У Каннах відбулася світова прем’єра "Чоловік, якого я кохаю" — інтимної квір-драми про харизматичного актора, який страждає від СНІДу, і присвячує себе цілковито мистецтву та любові. Кінокритикиня Соня Вселюбська ділиться міркуваннями, чому ця стрічка стане чудовим подарунком для шанувальників Рамі Малека.
Від режисера Айри Сакса, відомого майстра квір-кіно, який відзначається витонченим смаком та глибоким розумінням американської андеграундної культури, завжди очікуєш неповторного кінематографічного враження. Його нова робота "Чоловік, якого я кохаю" дарує це естетичне задоволення з перших же хвилин перегляду.
Без будь-якої попередньої експозиції, стрічка одразу занурює глядача у вир мангеттенської арт-сцени, щоб розкрити сексуальну й меланхолійну історію про Джиммі Джорджа, навколо якого, здається, сконцентрований весь світ. Джиммі — талановитий артист, співак з винятковим голосом, король театральних підмостків і яскравий танцівник у нічних клубах. Але понад усе він є справжнім завойовником чоловічих сердець.
З цією аурою ми знайомимося не через діалоги, а через короткі замальовки його повсякденного життя: гамірні зібрання в затишній і вишукано оформленій оселі, де друзі збираються за келихом вина та по черзі виконують акапельні номери, занурюючись у ліричні тексти один одного. Ми також мимохідь зустрічаємося з його сестрою, яка розкриває інший аспект цієї історії — особливу увагу до творчих і емоційних переживань Джиммі; не менше турботи виявляє до нього і його партнер Денніс. Усі ці початкові сцени сповнені життєрадісності й любові, проте в повітрі відчувається певна тривожна недомовленість, адже згодом ми дізнаємося, що Джиммі бореться зі СНІДом. За вікном 80-ті роки, епоха жахливої епідемії, яка й досі залишається глибоким шрамом на серці Америки. Згасання Джиммі — це лише питання часу, попри численні медикаменти, які він вживає, та турботу близьких людей, які долають власний біль, підтримуючи його бажання залишатися на театральній сцені та в центрі уваги.
Є щось надзвичайно сильне в тому, як Сакс розгортає цю складну тему хвороби. Відмовляючись від типових кліше соціальних фільмів про СНІД, таких як фокусування на фізичних стражданнях чи лікарняних палатах, режисер переносить акцент на інше. А саме — на це наполегливе прагнення зосередитися на радості життя, яке й досі сповнене творчістю та любов’ю до самого краю, аж поки хвороба не візьме своє. У цій атмосфері навіть весь пафос та показність спільноти стають чимось їй властивим, тобто необхідним для спокійного проживання втрати. Особливо для такого персонажа, як Джиммі, який буквально віддає себе мистецтву до останнього подиху, і Сакс радше вшановує його безкомпромісний вибір, аніж драматизує чи тим паче критикує його.
Тому режисер з особливою делікатністю передає гірко-солодкі емоції героїв та їхню манереність у кінематографічну мову, щиро насичуючи кадри пастельними відтінками рожевого, детально продуманими костюмами, які неможливо оминути увагою, та чарівним саундтреком із хітів 80-х, які негайно хочеться додати до свого плейлиста.
Загалом, “Чоловік, якого я кохаю” своєю формою влучає в саму серцевину тужливо-ностальгічного настрою, до якого прагне, знаходячи місце і для чорного гумору. Наприклад, у фільмі присутня сцена, коли підліток, син його сестри, знімає на камеру свого дядька, який починає розповідати про всі свої життєві пригоди — від кількості сексуальних партнерів та практик до всіх психоактивних речовин, які він пробував. Зал вибухнув сміхом у цей момент, але коли батьки підлітка-оператора негайно вивели його з кімнати, щоб уберегти його психіку від таких відвертостей, Джиммі наодинці залишився тихо плакати. Такі моменти камерної драми та соціальної комедії — це саме ті риси Сакса, за які його цінує публіка, і “Чоловік, якого я кохаю” продовжує діалог з його ж “Пасажами”, що виходили в український прокат, та хітом минулого Sundance — “Днем Пітера Гуджара”.
Рамі Малек виконує роль короля драми й екстравагантності з особливою відданістю; можна навіть сказати, що фільм є свого роду демонстрацією його акторських талантів — від переконливих сліз до гучного співу. І хоча співом актор уже давно вразив усіх ще з часів “Богемної рапсодії”, тут він співає не менше, але лірика його тихіша і, здається, йде з глибини душі. Камера не може ним насолодитися, фіксуючи крупні плани обличчя та оголеного тіла, а також драматичні моменти, коли пам’ять Джиммі починає згасати, підводячи його просто на сцені. Цікаво, що його персонаж настільки манірний, а отже, перегравати й драматизувати — це його особиста та професійна риса, але вона переноситься і в контекст самого фільму. Іноді здається, що відіграні емоції героя беруть гору над фільмом, подеколи засліплюючи своєю появою тонші психологічні ідеї стрічки. Ця критика експресії Малека присутня на Круазетті, але вона не затьмарює загалом позитивного сприйняття стрічки серед критиків.
Реклама.
На пресконференції актора, звісно ж, засипали запитаннями про паралелі з Фредді Мерк’юрі та про те, чи не саме спів привів його до цієї ролі. Цікаво, що режисер запросив Малека на цю роль, хоча не бачив “Богемної рапсодії”. А втім, акторові все ж було трохи ніяково від думки повертатися до ролі людини, хворої на СНІД. Повторювати таке амплуа для великого актора – завжди професійний ризик, тож, як сказав він сам на пресконференції, спочатку Малек відмовився зі словами: “Я не можу цього зробити, надто багато збігів”. Але, на щастя, прозріння прийшло до Малека в найпотрібніший момент: “Якщо Фредді мене чогось і навчив, то це долати страх. А якщо я чогось і навчився від Айри Сакса, то того, що він створює унікальне кіно, не схоже ні на що інше, і я знав, що потрапив у правильні руки”.