2 квітня 1905 року в передмісті Києва народився Серж Лифар — один із найвидатніших танцівників XX століття, реформатор французького балету та засновник неокласичного танцю, який 26 років керував балетною трупою Паризької опери.
Разом із журналісткою, дослідницею, авторкою проєкту Back to the Roots Анною Лодигіною, яка працює над документальним фільмом "Справа артиста. Сергій Лифар", vogue.ua розповідає про Лифаря та його найвідоміші балети, що стали балетною класикою XX століття.
Хто такий Серж Лифар
Серж Лифар народився та виріс у тодішньому передмісті Києва, у родині з козацьким корінням. З дитинства співав у церковному хорі Софійського собору, навчався грі на фортепіано та скрипці, зростав людиною тонкою та обдарованою.
Знайомство зі світом балету відбулося завдяки відомій українській танцівниці та балетній педагогині Броніславі Ніжинській, у її київській студії, де займався Лифар. У 18-річному віці, в 1923-му, він емігрував із Києва до Парижа й почав кар’єру у складі трупи росіянина Сергія Дягілева. Кар’єра Лифаря розвивалася стрімко і блискуче, і в 25 роки він очолив балетну трупу “Гранд-Опера”, якою керував з перервами впродовж 26 років.
Реклама.
Киянин Серж Лифар увійшов в історію світового мистецтва як реформатор балету та засновник неокласичного танцю. Він поставив у “Гранд-Опера” понад 200 балетних вистав, співпрацював з найвідомішими людьми свого часу — від Пікасо до Шагала; створив курс історії й теорії танцю в Сорбонні, був професором Вищої школи музики та почесним президентом Національної ради танцю при ЮНЕСКО.
Лифар помер у Лозанні в 1986 році. Згодом його дружина Лілліан Алефельд передала велику частину спадку митця в Київ, у його рідне місто, яке він дуже любив і де мріяв поставити балет. З 2019 року в Києві існує Музей Сержа Лифаря — філія Музею історії міста Києва; виконує обов’язки директорки музею дослідниця творчості Лифаря Наталія Білоус.
“Історія Лифаря дуже складна, багатошарова, власне як і час, коли він жив", — говорить дослідниця Анна Лодигіна. — Ніхто сьогодні не має повного уявлення про постать Сержа Лифаря. Лифарю часто закидають, що він називав себе киянином, а це не дорівнює вважати себе українцем. Україна тоді, на жаль, не втримала державність. Для Європи наша країна не існувала. Біженцям, як Лифар, не було з чим себе ідентифікувати, їх вважали біженцями з Росії, тому вони часто публічно ототожнювали себе з містом. Сьогодні світ тільки починає ідентифікувати Лифаря як українця, а його архів та документи зберігаються в установах та закладах Франції, Швейцарії, Німеччини та України”.
Далі публікуємо пряму мову Анни Лодигіної про найвидатніші постановки Лифаря.
“На Дніпрі”, 1932-1933
Це перший балет Лифаря, про який майже ніколи не згадують, але він є важливим для нас. Постановка була створена у 1932-1933 роках, через два роки після того, як Лифар очолив балетну трупу Паризької опери. Балет “На Дніпрі”, вочевидь, про його ностальгію, спогади, про дитинство. Якщо почитати мемуари Лифаря, можна помітити, що він дуже часто згадує саме Дніпро як образ: як він стояв на Володимирській гірці й споглядав річку…
Але сюжетно там зовсім про інше: це історія про любовний трикутник, який відбувається у селі на березі Дніпра, про червоноармійця, що повертається додому у своє рідне село на березі Дніпра та закохується в двох жінок. Важлива ремарка щодо героя-червоноармійця: цей образ з’являється не тому, що Лифар підтримував Червону армію, більшовиків, це радше образ, який він запам’ятав з дитинства і юності. На момент визвольних змагань в Україні Сержу Лифарю було 13 років, він не міг мати політичної позиції. Відомо, що батьки Лифаря не підтримували прихід більшовиків: у мемуарах він згадує, що більшовики розграбували маєток його діда та жорстко вбили його бабусю. Потім Лифар тікає з країни, стає біженцем у Парижі та вже не може повернутися, щоб навіть просто відвідати батьків, — бо розумів, що його переслідуватимуть спецслужби.
Ще один важливий момент, який ми не можемо опустити: музику до балету “На Дніпрі” написав Сергій Прокофьєв, про це його попросив сам Лифар, а декорації робило подружжя російських художників — Михайло Ларіонов і Наталія Гончарова. Тоді так було заведено — ці митці співпрацювали з Дягилевим, а Лифар просто переймає цю практику.
На той час декорації і костюми для “На Дніпрі” були дуже модерновими. І сам танок став модерним, так не танцювали в інших балетах, які ставила Паризька опера. Саме тому французькі критики й експерти називали “На Дніпрі” провалом: постановка було занадто сучасною та авангардною, танцівники падали на підлогу під час танцю… Можливо, якби цей балет був поставлений трошки пізніше, його сприйняли б інакше.
“Ікар”, 1935
Балет “Ікар” базується на однойменному міфі, що його дуже часто використовують як метафору для опису долі самого Лифаря, який теж піднявся дуже високо в небо і потім, так само, як і Ікар, впав, коли в 1958 році вимушено покинув Паризьку оперу. Лифар залишив свій рідний театр, який був для нього домом, після низки різних подій, зокрема, після розслідування щодо співпраці з нацистами під час окупації Парижа (після війни звинувачення з Лифаря було знято. — Прим. ред.).
Ще одна подія, яка на це вплинула, сталася 1958 року — під час перших гастролей балетної трупи Паризької опери до Радянського Союзу. Лифар уже був в аеропорту, але його не допустили до поїздки. Причина цього досі невідома, але сам артист звинувачував у ситуації керівництво СРСР і Паризької опери. Саме після цього Лифар подає у відставку. Варто зауважити, що він очолював театр із перервами протягом 26 років — найдовше в історії Паризької опери.
Повертаючись до постановки його перлини — “Ікара”, — варто згадати, що Лифар серйозно займався науковою роботою. Одна з його ключових теорій полягала в тому, що ритм у балеті задає не музика, а танець. Саме цю ідею він прагнув втілити в “Ікарі”. Згідно з початковим задумом, єдиним музичним супроводом мав бути барабан. Та коли композитор і друг Лифаря Артур Оннегер долучився до роботи, він зауважив, що такий акомпанемент звучатиме монотонно — тож запропонував використати й інші інструменти, і зрештою ідея Лифаря трансформувалася.
“Ікар” справив фурор у французької публіки — саме після цієї постановки Лифар отримав звання етуаль. Він став першим чоловіком в історії балету, удостоєним цього титулу: до того його присуджували виключно балеринам. Загалом Лифар значно посилив позиції чоловіка в балеті — мистецтві, яке до того часу оберталося навколо жінок. Як реформатор, він докорінно змінив уявлення про чоловічу роль у цьому жанрі: провідні партії почали виконувати танцівники, а кількість постановок, орієнтованих на яскраві чоловічі образи, стрімко зросла.
“Сюїта в білому”, 1943
Абстрактний неокласичний балет на музику композитора Едуарда Лало, який Лифар створив під час німецької окупації Парижу. І попри те, що його потім несправедливо звинувачували у співпраці з нацистами, це єдиний балет, який пережив стільки років і досі ставиться у Паризькій опері, та в інших театрах світу, і вважається перлиною Лифаря.
“Сюїта в білому” — еталонна неокласична постановка. Лифаря вважають одним із засновників неокласичного балету, саме він заклав підвалини сучасного балетмейстерства у Франції — і це виразно відчутно в “Сюїті в білому”. Одне з головних досягнень Лифаря — прагнення показати красу не лише солістів, а й кожного артиста на сцені, зокрема кордебалету. Це масовий балет, у якому одночасно задіяні кілька десятків танцівників — для кордебалету "Гранд-Опера" ця постановка стала справжнім зірковим часом.
У сезоні 2003-2004 цю постановку показали в Національній опері у Києві, цю можливість подарувала дружина й спадкоємиця Сержа Лифаря Ліллан Алефельд. Тоді в Київ приїздили учні Лифаря, зірки Паризької опери, зокрема Аттіліо Лобіс і його дружина Крістін Влассі, які працювали над постановкою в Національній опері.
Фото: Getty images, Fondation Serge Lifar
