26 квітня весь світ віддає шану одній з найбільш значущих трагедій у світовій історії — катастрофі на Чорнобильській АЕС, що трапилася рівно 40 років тому. У цей день особистою розповіддю, пов’язаною з Чорнобильською катастрофою, ділиться постійна авторка Vogue Ukraine Оксана Семенік — дослідниця історії мистецтва, знавчиня українського мистецтва ХХ століття та Чорнобильської трагедії, співробітниця виставки “Чорнобиль. Обʼєкт укриття”, яка 24 квітня відкрила свої двері в Українському Домі.
Для мене катастрофа на ЧАЕС — це подія, з якою я з’явилася на світ. Мій тато родом із села Новосілки Київської області, що розташоване за річкою Уж, на відстані кількох кілометрів від Чорнобиля. Після лиха воно опинилося в Зоні відчуження, і його сім’ю перемістили в селище Здвижівка на Київщині, звідки походить моя мама. Там вони зустрілися, а в 1997 році я народилася.
У період, коли я ще не могла себе згадати, ми вже відвідували “чорнобильську” лікарню (Національний центр радіаційної медицини в Києві), де ми з сестрою проходили повний медогляд. Там, зокрема, нам визначали концентрацію цезію-137 в тілі. Це було так природно для мене, що я дивуюсь, коли з’ясовую, що в інших людей його немає. Для мене знання про катастрофу на ЧАЕС — це так само звично, як усвідомлення того, що після літа настає осінь.
Про інцидент на ЧАЕС, про те, що являє собою радіація, чому нас обстежують у клініках і чому ми “діти Чорнобиля”, у сім’ї не вели мову. Я лише пізніше, вже в середній школі, почала розуміти, що це щось незвичайне. Бо коли в селі, звідки моя сім’я, де жила моя бабуся, одна половина — “з Чорнобиля”, а інша — зі “старого села”, це нікого не дивує.
З тими, хто постраждав, теж ніхто належним чином не комунікував у 1986 році: що саме трапилося на ЧАЕС, як впливає радіація, наскільки заражена земля. Часто ці розповіді коливалися від крайнього до крайнього: можна було почути, що марно виселили людей — нібито там же якось виживають самосели. Значна частина дізналася правду про те, що сталося, лише після серіалу HBO 2019 року — як би дивно це не здавалося, адже серіал зміг доступно пояснити, що сталося з реактором. Хоча я не дуже його полюбляю — там чимало перебільшень, і його не можна розглядати як документальну стрічку. Тому в причинах і самій історії я продовжую розбиратися й досі.
Символічно, що моя прабабуся ніколи не бажала згадувати й розповідати про Голодомор та Другу світову війну, моя бабуся та мама не мають великого бажання говорити про Чорнобиль, а я вже усвідомлюю, що не матиму охоти розповідати своїм дітям про російсько-українську війну.
Я вперше побувала в Зоні відчуження у віці 13 років. Загалом відвідування Зони до 18 років заборонено, але в дні поминання дозволялося брати дітей і їздити з ними на могили родичів. Я добре пам’ятаю першу подорож: як на пункті пропуску “Дитятки” ми дуже довго очікували в черзі, оскільки було багато легкових автомобілів, які також хотіли дістатися до кладовищ.
Село Новосілки розташовується за річкою Уж, перед містом Чорнобиль. Я пригадую, що тоді, у 2000-му, мене вразила краса природи — все було зелене та квітуче.
Моя прабабуся ніколи не хотіла згадувати про Голодомор та Другу світову війну, моя бабуся та мама не дуже хоче розповідати про Чорнобиль, а я вже розумію, що не захочу розповідати своїм дітям про російсько-українську війну
Коли ми вирушили вперше, я чомусь вважала, що мені там буде сумно і моторошно — а мені, навпаки, було все цікаво і не хотілося повертатися додому. Ми заходили в помешкання родичів, у школу, на цвинтар, у крамницю, у медпункт, потім поїхали до Чорнобиля ласувати морозивом і в музей “Зірка полин”, відвідували річковий порт, спускалися до річки Уж, коли вже сутеніло. Ми дуже довго гуляли — здається, чи не останні покинули це місце.
Я часто думаю про батьківську хату. Вона досить добре збереглася на той момент. На неї, на відміну від багатьох інших, не попадали дерева, будівля не зруйнувалася від старості, і всередині було навіть безпечно перебувати. Але, звісно, тривалий час там ніхто не затримувався — у нас не було дозиметра, щоб з’ясувати, які об’єкти там чисті, а які — забруднені. Потім ми прямували на кладовище, адже у поліщуків, як і у більшості українців, існує традиція гробків, могилок або дідів — поминальної трапези на кладовищі. Під час виїзду із Зони відчуження, обов’язково проходиш перевірку — чи не “забруднився” десь. У мене дозиметр ніколи не показував “брудно”, але я чула, що людям доводилося мити взуття або навіть викидати його.
Моє рідне Полісся — надзвичайно прекрасний край. Я так сильно обожнюю цей краєвид, що навіть один тільки погляд на нього заспокоює та надихає. Згадую, коли в 2022 році ми виїхали з окупації в Бучі і їхали до батьків чоловіка у Вінницю, як тільки зникли хвойні ліси і знайомий мені ландшафт, я розплакалася — мені було дуже страшно більше їх не побачити. Я не знала, коли ми повернемося.
Важко пояснити, що мені подобається їздити в Зону відчуження не заради екстриму або фотографій Прип’яті чи ЧАЕС, а через те, що я люблю цю природу. Весну на Поліссі — за квітучі дерева, зелень і спів птахів. Влітку теж надзвичайно чудово, і вітер якось особливо шелестить. Таких зірок вночі ніде не зустрінеш — там же зовсім відсутнє світлове забруднення. Де-не-де пробігають коні Пржевальського, де-не-де — косулі, одного разу нам дорогу перебіг кабан. Восени листя на деревах виблискує всіма кольорами. Коли я повертаюся з-за кордону до Києва і ми починаємо рухатися серед хвойного лісу — я розумію, що вдома.
Близько п’яти років я вивчаю Чорнобильську трагедію та українське мистецтво того часу. Я відстежувала, як ця тема проявляється в культурному просторі — через які образи, розповіді, теми. Згодом я стала помічати, що обговорення історії Чорнобиля майже завжди зводиться до катастрофи на ЧАЕС і, в кращому випадку, до ліквідації. Про сучасність говорять, у кращому разі, через відновлення природи.
Навколо теми й досі існує безліч міфів — наприклад, мене часто запитують, чи існують в зоні відчуження мутанти. Якось я спілкувалася з науковицею Оленою Бурдо про ці міфи, і вона зізналася, що любить саме це питання. Тому що на нього можна відповісти: “Звісно, в зоні відчуження є мутанти. Ви ж зараз тут”. З біологічної точки зору, у кожного з нас наявні ті чи інші мутації.
Моє рідне Полісся – неймовірно красивий регіон. Я настільки люблю цей ландшафт, що навіть лише погляд на нього заспокоює мене і надихає
Ще мене дуже хвилює питання етичності. Часто дискусії про Чорнобиль і пам’ять відбуваються без участі тих, для кого це не просто тема, а особистий досвід. І виявляється, що звичайні люди сприймають це так: “А що, не всі померли?”. Коли ми жартуємо з чутливих тем, важливо пам’ятати, що для декого це може бути тригером. Тому що Чорнобиль — це лихо для мільйонів людей.
Чому неправильно говорити лише про катастрофу на ЧАЕС чи згадувати лише перші роки ліквідації? Тому що, по-перше, крім Прип’яті та ЧАЕС, люди століттями жили на цій території. Вони не вибирали життя біля погано сконструйованого реактора — вони жили тут поколіннями. І викорінити їх, переселити, часто в зовсім інший ландшафт, — це психологічна травма.
Розмови про ліквідацію також часто не мають продовження: що було потім? Як функціонували станція та зона відчуження? Як вшановували пам’ять ліквідаторів? І важливо пам’ятати, що ліквідатори мали дуже різні професії — від кухарів до будівельників, від медичних сестер до водіїв.
Чорнобиль для мене не був чимось далеким — я бачила і відчувала його зовсім інакше. І, маючи цей досвід, я хотіла змінити сам дискурс навколо Чорнобильської катастрофи. Як історик мистецтва, я багато читала про те, що Чорнобиль не знайшов відображення в українському мистецтві, але мені в це важко було повірити — тому я вирішила провести власне дослідження.
У 2022 році, на момент початку російської агресії, я проживала в Бучі. 3 березня ми з моїм хлопцем Сашею, а зараз чоловіком, потрапили в окупацію. Десь там, у підвалі дитячого садка в Бучі, на початку березня, коли у дворі знаходилися російські танки, я прийняла рішення, що напишу книгу про Марію Примаченко і обов’язково завершу дослідження про Чорнобиль у мистецтві. Я відчула, що моє дослідження набуло ще більшого значення і важливості. Я тоді ще не усвідомлювала, чому і як цей досвід окупації вплине на історію Чорнобиля і що взагалі трапиться. Але чомусь відчула, що якщо історія трагедій і цих нашарувань повторюється, то я маю продовжувати цю працю.
Для мене історія Чорнобиля триває.
Для мене історія Чорнобиля продовжується. Історія трагедії мала б завершитися з будівництвом нового безпечного конфайнменту (не плутати із Саркофагом) — і ми на сто років мали б забути про зруйнований реактор. Але удар російського дрона у 2025 році по НБК пошкодив захисний шар. Тепер ця історія почалася знову.
Можна сперечатися, чи є це продовженням саме Чорнобильської трагедії. Мовляв, це нова історія — російської агресії. Але небезпеку представляють ті самі радіонукліди, що і в 1986 році, і розпадатися вони будуть ще тисячі років.
Чорнобиль — це оповідь про величезну силу, героїзм, наукову думку, відродження, повернення, пам’ять, травму, культуру… Чи зможемо ми колись розповісти повну історію того, що відбулося і що було потім? Це риторичне запитання, але я скоріше схильна вважати, що багато чого втрачено, розсіяно, не записано і не задокументовано. Ще існує безліч аспектів Чорнобиля, про які варто поспілкуватися і дослідити.
24 квітня в Українському домі відкрилася виставка “Чорнобиль. Обʼєкт укриття”, співкураторкою якої я є. На ній ми багато говоримо про краєвид Полісся і зв’язок із цією землею. Зона відчуження — ніби аномалія, яка попри все приваблює різних людей: науковців, самоселів, сталкерів, дослідників. Ті, хто колись були пов’язані з цією землею, постійно повертаються. Виникає зв’язок, який важко пояснити. Через травму? Можливо. Через любов? Теж можливо.
Наша розповідь на виставці — це насамперед історія про сорок років після трагедії, але і задовго до неї. Нам важливо було представити народну культуру Полісся, монументальне мистецтво Прип’яті, ліквідацію наслідків, різноманітних людей, мистецькі роздуми та сучасне життя Зони відчуження.
Чорнобиль – це історія людей та ландшафту, що впливають одне на одного. Для одних Чорнобиль – це минуле, яке неможливо забути. Для інших – частина сучасного життя.
Два важливі особисто для мене аспекти — це єврейська історія Чорнобиля, яка майже не згадується в подібних публічних проєктах, і історія окупації Чорнобиля. Зокрема — історія ротації змін на ЧАЕС. 20 березня відбулася ротація зміни, яка чергувала на ЧАЕС; міст, який з’єднував Білорусь і Україну через річку Дніпро, було підірвано. Евакуюватися довелося човнами. На іншому березі Дніпра очікувала нова зміна — працівники станції, які добровільно зголосилися їхати в окупацію, щоб замінити виснажених колег. Двоє місцевих рибалок із села Мньова згодилися переправляти працівників станції з одного берега на інший у дерев’яному човні власного виробництва… Історія, яка захоплює. Історія, про яку майже не говорять публічно.
Чорнобиль — це оповідь про людей і ландшафт, які впливають одне на одного. Для одних Чорнобиль — це минувшина, яку неможливо забути. Для інших — частина сучасного життя. Для одних — дійсність, для інших — міф. Це водночас втрачений і знайдений дім. Це унікальний досвід, який жодна країна не хотіла б отримати, але з яким ми живемо і даємо собі раду вже сорок років.