На Каннському кінофестивалі було представлено нову стрічку від французького режисера Артура Арарі. “Невідома” — це повільна артхавсна робота, що переосмислює знайомий мейнстрімному кіно сюжет про обмін тілами. Кінокритикиня Соня Вселюбська розказує, чому цей найоригінальніший фільм конкурсу викликав жваву дискусію і як він по-новому розкриває акторський дар Леа Сейду.
Давід Ціммерман, молодий хлопець, є обдарованим, але недооціненим фотографом, який веде самотнє життя у Парижі. Він документує сучасні міські пейзажі, співставляючи їх із історичними знімками тих самих локацій; його фотографії такі ж тужливі, як і він сам. Одного вечора друзі наполягають, щоб він відволікся і відвідав вечірку, але химерний маскарад зовсім не здається герою радісним – радше тривожним і некомфортним. Це триває доти, доки він не помічає в натовпі таємничу дівчину, яка, немов привид, з’являється в різних куточках танцполу. Зачарований, він йде за нею у підвал клубу, де ці двоє незнайомців, не обмінявшись ані словом, зливаються в короткому, але сповненому пристрасті статевому акті. Давід зникає, а камера залишається сам на сам із незнайомкою. Повернувшись до своєї домівки, вона засинає просто на підлозі, і наступного ранку починається справжній жах: Давід опиняється у своїй квартирі, але в тілі тієї загадкової дівчини. Після нападів паніки та хаотичних пошуків в Інтернеті він лягає в ліжко з дзеркалом. З подивом розглядає своє красиве оголене жіноче тіло і усвідомлює, що це перетворення, схоже, незворотне.
Історія кіно знає чимало стрічок про обмін тілами, які свого часу регулярно демонструвалися на українських телеканалах. Наприклад, “The Hot Chick” (2002) – типовий приклад фантазійної комедії з невибагливою естетикою, яка подарувала глядачам канонічні ролі популярних акторів і значною мірою сформувала образ голлівудського кіно початку нульових. Однак, такі проекти навряд чи пропонували глибоке філософське осмислення самої концепції раптового перебування в тілі іншої статі. Але що станеться, якщо за цю ідею візьметься талановитий європейський режисер, який перетворить її на розумний і реалістичний артхаусний фільм? Саме таким є “Unknown” Артура Арарі, який вже здобув статус одного з найбільш оригінальних та дискусійних фільмів цьогорічного фестивалю.
Реклама.
Артур Арарі на Каннському фестивалі передусім відомий як співавтор сценарію до фільму “Анатомія падіння” Жустін Тріє, що здобув “Золоту пальмову гілку” у 2023 році. Уже з перших хвилин “Unknown” відчувається, що фільм виходить із серця обдарованого сценариста та шанувальника італійської класики. Арарі ставить цю історію у повільному темпі, з неприхованими відсиланнями до робіт Мікеланджело Антоніоні, особливо до “Blow-Up” — шедевру психологічного трилера про фотографа. На рівні сценарію історія подається через виразні, лаконічні діалоги та мінімалізм дій у мізансценах. Усе це надає “Unknown” статусу витонченого психологічного трилера, адже що взагалі робити, прокинувшись у чужому тілі в цьому самотньому мегаполісі? Як до нього призвичаїтися? Де тепер твій дім і як пережити тугу за батьками, які, очевидно, ніколи не повірять, що це справді ти? Давід у тілі героїні Леа Сейду вирушає на пошуки власниці цього тіла, сподіваючись знайти в ній самого себе. Зустрівшись під зливою посеред вулиці віч-на-віч зі своїм переляканим обличчям, він усвідомлює, що всередині його тіла — зовсім інша дівчина. Стає зрозуміло, що цей ланцюг раптових обмінів тілами настільки заплутаний, масштабний і, здається, незворотний, що їм обом залишається лише триматися разом, адаптуючись до нової фізіології, яку зовсім не хочеться приймати.
Ми вже вдруге бачимо Леа Сейду в основному конкурсі цьогорічного Каннського фестивалю. Окрім фільму Арарі, акторка також вразила головною роллю у стрічці “Gentle Monster” австрійської режисерки Марі Кройцер, де вона також працює зі складним матеріалом. У цьому фільмі вона грає музикантку та матір у молодій сім’ї, яка раптово стикається зі звинуваченнями проти свого коханого чоловіка, який роками таємно зберігав і поширював порнографічні матеріали з неповнолітніми. Спостерігаючи за цією надривною драмою, побудованою на морі сліз і виснаженні від душевного болю, а також за її роллю у фільмі Арарі, який не меншою мірою тримається на близьких планах її переляканого обличчя, важко не замислитися над кар’єрою акторки ретроспективно. Сьогодні вона відома як одна з найбільш затребуваних актрис сучасності, але початок її шляху був непростим. Її проривом вважається роль у “Blue Is the Warmest Colour” — лесбійській драмі з надзвичайно відвертими інтимними сценами, яка запам’яталася не лише успіхом, а й брудними скандалами навколо неетичного виробництва. Цей досвід залишив глибокий психологічний відбиток як на самій Сейду, так і на Адель Екзаркопулос, яка виконала там головну роль. Тим більше вражає, що обидві акторки не зламалися під тиском цього досвіду й зуміли відійти від суто сексуалізованих образів, здобувши довіру талановитих режисерів насамперед завдяки своєму драматичному таланту.
“Я дозволила собі зайти так далеко, як ніколи раніше. Можу сказати, що за 20 років акторської кар’єри я вперше відчула себе цілісною, опинилася саме на своєму місці. Вперше я усвідомила — не хочу звучати зарозуміло — що маю талант”, — прокоментувала Леа Сейду перед світовою прем’єрою фільму. Для актриси такого масштабу подібні слова звучали обнадійливо, але навіть на тлі своєї насиченої кар’єри Сейду подарувала один із найсильніших перформансів. Вона грає розгубленого й наляканого чоловіка з винятковою крихкістю, передаючи мовою тіла фізичний дискомфорт, що межує з цікавістю, а також смуток, відчай і той тваринний екзистенційний страх перед незворотністю та невідомим, винесеним у назву фільму.
Зараз на Круазетті фільм Арарі зазнає навали критики в негативних рецензіях, значна частина яких спрямована на нібито зневажливу репрезентацію трансгендерного досвіду. Хоча прочитання квір-драми і лежить на поверхні фільму, водночас він настільки абстрактний і елегантний у своїх мотивах, що його свідомий відхід від усталених норм квір-кіно лише додає йому глибини, в чому він також схожий на фільм “Підлітковий секс і смерть у таборі Міазма”. Більше того, в основному конкурсі переважна кількість стрічок обережні з тривіальними жанровими патернами, відроджуючи застарілі наративи під соусом вишуканої візуальної форми. Особливо це стосується таких фільмів, як “Paper Tiger” Джеймса Ґрея чи “Moulin” Ласло Немеша. Тож на цьому тлі “Unknown”, що поєднує вродливу аудіовізуальну форму з по-справжньому незвичним, складним сюжетом і ще й по-новому розкриває талант Леа Сейду, відчувається як ковток свіжого повітря.