“Дні есеїстики”: про війну, пам’ять та культурну деколонізацію
У Києві відбувся сьомий фестиваль «Дні есеїстики», організований Українським ПЕН та Києво-Могилянською бізнес-школою (kmbs). Цьогоріч захід, кураторкою якого стала перекладачка Анна Вовченко, зосередився на темах культурної деколонізації, нової концепції глобальної доби та самобутності у мистецтві.
Однією з ключових подій фестивалю стала дискусія “Письмо як емоційна пам’ять. Розмова про есеїстику безпосереднього досвіду”. Учасники — письменники, військові Гліб Бітюков, Артем Чех, Дмитро Крапивенко та Богдан Коломійчук, а також медіадослідниця Марія Титаренко — обговорили роль сучасної есеїстики в українській літературі, межі між есеїстикою та художнім твором, а також, як цей жанр промовляє до нас сьогодні.
Зміст і форма: відповідальність та досвід есеїстики
На початку дискусії Марія Титаренко звернула увагу на кураторську тезу про есей як “наймолодший та найдоросліший жанр”. Наймолодший, бо в Європі він виник наприкінці XVI століття, але найстарший, адже потребує зрілості автора та глибокої рефлексії над досвідом.
Дмитро Крапивенко зазначив, що жанрові канони нині розмиваються, а есеїстика є надзвичайно демократичним жанром, який “пробачає майже все, окрім відсутності досвіду”.
Артем Чех поділився власним досвідом, зазначивши, що для нього не існує чіткого поділу на “есеїста” чи “романіста”. Він пише текст, виходячи з особистих переживань та досвіду, а жанрові означення вважає другорядними порівняно з якістю самого тексту. “Якщо ми будемо заганяти будь-який текст в рамки чи означення, то губитимемо все”, — підкреслив він.
Гліб Бітюков погодився, що есей — це про досвід, і війна є одним із найсильніших фільтрів, що оголюють причинно-наслідкові зв’язки. Для нього есей — це можливість подивитися в минуле, щоб зрозуміти, якими ми маємо бути в майбутньому. Він наголосив, що есей пробачає літературні помилки, але не відсутність відповідальності. “Усе, що я пишу – це відповідальність насамперед перед тими людьми, з якими я служив”, — сказав Бітюков.
Богдан Коломійчук вважає есеїстику жанром, що якнайкраще пасує сьогоденню. Він відзначив пластичність есею, його здатність поєднувати щоденникові нотатки з нарисами, а також його глибоко суб’єктивну та особистісну природу. “Обов’язкова умова – щирість: автор відвертий з читачем”, — додав він.
“Чиста творчість так і працює: якщо ми себе не заганяємо в рамки, то ми вільні. Вільні творити, створювати щось нове і те, чого до нас ще не створювали, принаймні в сучасній українській літературі.”
Чутливий контент: правда понад усе?
На дискусії також постало питання щодо маркування книг як “18+” або “sensitive content”. Автори обговорювали, чи має есеїстика берегти читача від травматизації, чи головною цінністю є правда.
Гліб Бітюков висловив думку, що не варто берегти читача від складних тем. На його переконання, важливо ставити дітям відкриті запитання, аби вони самі знаходили відповіді. “Світ, в якому ми живемо, не є випадковістю. Це наслідок наших певних дій, компромісів або мовчання в минулому”, — зазначив він, додавши, що есеїстика може передати цю філософію майбутнім поколінням.
Дмитро Крапивенко назвав маркування “sensitive content” та “18+” “ханжеством, нав’язаним суспільством”. Він вважає, що автори не повинні намагатися сподобатися західній аудиторії, а писати правду, не переступаючи через себе.
Артем Чех переніс фокус з етики на естетику, зазначивши, що письменник не повинен зважати на думку читача щодо чутливого контенту. “Мені хотілося б бачити більше справжньої літератури. Для цього жодних обмежень не повинно бути”, — сказав він.
Емоційна пам’ять, деталі та меморіальний аспект
Учасники також торкнулися теми “емоційної пам’яті” та її відображення у письмі. Вони розмірковували, як відбирати найцінніше для тексту, а що залишати поза увагою.
Богдан Коломійчук порівняв емоційну пам’ять в літературі з акторською технікою, де емоції потрібно не стримувати, а перебирати та класифікувати, виділяючи ті, що найкраще вписуються в канву оповіді.
Артем Чех розповів, як він запам’ятовує деталі: за допомогою фотографій та нотаток, які він робив протягом півтора року війни. Він зізнався, що іноді додає вигадані елементи для підсилення художнього ефекту, як-от “дід зі сталевими зубами”, який “прикрасив картинку”.
Дмитро Крапивенко розглядав свою книгу як меморіальний жанр, написаний для дружини загиблого побратима. Він підкреслив важливість збереження пам’яті про тих, хто поруч, особливо коли війна триває. Крапивенко також поділився власним досвідом: після контузії він почав забувати слова, що спонукало його терміново записувати свої спогади.
Емпатія та порозуміння
Наприкінці зустрічі автори обговорили, чи може есеїстика стати “місточком” для порозуміння між людьми з різним досвідом, зокрема між тими, хто був на війні, і тими, хто її не переживав.
Богдан Коломійчук, згадуючи свій досвід бойового медика, провів паралель з теорією відносності руху. Він зазначив, що кожен сприймає реальність по-своєму, тому спілкування може бути складним. “Усе, що нам залишиться – це взаємна спроба емпатії, чулість”, — підсумував він.
Дмитро Крапивенко на прикладі публіцистики Миколи Хвильового процитував гасло “Геть від Москви!”, яке стало актуальним через 100 років. Він висловив сподівання, що сучасні есеїстичні твори також сформують гасла, які передадуть дух часу, прагнення до порозуміння та збереження пам’яті.