сучасниць цих великих жінок вважали їхні погляди надто радикальними.
2005 року в Україні ухвалили закон “Про забезпечення рівних прав та можливостей чоловіків і жінок”. У ньому чимало важливих тез — наприклад, про те, що під час співбесіди в Україні не можна питати дівчину про плани на заміжжя та чи планує вона найближчим часом стати матір’ю. Водночас трудове право глобально досі дуже консервативне: в Україні є перелік заборонених для жінок професій.
Катерина Приймак, співзасновниця Жіночого ветеранського руху
Війна, що триває з 2014 року, тільки загострила це питання, адже тривалий час жінка не могла займати бойову посаду в Збройних силах. Відомі випадки в період з 2014 по 2018 роки, коли жінки були штурмовичками та звільняли міста українського Сходу, натомість по документах значились швачками.
Важливу роль у зрушення відіграли активістки "Невидимого батальйону" — адвокаційногопроєкту, що зародився як дослідження соціологів Києво-Могилянської академії про участь жінок у війні й згодом виріс до національних масштабів. Його головним рушієм були Марія Берлінська (сьогодні Марія керує “Центром підтримки аеророзвідки“), Катерина Приймак та Андріана Арехта (сьогодні — співзасновниці "Жіночого ветеранського руху", військовослужбовиці). Роки роботи "Невидимого батальйону" увінчалися історичною для країни подією: Верховна Рада ухвалила низку змін до законів щодо рівних прав чоловіків і жінок під час служби в ЗСУ, а українська жінка отримала змогу мати військову спеціалізацію.
Сьогодні в лавах Збройних сил служить приблизно 50 тисяч жінок, виборюючи найважливіше та омріяне право всіх українців — жити у вільній і незалежній країні.
Чому варто приходити на Марші жінок
Останнє десятиліття у світі стався справжній сплеск Маршів жінок, які стали для сучасних жінок можливістю ще раз наголосити на проблемах насильства, дискримінації та засилля образливих стереотипів. В Україні організацією Маршу займалась ГО "Марш Жінок", яку очолює правозахисниця Олена Шевченко, чия робота 2023 року була визнана усім світом — Олена потрапила до списку жінок світу журналу Time.
Правозахисниця Олена Шевченко, фото Time
"Щороку 8 березня в різних містах України ми проводимо ходу для привернення уваги до викликів, з якими стикаються різні жінки в Україні, — розповідає команда "Маршу жінок". — Останні роки команда Маршу Жінок багато уваги приділяла ратифікації Стамбульської конвенції про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами. З початком вторгненняросії в Україну ми започаткували гуманітарний хаб, щоб допомагати жінкам, які опинилися в кризових ситуаціях через війну".
Джессіка Честейн та Хлоя Грейс Моріц на Жіночому марші
Для чого ж конкретно ходити на Марші? Відповідь знов-таки знаходимо в коментарях ООН в Україні.
"Суспільство все ще “вказує” жінкам в Україні, що робити і ким бути, за допомогою невисловлених сподівань чи навіть відкрито. Тільки згадайте, коли востаннє вам чи вашій подрузі або колезі сказали вам вийти заміж, завести дітей, або порадили “одягнутися як жінка” тощо. Жінки не повинні стикатися з сексизмом, дискримінацією та насильством через те, що вони народилися жінками. Згідно з дослідженням ОБСЄ у 2019 році, дві третини (67 відсотків) жінок повідомили про психологічне, фізичне або сексуальне насильство з боку партнера/–ки чи іншої людини. Половина постраждалих жінок нікому не розповідала про найсерйозніший інцидент сексуального насильства проти них після того, як це сталося".
В матеріалі використані дані з сайту Організації Об'єднаних Націй в Україні.