У лютому виповнюється 80 років з дня прем’єри балету “Лісова пісня” — найбільш знаного українського балету в історії. Про неповторність постановки, її театральні перетворення та мотиви, через які “Лісову пісню” варто подивитися, розповідає дослідниця балету Катерина Єлецьких.
За роки сценічного існування “Лісова пісня” стала не просто виставою, а культурною цінністю. Шанувальники балету величають її “коштовністю”, адже цій постановці, що ґрунтується на знаменитій драмі Лесі Українки, немає рівних за красою та мистецькою вартістю.
Реклама.
Провідні ролі у “Лісовій”, як її ніжно кличуть самі артисти, у різні часи виконували найталановитіші українські танцюристи. На сьогоднішній день впізнаване сценічне обличчя “Лісової пісні” в Національній опері України створюють прима-балерина Тетяна Льозова, прем’єр Ярослав Ткачук і перша солістка балету Ірина Борисова. Саме з їхніми іменами пов’язане теперішнє буття вистави, а образи Мавки, Лукаша та Килини набули майже класичного звучання. Для кожного з цих артистів “Лісова пісня” стала складовою особистої історії — досвідом, який збирався роками й щоразу оживає під час виходу на сцену.
Прем’єра балету відбулася у відбудованому Києві в 1946 році. Задум постановки зародився у молодої балерини Наталії Скорульської, захопленої драматичною поемою Лесі Українки. Вона переконала свого батька — композитора Михайла Скорульського, що даний сюжет має бути виражений мовою танцю. Від самого початку виставу зустріли з великим ентузіазмом. Балет замислювався не тільки як сценічне відтворення шедевру Лесі Українки, а як незалежний мистецький твір. У цій виставі традиційна форма гармонійно поєднується з українським міфологічним світоглядом, а фольклорні мотиви стають частиною драматургії танцю.
Для Тетяни Льозової, виконавиці ролі Мавки, ця вистава є прикладом того, наскільки своєрідною може бути українська класика. Балерина говорить про “Лісову пісню” як про академічну постановку з усіма її основними складовими — ліричним “білим” актом, па-де-де (фр. pas de deux — “крок для двох”, тобто дует), непростою технікою та класичними костюмами. Разом з тим вона акцентує: поряд із цим завжди відчувається український характер, який неможливо переплутати з будь-яким іншим. “Для мене ця вистава — зразок української балетної класики, — зазначає вона. — Тут є все, що ми звикли вважати класичним балетом, але водночас — національні костюми, сценки з побуту, зокрема весілля, звичаї та елементи народного танцю, образи природи, землі, з якої бере початок уся історія”.
У балеті відображено символічне протиставлення світу людей і природи. Особливо чітко це простежується в розвитку образу Мавки. Вона не абстрактна фігура, а жива істота, чия тілесна мова змінюється разом із простором і обставинами, в яких вона опиняється. На початку вистави її рухи виникають із лісу — легкі, переповнені радістю життя. “Коли вона пробуджується у своєму царстві, в лісі, вона дуже природна, радіє кожній гілочці, кожному листочку”, — пояснює Тетяна. Зустріч із Лукашем стає для Мавки першим досвідом іншої тілесності — дотику, близькості, жестів, звичних для нього, але нових і незрозумілих для неї. Коли ж Мавка потрапляє у людський світ, її пластика змінюється ще помітніше: з’являється інша вага, напруга, навіть позиції рук і оберти набувають нового характеру. “Коли вона приходить у село і бере в руки серп, вона стає зовсім іншою, — говорить Льозова. — Змінюється і сприйняття, і наповнення рухів. Вона намагається пристосуватися”. У цій трансформації — одна з основних драм вистави: світ людей вимагає відмови від природної свободи, і тіло першим реагує на цю втрату.
Прем’єр Ярослав Ткачук, виконавець ролі Лукаша, говорить про свою роль як про існування відразу трьох Лукашів. Перший — юнак, який живе моментом, без роздумів, відкритий до дива й лісу. Другий — людина, яка повертається у звичний соціальний простір і поступово знову починає жити за його правилами, відсуваючи на задній план усе, що пов’язане зі свободою. Третій — Лукаш після втрати, після усвідомлення своєї зради, спустошений.
“Найскладніше — не техніка, а перебувати у всіх цих образах, — зізнається Ткачук. — Особливе місце в цій еволюції займає сцена весілля — мить різкої зміни, яка в балеті стає ключовою. Після цього святкування настає вражаючий контраст. Коли Лукаш бачить Мавку і розуміє, що він накоїв. Він образив не тільки її — він втратив себе. Без сліз за лаштунки я ніколи не заходжу після цієї сцени”.
Важливу роль у цій історії відіграє й Килина — персонаж, який у багатьох трактуваннях постає негативним, але у виконанні Ірини Борисової набуває іншої глибини. Для балерини її Килина — не втілення зла, а жінка зі своєю болісною історією. “Вона не зла, — говорить перша солістка. — Вона нещасна. Вона хоче родину, дім, опору. Вона прагне жити, як усі, — нормальним, зрозумілим життям”. Саме ця приземленість, за словами Борисової, вступає в трагічний конфлікт зі світом Мавки, у якому панує романтичне кохання. “Килина — переломний момент у цій історії”, — підкреслює Ірина.
Тетяна Льозова, Ярослав Ткачук та Ірина Борисова є носіями хореографії, що передавалася насамперед через безпосередній досвід педагогів і репетиторів, які пам’ятали попередні редакції балету. Ярослав нагадує, що поточна сценічна версія походить із відновлення 1991 року в редакції Віктора Литвинова, проте історія постановки значно глибша. Після прем’єри 1946 року “Лісова пісня” неодноразово поверталася на сцену в нових інтерпретаціях. “Кожні десять — двадцять років відбувалося певне поновлення, — пояснює прем’єр. — Змінюються покоління, артисти, саме хореографічне мистецтво. Вистава живе й розвивається, існує як жива традиція, що передається від покоління до покоління”.
Звісно, це передбачає уважне й відповідальне ставлення до матеріалу та готовність пропускати його крізь сучасне тіло. “Навіть сьогодні, після багатьох років виконання, ми продовжуємо відкривати нові відтінки: паузи, акценти, інше відчуття простору”.
Саме завдяки цьому “Лісова пісня” не перетворилася на музейний експонат, а залишилася живою виставою, відзначає Тетяна. Вона згадує педагогів, які відповідали за чистоту виконання, стежили за логікою хореографії й водночас розуміли: балет не може залишатися нерухомим. Цю виставу Тетяна переймала, як кажуть у балеті, “з ніг у ноги” від легендарних сестер Потапових — Олени та Варвари. Балерини не лише передавали рухи, а й ділилися власним досвідом сцени. “Вони розповідали, як танцювали самі, — згадує Тетяна. — А потім казали: ти можеш зробити не один пірует, а два. Спробуй!”
надано архівом Національної опери України
Географія балету “Лісова пісня” давно вийшла за межі Києва. У різні роки виставу демонстрували на сценах Донецька, Одеси, Харкова, Дніпра. Вона має всі передумови й для повноцінного міжнародного сценічного життя.
“Так, це безумовно український продукт, — говорить Тетяна Льозова, — але він сприймається через музику, декорації, костюми. Тут усе зрозуміло без слів”.
Саме в цьому й полягає унікальність “Лісової пісні”: мовою танцю вона розповідає про українську культуру. Вистава не потребує ані пристосування, ані спрощення й має всі можливості гідно представляти Україну у світі.
Текст: Катя Єлецьких, авторка проєкту Ballet Maniac
Авторка висловлює подяку за сприяння в підготовці матеріалу редакторці інформаційно-видавничого відділу Національної опери України Ларисі Тарасенко