Олесь Дерега спілкується на кшталт того, як малює: розпочинає з чіткої деталі, стрімко відхиляється, знаходить неочікуване порівняння, по-юнацьки сам із нього кепкує, а потім з’ясовується, що саме воно якнайкраще все пояснює. Ми мали обговорити його співпрацю з IQOS, але з Олесем ця розмова ніколи не обмежилася б стриманим аналізом постера, ювілею та банального запитання про “натхнення”. За кілька хвилин у розмові вже згадувалися музикант Френк Оушен та його зелене волосся на обкладинці альбому Blonde, штани зі завуженими штанинами, львівський колорит, нафта як метафора його творчого архіву та стілець з ручками й ніжками, який найточніше виражає його почуття гумору.
Плакат Олеся Дереги, створений до 10-річчя IQOS в Україні
Реклама.
Насправді це не випадковий набір тем. У світі Дереги все функціонує через нашарування: одна дрібниця витягує за собою іншу. Втім, привід для цієї бесіди був дуже конкретний: до 10-річчя IQOS в Україні бренд запросив Дерегу створити особливу колаборацію. Її центральною частиною став великий плакат, у якому художник зібрав персонажів, мотиви та деталі зі свого портфоліо. Цікавий збіг: історія IQOS в Україні та творчий шлях Дереги розпочалися того самого року.
Олесь Дерега. Фото: Софія Лупул
2016-й – чудовий фон для ностальгії. Це був період, коли ми слухали альбоми, що змінили попмузику, публікували перші інстаграм-сторіз і дивилися серіали, які згодом перетворилися на світові франшизи. “Безперечно, 2016-й був дуже культурно насиченим, – пригадує Дерега. – Це був потужний потік, і в тебе не було іншого вибору, як плисти разом із ним”. Щодо Френка Оушена: “Я дуже добре пам’ятаю Blonde. А ще пам’ятаю випуск журналу i-D наступного року, де він виступив у ролі фотографа. Він став для мене прикладом того, наскільки багатогранною може бути особистість: музикантом, фотографом, куратором, артдиректором. У мене тоді вперше з’явилося відчуття, ніби я теж можу все”.
Це чудова основа для людини на початку творчого шляху: не “я знаю, ким стану”, не “у мене є план”, а саме “я можу все” – дещо наївне, дещо самовпевнене і вкрай потрібне відчуття. Дерега тоді жив у Львові, де також відчувався сильний творчий рух: люди прагнули малювати, грати, збиратися, запускати нові проєкти та бути частиною ширшої культурної хвилі.
View this post on Instagram
У 2016 році IQOS з’явився в Україні. Тоді ж Дерега почав активно малювати й публікувати свої роботи. Він щойно завершив навчання, працював графічним дизайнером в ІТ-компанії, і в певний момент вирішив: окрім основної роботи, він хоче малювати та демонструвати свої ілюстрації іншим. “Це був кінець весни або початок літа. Я вирішив, що хочу ділитися тим, що створюю. Виклав першу роботу в інстаграмі, і після цього мені написав приятель: “Чудова робота. Ти ж тепер будеш викладати їх щотижня, правильно?” Я не замислився й відповів: “Так, звісно”. Зробив необережний крок”.
Його перша ілюстрація в інстаграмі була простою: чоловічок із пляшкою в руці. Згодом Олесь помітив, що в персонажа одна нога довша за іншу, і ця непропорційність почала його дратувати. Але робота все одно залишилася значущою: саме з неї все почалося. “Не має значення, який перший крок ти робиш. Головне – його зробити”, — говорить Дерега. Це звучить буденно і просто, але в цьому є істина. Творчий шлях рідко розпочинається з чогось значного. Згадайте хоча б гараж Стіва Джобса.
Дерега продовжував малювати, а згодом почав створювати ілюстрації до річниць свого творчого старту. Наприклад, на другу річницю він намалював роботу, де все було по два: два пальці, гітара з двома грифами, тістечко з двома свічками. Коли почав думати над плакатом для IQOS, згадав саме цей малюнок. Логіка була простою: тоді було два, тепер мало бути десять. Так у новій роботі з’явилася рука з десятьма пальцями: “Це ода тому малюночку восьмирічної давності”.
Рука з десятьма пальцями могла б бути просто дотепним способом показати число. У Дереги вона швидко набуває інших прочитань. Це може бути рука митця – не така, як у всіх. Рука, що відчуває світ сильніше, бо має більше пальців. Рука, яка краще втримує думки – “як канати”. Він говорить це з посмішкою, розуміючи: що простіший образ, то більше метафор він може витримати. І водночас не розкриває остаточного сенсу: “Я бачу свою роль не в тому, щоб вигадувати завершені історії. Я бачу свою роль у тому, щоб помічати речі й показувати їх людям. Моя місія – пробуджувати цікавість”.
Це добре пояснює і колаборацію з IQOS, і самого Дерегу. Він не нав’язує глядачеві готове трактування. Натомість розкладає на площині постера предмети, персонажів, жести та натяки, а далі дозволяє їм жити самостійно. Якщо хтось знаходить у його роботі власний глибокий сенс, він не заперечує: “Якщо людина бачить там сенс, отже, він там є”.
Дерега не належить до митців, які намагаються відхреститися від ранніх робіт і вдавати, що одразу народилися з впізнаваним стилем. Він повертається до них: не без критики, але й без самобичування. “Мені здається, це природна реакція: дивитися на свої ранні роботи й думати, що зараз зробив би інакше. І це добре, бо означає, що ти розвиваєшся”, — говорить він. Архів для нього – не музей і не папка з компроматом на молодшого себе. Скоріше – матеріал, з яким можна працювати знову. Він говорить про це як музикант, який бере старий фрагмент треку й дає йому нове життя. “Я люблю семплювати самого себе, це дуже класна практика, — пояснює Олесь. — Усі ідеї, які ми вигадуємо, усе, що ми робимо далі, – це варіації на ту чи іншу тему”.
Потім він знаходить метафору, яка спочатку звучить майже гротескно, а за мить виявляється напрочуд точною. Минулі роботи для нього – це нафта. “Нафта – це рештки організмів, які колись жили, потім дуже довго пролежали глибоко під землею, а згодом стали ресурсом, — пояснює він. — Я так само дивлюся на свій попередній шлях: усе, що я робив раніше, десь відлежалося, змінило форму й тепер може давати мені енергію для чого завгодно”.
Справді чудова аналогія. Те, що було створене в минулому, не обов’язково має зникнути. Воно може настоятися й повернутися вже в іншому контексті. Саме так побудований плакат для IQOS: майже кожного персонажа або об’єкт з нього можна знайти в старих роботах Дереги, якщо пролистати його інстаграм.
View this post on Instagram
Цей колаж можна довго розглядати й щоразу знаходити в ньому нові деталі. Олесь згадує візерунок шпалер у своїй кімнаті: геометричний, химерний, у приглушених кольорах. “Я досі пам’ятаю цей візерунок, бо він був дивакуватий і давав мені поживу для фантазування, — каже він. — Мені хотілося зробити щось подібне: без одного чіткого меседжу, але з багатьма маленькими елементами”. У цьому місці стає зрозуміло, чому плакат такий насичений. На ньому співіснують криголам, жаба, сопілка, стілець, спогад про ковзанку, стікер на ноутбуці. І все це не обов’язково має пояснюватися однією сюжетною лінією. Композиція, каже Дерега, будується інтуїтивно: “Я вибираю речі і просто ставлю їх поруч. Вони мають потенціал до діалогу, але він уже має розвиватися сам”.
Ця думка особливо добре працює в контексті колаборації. У ній є великий плакат, але є й інші формати: стікери, гравіювання. Зображення не залишається в одному форматі. Воно розкладається на окремі фрагменти, переходить на предмети та продовжує жити у просторі. Стікери для Дереги – це взагалі окрема культура. На його ноутбуці їх не порахувати. “Твій комп’ютер або телефон – це як паспорт, — говорить Олесь. — За ним можна сказати, чим ти цікавишся, де був, яку музику слухаєш, які в тебе смаки, як ти думаєш і взагалі хто ти за гороскопом. Моя колекція стікерів на ноутбуці – це проєкти, з якими я працював, спогади, місця, де я бував. І мені цікаво, щоб хтось додав до свого паспорта ще один штамп”.
View this post on Instagram
Одна з найцікавіших тем у розмові з Олесем – руки. На перший погляд, усе очевидно: художник малює руками, що тут пояснювати. Але Дерега швидко ускладнює просте. За десять років, каже він, у нього змінилося саме розуміння інструменту: “Я зрозумів, що передусім треба розвивати очі. Те, як ми бачимо, аналізуємо, помічаємо культурні патерни й розпізнаємо речі навколо себе, визначає, наскільки хорошими ми є як люди, що працюють із візуальним”. Раніше, пояснює він, працював швидше, активніше, інтенсивніше. Тепер більше аналізує і шукає, де саме потрібен точний штрих. “А проте, ти думаєш руками, — каже він. — Ти думаєш під час руху, під час фізичної взаємодії. Це може бути папір і пензель, олівець, стилус і планшет або навіть клавіатура, на якій ти пишеш. У будь-якому разі ти думаєш руками”. Далі він порівнює творчий процес із мовленням: ідея змінюється в той момент, коли починаєш її промовляти. Не тому, що автор втрачає контроль, а тому, що сам процес – живий організм.
Ця фраза могла б бути епіграфом до розмови про будь-яку творчу роботу. Ідея ніколи не досягає фіналу в первісному вигляді. Вона змінюється через матеріал, рух, помилку, темп, втому, випадковість. Дерега навіть пропонує іншу оптику на мистецтво: важлива не фінальна точка, а шлях між задумом і результатом. “Уяви, що я задумав сходити до кав’ярні, — пояснює Олесь. — Я сиджу вдома, збираюся, виходжу, іду якимись вулицями. І дорогою розумію, що сама подорож до кав’ярні важливіша за каву, яку я буду пити”.
Олесю подобається неідеальність. Він згадує італійське слово sprezzatura, яким описують уміння зробити щось вишукане й продумане так, ніби воно народилося легко, без жодного видимого зусилля. “Мені хочеться, щоб ця спреццатура відчувалася в моїх роботах, — зізнається Дерега. — Мені подобаються речі, які здаються трохи недоробленими. Але коли людина займається чимось багато років, будь-яка неідеальність перетворюється на характерну кислинку, на стиль, який неможливо підробити”. Це дуже дерегівська думка: чим більше помилок, тим більше смаку. Кривизна не як недбалість, а як почерк. Недоробленість не як слабкість, а як доказ життя. У його роботах справді є ця “кислинка”: персонажі можуть бути трохи незграбними, предмети – трохи дивними, пропорції – зміненими, але саме це робить їх живими.
View this post on Instagram
Пам’ять у Дереги працює за схожим принципом. Вона не лінійна й не календарна. “Ти пам’ятаєш не конкретно те, що з тобою сталося. Ти пам’ятаєш те, як востаннє про це згадував”, – стверджує він. Це речення хочеться підкреслити. У ньому захована суть колаборації з IQOS і самої розмови про останні десять років. “Моя робота – спосіб переосмислити емоції, — каже Дерега. — Коли я згадую якусь подію або те, як почувався в певний період, я згадую ілюстрацію, яку створив тоді, і свій внутрішній стан у той момент. Тому для мене мій архів – це радше каталог емоцій, а не конкретних подій”. Він порівнює це з ситом спогадів із “Гаррі Поттера”, тільки замість точної сцени в ньому зберігається емоційний екстракт. Саме тому старі роботи для нього часто працюють краще за фотографії: вони не фіксують, що саме сталося, а закарбовують відчуття.
Олесь любить дрібні деталі, бо переконаний: пам’ять тримається саме на них. “У тебе може бути важливий день: відкриття виставки, весілля, день народження, конференція, великий виступ. Тобі здається, що ти запам’ятаєш саме цю подію назавжди. А потім виявляється, що замість промови ти пам’ятаєш колір ручки, якою її писав. Мене дуже захоплює цей феномен мозку. Я люблю вишукувати, виловлювати, полювати на маленькі деталі”, — пояснює він.
У його роботах це полювання добре видно. Дерега ніби постійно довіряє другорядному. На плакаті є крісло з ногами – ілюстрація, яку він колись намалював за кілька хвилин перед тим, як піти до друзів пити пиво на терасі. “Ця ілюстрація не була розумною, не була створена з конкретною метою. Але в ній є хаотичність і легкість життя з усіма мікронюансами й проблемами, разом із насолодою, любов’ю і щастям. Вона маленька, зроблена за кілька хвилин, але запам’яталася мені назавжди цією емоцією. І тепер вона на цьому плакаті”.
У цьому, мабуть, один із найкращих способів зрозуміти Дерегу: він не ділить образи на “важливі” й “неважливі”. Непомітна річ може пережити великий задум. Гумор у нього теж не про очевидний жарт. Сам Дерега вживає слово “дотепність”, і воно тут справді точніше. “Бути дотепним – це вміти підібрати абсурдний образ, який описує ситуацію. Життя – це абсурд. Ми всього лише намагаємося його якось структурувати, пояснити й описати”, — каже він.
View this post on Instagram
Місто відіграє важливу роль у його творчості. Дерега виріс у центрі Львова, і площа Ринок для нього була ігровим майданчиком: місцем, де можна було блукати, спостерігати, заходити в напіввідкриті брами й вчитися бачити місто не лише з фасаду. Він рано почав ходити в “Дзиґу”, у “Лівий берег”, на джазові концерти й вернісажі, дивився, як художники продають роботи, пробував виходити чорними ходами й досліджував будівлі, куди начебто не завжди можна було заходити. “Я дуже міська дитина, — каже він. — Я люблю бути серед людей і серед можливостей зайти в нові двері. Мені завжди хотілося досліджувати”. Молодим митцям він радить заходити до всіх можливих музеїв: музею мініатюр, музею ікони, музею води, маленького напівзакритого музейчика з трьома експонатами. Не тому, що там обов’язково чекає велике одкровення. А тому, що візуальна мова формується з побаченого: зі здатності заходити, дивитися, блукати, помічати й збирати власний архів деталей.
За десять років змінилися не лише міста, а й спосіб, у який ми в них існуємо. Дерега говорить про це дуже точно: раніше контакт із містом був менш передбачуваним. Треба було питати, куди їде маршрутка, шукати вулицю, говорити з незнайомцями, помилятися в маршрутах і випадково знаходити нові місця. Тепер усе оптимізовано: є карта, точка призначення і покрокова інструкція. “Радикальний експеримент для нашого часу – вийти з дому без смартфона. Саме це дозволяє взаємодіяти з містом у його справжній формі, — каже Олесь. — Зараз у тебе є інструмент, який показує, що робити і куди йти. Це гонка ефективності й оптимізації всього на світі. Вона забирає емоції, про які ми навіть не знали, що вони нам потрібні”.
View this post on Instagram
Для Олеся колаборація стає процесом, історією та досвідом: “Коли ти щось створюєш і віддаєш у світ, воно починає жити разом з іншими людьми та наповнюватися їхніми емоціями. Усе, що вони додають, збагачує роботу”. У цій фразі, здається, найкраще пояснено, чому співпраця дозволяє зображенню вийти за межі одного формату: плакат, стікери, гравіювання. “Коли робота стає принтом чи гравіюванням на фізичній речі, вона переходить зі статичного стану в кінетичний. Вона починає залежати від того, як людина її носить, як взаємодіє з нею. Це зовсім інший вимір життя для ілюстрації”, пояснює він.
Коли я питаю, у чому для нього головний сенс цієї роботи, він майже не замислюється: це про спільний досвід. На колаборацію можна дивитися з різних боків: з боку бренду, з боку митця, з боку людей, які взаємодіятимуть з її предметами. Але в основі лежить дуже простий намір: “Найкращі речі, які я роблю, походять з постійного бажання створити щось. Я просто люблю творити. Пропоную сам і відгукуюся на пропозиції. Це може бути виставка, бренд, колаборація, вечірка. Моє життя – це творення нового”.
