Етнофестиваль «Житичі» в селі Городське на Житомирщині проводиться вже понад 10 років. Він з’явився завдяки ентузіастам — вчительці Інні Величко та власнику глиняної хати під стріхою Василю Романюку. Нині фестиваль підтримують волонтери і туристи. Він дає можливість згадати дитинство, молодість, коли жінки брали в руки серпи йшли жати жито. Сьогодні ж усю польову роботу виконує техніка, а такі знаряддя праці, як серп, сучасні діти можуть побачити хіба що в музеї.
ЕТНОФЕСТИВАЛЬ З’ЯВИВСЯ ЗАВДЯКИ СТРІХІ БІЛЬШ ЯК СТОЛІТНЬОЇ ХАТИ
На порозі садиби «Поліська хата» у Городському гостей етнофестивалю «Житичі» зустрічає його організаторка Інна Величко. Вона — вчителька образотворчого мистецтва та уповноважена представниця Спілки сільського зеленого туризму в Житомирській області.
«Оскільки я вчитель, то ми дуже багато мандрували і малювали, — говорить пані Інна. — Одного разу приїхали в Городське, і це місце нам дуже сподобалося, бо тут були дві хати — ось ця і он та, що розвалюється. Власник тієї занедбаної хатинки ще досі не може скласти їй ціни, а тим часом вона вже не підлягає реставрації. Натомість господар цієї, Василь Петрович Романюк, подарував нам її 17 років тому, аби ми відродили хату такою, якою вона була за часів його дідів і прадідів. Тепер ми жартуємо, що в нас тут два пам’ятники — щедрості та жадібності».
Глиняній хаті під стріхою, що нині є однією з популярних туристичних локацій, близько 130 років. Її останні власники — Євдокія та Петро Романюки, фото яких досі там зберігають. Це так звана «довга хата», де під одним дахом знаходилося все, що потрібно людям: житлова кімната, сіни, комора, хлів для тварин.
«Хата накрита житньою соломою, — додає жінка. — Жито служить 25 років, тож поступово доводиться перекривати дах. От завдяки цій стрісі і з’явився етнофестиваль «Житичі», який ми проводимо вже понад 10 років. Раніше ми запрошували волонтерів, аби жали жито. Щоправда, вони його трохи топтали. Тепер нам збирають жито навчені люди, які роблять усе якісно та без втрат. Цей процес ми називаємо святом свідомої праці».
ЗБІР УРОЖАЮ — ЯК СВЯТО
Пані Інна згадує, що спочатку в її ідею вдихнути у старе помешкання нове життя мало хто вірив, і вона часто зіштовхувалася з нерозумінням. Натомість тепер, коли в садибі проводять екскурсії та різні свята, у неї з’явилося багато однодумців. Саме навколо хати і відбувається фестиваль.
На обійсті вже достигають яблука, бігають кури, а поруч квітне лавандова плантація, над якою гудуть бджоли. Трохи далі — золоте поле, де вже пора жати жито.
Наші предки розпочинали збір урожаю обрядом «Зажинки». Його сприймали не як рутинну працю, а вважали святом, тож на поле одягали найкращий одяг і йшли туди з піснями.
Учасники фестивалю, які відтворюють обряд, прочитали «Отче наш» та, взявши серпи і коси, рушили до ниви. Традиційно їй подякували за щедрість свіжоспеченою хлібиною на вишитому рушникові. Далі Інна Величко промовляє: «Дай Боже зібрати врожай, до комори донести — без лиха, без дощу, без грому…». Потім жито скроплюють свяченою водою.
Після цього дівчата зв’язують на полі колоски. За давніми повір’ями, так відлякували польову русалку, яка заплутувала жито. Наші предки діяли на випередження — самі це робили, аби збити її з пантелику, ніби на ниві раніше вже побували її сестри.
Жінки беруть серпи й під спів зразкового фольклорного ансамблю «Джерельце» з Житомира починають жати. Перші зібрані колоски традиційно відкладають для виготовлення різдвяного дідуха. Далі на допомогу в поле виходять чоловіки з косами.
В якийсь момент чую знайому з дитинства мелодію. Брати Назар та Яромир грають на сопілках народну пісню «Зеленеє жито, зелене». До слова, Житомирщина стала другим домом для цих дітей, які евакуювалися з Дніпропетровської області.
Жінки зв’язують кожен сніп жита перевеслом (джгут зі скрученої соломи, — ред.) та з піснями несуть їх на обійстя. Далі його треба обмолотити і вже соломою оновити частину стріхи старої хати.
Женці сідають обідати, а гостей фестивалю пригощають обрядовим печивом мандрики.
З ПІСНЯМИ, МОЛИТВАМИ ТА З ВДЯЧНІСТЮ ВОЇНАМ
«Хоч що б наші предки робили, вони завжди підносили молитву до Господа. Просили, аби він дав сили кинути зернинку, щоб вона піднялася, а потім — зібрати і зберегти урожай для поживи на цілий рік», — каже отець Віталій Липський.
За щедрий урожай жита теж дякують молитвою.
Керівник одного з місцевих агропідприємств Олександр Вознюк зауважує, що «Зажинки» — це також свято аграріїв. Його господарство обробляє близько 7 тисяч гектарів землі. Через холодні ночі жнива ще не розпочалися, але до збору врожаю господарство готове.
Серед гостей помічаю бабусю в жовтій хустинці, яка щось жваво розповідає. Це 87-річна Надія Кравченко.
«Як раніше люди йшли на жнива, то з піснями, і з поля — теж. А ми малими були, то вибігали до воріт і виглядали своїх матерів, які їхали на возах, співаючи. Ой, скільки я того жита вижала й обмолотила… А зараз уже не можу, але тримаю 16 кроликів і трьох курок. Город теж у мене є, бо ж їх треба годувати», — ділиться жінка.
У перерві між виступами ансамблю «Джерельце» з гостями фестивалю спілкується його керівниця Ангеліна Нестерова.
«Ми знаємо колядки, щедрівки, веснянки. Та є ще великодні веснянки, троїцькі, русальні, купальські пісні. Щодо жнив, то там цілий пласт — і зажинкові, і жнивні, й обжинкові пісні. У наших предків музика, слово і дія завжди були поєднані. Пісні супроводжували життя людини від народження аж до смерті», — каже керівниця ансамблю.
Пані Ангеліна констатує, що традиції втрачаються і нівелюються, бо нині інші часи. Та попри все їх треба шанувати і берегти.
«Фестиваль має символічну назву «Житичі», бо ми будемо жити. Живемо в непередбачуваний час, бо не знаємо, що буде завтра. Та попри все треба жити зі вдячністю тим, хто за нас зараз воює, і з пам’яттю про загиблих», — додає жінка.
В унісон цим словам моя знайома, яка приїхала на етнофестиваль зі своєю донькою-п’ятикласницею, каже, що такі події мають просвітницький характер. Змусити дитину читати чи дивитися відео про традиції складно, якщо в неї немає бажання. А от узяти її з собою на подібний фестиваль, аби вона сама все побачила, — значно дієвіший виховний метод.