Режисер Іван Уривський, який 9 березня святкує 34-ліття, інтерпретує класичну драматургію, відшукуючи в ній нові сенси й актуальні контексти. Гучну славу новітньої зірки театральної сцени йому принесла постановка "Конотопська відьма". Проте на рахунку Уривського — багато видатних проєктів.
Реклама
Іван Уривський (вовняний светр, Acne Studios (spazio.ua) )
“Це вистава Уривського, її обов’язково треба подивитися”, — так у Києві останні п’ять років кажуть про кожну його постановку. “Украдене щастя” за пʼєсою Івана Франка в театрі “Золоті ворота” мені рекомендували ще у 2016-му, коли Іван щойно закінчив Київський національний університет культури і мистецтв. Коли публіка ходить в театр не на акторів, а на режисерів, це є свідченням того, що сучасний глядач потребує інтелектуальних концепцій і сенсів.
Зіркою культурної сцени Івана Уривського зробила вистава “Конотопська відьма” у столичному Театрі Франка — за припорошеною часом та іронією літкритиків сатиричною повістю 1833 року Григорія Квітки-Основ’яненка. Квитки на неї розкуповують за пів години (швидше зараз розлітаються тільки місця на поїзд Київ — Варшава) і потім втридорога перепродують на онлайн-майданчиках. У тіктоку під відео з гештегом #конотопськавідьма — понад 30 млн переглядів. Надзвичайна кількість, з огляду на те, що ядро користувачів цієї соцмережі зовсім не театральне — 18–24 роки.
Чим історія про полювання на відьом у декораціях українського села XIX століття приваблює сучасну публіку? Постановка Уривського пластична, містична, красива візуально (робота художниці Тетяни Овсійчук) і дуже музична — за цю частину відповідала Сусанна Карпенко, співзасновниця гурту автентичного співу “Божичі” й головна хормейстерка театру. Талановиті акторські роботи зірок сцени — Олександра Яреми, Андрія Самініна, Назара Задніпровського; і молодих артистів — Оксани Жданової, Марії Рудинської.
"Конотопська відьма"
“”Конотопська відьма” — це просто хороша історія, — каже Іван Уривський, — вона “влучила” в наш час. У мене було два шляхи: піти, як я робив це раніше, в драму про жінок, яких топили, дуже серйозну, актуальну, важку, щоб люди плакали; або — в світло, але прибрати надію. Цікаво, що зазвичай режисери роблять яскравий щасливий фінал, як це буває в комедії. У Квітки сумне закінчення — відьма померла, Олена з Дем’яном посварилися. І ми навмисно цей шматок вставляємо як негативний кінець, хоч він і конфліктує з жанром. Я б не називав “Конотопську відьму” комедією, це багатошарова постановка, в якій через вокально-поетичну форму не всі зчитують акценти й сенси, які там є”. Вистава вийшла наприкінці квітня 2023 року, і одна з головних тем у ній — набухання війни, передчуття біди.
"Конотопська відьма"
У травні 2023 року ракета прилетіла неподалік дому Івана в центрі Києва, — уламок упав на його машину. Відтепер режисер кожну тривогу ходить в укриття і гучно вмикає музику в навушниках. “Може, це звучить не по-чоловічому, але я не можу впоратись із собою, коли чутно гучні вибухи. Ми не мали переживати цей досвід, але зараз війна — це частина нашого життя, і так чи інак вона проникає у вистави. Не прямо, театр — це ж не новини”.
Іванові Уривському 33 роки. З 2020-го він працює в найвідомішому академічному театрі країни — Національному драматичному імені Івана Франка; майже рік сидів у кріслі головного режисера Одеського музично-драматичного театру, ставив спектаклі у Львові, Івано-Франківську. Схоже, щасливець.
Я бачу, як змінюються мої вистави. Мені хочеться розвиватися й мінятись
Припускаю, що якби не війна, навколо сакральної цифри 33 могли б статися екзистенційні гойдалки. “Мені часто кажуть: о, вік Христа! Я не знаю, як на це реагувати, — відповідає Іван. — До 35 ти вважаєшся молодим режисером, тому для мене 35 — серйозна межа. Я бачу, як змінюються мої вистави. Мені хочеться розвиватися й мінятись. Вік — це тема… не болюча, а дуже важлива. Бо в режисурі він не має значення, можна бути молодим і в 70, а можна стати нецікавим у 25. Я згадую фільм Мартіна Скорсезе “Вовк з Волл-стріт”, який він зняв у 72 роки, і це просто розрив — таке відчуття, що його робив молодий хлопець”.
Вистава "Камінний господар" у театрі на Подолі
Уривський дав десятки інтерв’ю, але досі уважно добирає слова, думає вголос, не говорить заготовленими фразами. Так само він уникає штампів у своїх роботах.
“Я бачу самоповтори, добре розумію, що такі речі працюють на глядача, і завжди є спокуса ними маніпулювати, акцентуючи увагу на певних прийомах. Наприклад, якщо дати контрове світло чи трохи диму — це завжди красиво. Але хочеться йти далі, пробувати різні підходи — просто для себе, щоб було цікаво, щоб у акторів було відчуття пошуку і ризику”.
Іван призначив зустріч у найближчому до Театру на Подолі кафе — вдень він репетирував нову виставу “Хазяїн” за твором Карпенка-Карого, а ввечері мав припильнувати свого “Камінного господаря” за п’єсою Лесі Українки, яку поставив три роки тому. Уривський каже, що після випуску вистава належить не режисерові, а акторам, які з нею тепер живуть. “Що старший спектакль, то кращим він стає в акторській грі, але гіршим у технічному плані — світла, звуку, які починають потроху розладнуватись. Що кращих акторів ти взяв, що продуманіші концепт і монтаж, то довше постановка існуватиме в хорошій формі. Я намагаюсь із самого початку побудувати її так, щоб вона трималася довго, і час від часу приходжу дивитися старі вистави, щоб дещо “підкрутити”. Після інтерв’ю Іван запрошує мене на “Камінного господаря”, якого я пропустила свого часу. “Повна зала, — каже йому адміністраторка на касі, — тільки бронь залишилася”. Помітно, що його це тішить: коли квитків на “Конотопську відьму” немає, глядачі йдуть на інші його роботи — зали заповнені, театри щасливі.
Іван розповідає: після “Конотопської відьми” хотів поставити щось зовсім інше, протилежне тому, що робив раніше. “Я розумію, що ризикую провалитися, що в іншому стилі можу бути нецікавим публіці, але якщо не буде цього руху, мені нудно працювати. Театр — це азарт. Кожна прем'єра — завжди гра в невідомість, і вона заманює”.
"Хазяїн"
26 листопада в Театрі на Подолі відбулася прем’єра “Хазяїна”, і це дійсно інший Уривський. Неочікуваний. Режисер переніс дію п’єси з українського села кінця XIX століття до сучасного офісу. А “злу сатиру на чоловічу любов до стяжання” доповнив актуальною темою корупції, яка пронизала владу і бізнес. На сцені сучасність підкреслювали екран з камер спостереження як символ контролю за Хазяїном та іншими персонажами і бездушно- ритмічна електронна музика. В’ячеслав Довженко, що грає головну роль ділка-мільйонера Пузиря, нагадував хрещеного батька з однойменного фільму Френсіса Форда Копполи або героя Ді Капріо з “Вовка з Волл-стріт”. Фінал постановки, коли Пузир оживає і звертається до глядачів: “Питань немає?” — мовляв, я ж усе вирішив, — зовсім не про гепі-енд, а про напружені суспільні настрої.
За Уривським закріпилось амплуа інтерпретатора української класичної літератури. Він поставив вистави за творами Івана Франка, Лесі Українки, Панаса Мирного, Григорія Квітки-Основ’яненка, Михайла Коцюбинського, Івана Карпенка-Карого, Ольги Кобилянської. Проте враження, що режисер спеціалізується тільки на ній, помилкове: половина зі списку поставлених вистав — міжнародні класики: Шиллер, Гоголь, Гоцці, Стріндберг, Купрін, Ібсен, Камю. “Мені хочеться вірити, що наша література є частиною світової спадщини. Коли вибираю матеріал, хочу ставити те, до чого в мене лежить душа, про те, що я відчуваю, — не поділяючи п’єси на українські й іноземні”.
Іван почав пильно дивитися в бік вітчизняної культури після Майдану 2014 року. Він народився і до 20 років жив у Кривому Розі. Мама — економістка, тато — інженер. Згадує, як до школи часто приносили пачку квитків у театр і вибору не було — мусив іти. Культурний бекграунд криворізького періоду — гра в рокгрупі (він тоді слухав Metallica, Kasabian, Led Zeppelin, та Deep Purple) і театральний гурток, в якому майбутній режисер перевтілювався в Діда Мороза та читав вірші. У Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого вступав на акторський, але взяли його на режисуру. І згадує Іван Уривський і своє навчання, і свого педагога — Ніну Гусакову — дуже тепло і з повагою. “То ви реабілітували весь “кульок”? — сміюся, й Іван з притиском каже: “Університет культури. Там немає звісно такого середовища, як у театральному інституті, але це спонукає тебе створювати його навколо себе, працювати і показувати, що ти вчишся не в гіршому університеті. Я зрозумів, що це неважливо, де ти вчишся — в Карпенка-Карого, в Лондоні, — важливо те, що тебе направляє майстер, і те, чого ти хочеш досягти, твої бажання. Ці два фактори працюють”. Якось Уривський з’явився й у кінокадрі — в ситкомі для телеканалу “ТЕТ”, що назавжди відбило в нього охоту до акторства. “Я чомусь “зажимаюся” перед камерою”, — зізнається Іван.
Сьогодні в Уривського багато пропозицій — зніматися в кіно, ставити антрепризу, робити нетеатральні проєкти. Відмовляється. Чотири вистави на рік — такий у нього зараз графік — потребують зосередженості та внутрішнього ресурсу. “Якби я гнався за грошима, я б поставив 20 антреприз і купив собі квартиру, але для мене творча репутація важливіша за статки”.
За словами режисера, після випуску вистави на нього завжди навалюється депресія: циклічність режисерської роботи — шлях від нуля до точки готовності, і знову — потребує перезавантаження організму. “Після прем'єри настає порожнеча, і дуже добре, коли поруч є людина, яка може її заповнити”. Ця людина — Мальвіна Хачатрян, актриса Театру Франка і дружина режисера. “Я насправді дуже замкнутий, мені важко впускати у своє життя нових людей, — зізнається Іван. — А в театрі, на репетиціях я почуваюся вільно: може, тому й займаюся цим”. А ще він вдячний дружині за організацію побуту (“я не готую і не прибираю”), за те, що возить його на машині (Уривський не їздить за кермом), за те, що розуміє його і “в стані зомбі” у розпал репетицій, і в період відновлення.
"Калігула" у постановці Івана Уривського йде в театрі Франка
Я запитую, чи відчуває він Театр Франка домом. “Дім — складне слово, надто пафосне. Дім є дім, а це — робота. Театр Франка — моє основне місце, я його люблю, мені там затишно, хочеться там працювати, але я не прикіпаю до нього як до дому. Я навіть думати не міг працювати в цьому театрі, бо казали, що театр Франка — це закрита історія. Але так сталося, що я поставив "Лимерівну" — і закрутився наш роман. Навесні я ставитиму “Марію Стюарт” Шиллера — про шотландську королеву, яка жила в XVI столітті й опиралася спробам англійців загарбати свою країну. А як далі буде — невідомо. Це ж театр, тут все швидко змінюється, зі мною можуть не продовжити контракт, наприклад.
Вистава "Лимерівна"
Кожен театр — це про підступність і кохання. Тому я люблю однойменну п’єсу Шиллера. Це не погано, це просто правда життя. Сьогодні тебе люблять, завтра ненавидять. Це мікромодель суспільства. Скрізь так, просто в театрі люди запальніші, емоційніші, тому там все бурхливіше, ніж в офісі”.
Фото вистав: Юлія Вебер
Текст: Валентина Клименко
Портрет: Andrew Grey
Стиль: Sasha Dudchenko
Зачіски та макіяж: Daria Zhadan
Асистентка стиліста: Margaryta Starkova
