Минув рік відтоді, як завершився земний шлях дисидента, в’язня радянської системи, поета, дослідника й перекладача Ігоря Калинця. Поет народився 9 липня 1939 року на Львівщині. Його поетична фраза: «Калина – моя батьківщина, а я її калинець» – стала виразником його безкомпромісної проукраїнської позиції.
Ігор Калинець, випускник філологічного факультету Львівського університету, потрапив у немилість до радянських спецслужб у 1960-х за вірш зі словами «бандери дністрових лодій». Попри його пояснення, що «бандери» — це прапори на кораблях, для кагебістів це було нагадуванням про рух українців до незалежності.
Укрінформ розповідає про творчість Ігоря Калинця, який жодним рядком не прославляв радянську владу, та про те, як завдяки йому в українську історію повернулося заборонене ім’я поета і прозаїка Богдана Ігоря Антонича. У 2023 році Ігор Калинець передав грошову винагороду Премії імені Митрополита Андрея Шептицького на закупівлю дронів для Збройних Сил України.
Донька дисидентів, Звенислава Мамчур, розповідає, що започатковано віртуальний музей пам’яті Ігоря та Ірини Калинець. Саме їй батько-поет присвятив «Дивосвіт, або Книжечка для Дзвінки». На початку 1970-х дівчинку хотіли відправити до інтернату за те, що вона принесла мамі квіти на судове засідання.
На двох із дружиною по шість років ув’язнення в таборах суворого режиму і по три роки заслання
Ігор Калинець почав писати поезії та цікавитися забороненими українськими діячами ще студентом. Разом із друзями вони діставали заборонену літературу, що призвело до виключення кількох студентів з університету.
Поезія та захоплення українським минулим познайомили Ігоря Калинця та Ірину Стасів. Вони одружилися і разом пробуджували національну свідомість та відроджували українську історію. Ігоря Калинця неодноразово викликали до обкому партії, але йому вдавалося уникати серйозних покарань.
Калинці долучилися до клубу творчої молоді «Пролісок» і розширили коло знайомих, яких нині називають дисидентами та шістдесятниками. Іван Світличний записував на магнітофон читання віршів Ігоря Калинця.
Ігоря та Ірину Калинців змусили бути свідками у справі В’ячеслава Чорновола, яка завершилася його засудженням. Через невтручання Калинців, вирок був мінімальним, але це не пробачив КДБ.
У 1970 році Ірину Калинець звільнили з роботи, але вона продовжувала доводити незаконність арешту історика Валентина Мороза та відстоювати права одеської дисидентки Ніни Строкатої-Караванської.
Ірину Стасів-Калинець заарештували 12 січня 1972 року, коли розпочалася «друга хвиля погрому української інтелігенції». Її засудили до шести років ув’язнення та трьох років заслання. Через пів року, 11 серпня, заарештували й Ігоря Калинця, якого також засудили до ідентичного покарання.
Квіти для мами, поїздки до батьків на заслання та їхні листи до Звенислави у Львів
Звенислава Мамчур-Калинець, донька дисидентів, говорить, що батьки ніколи не приховували від неї свого вибору. Єдине, що її просили: «Ти тільки не розказуй в школі», після того, як її хотіли забрати до інтернату.
Випробування для малолітньої Дзвінки почалися після Різдва з обшуку в їхній квартирі. Ірина Калинець мала недобрі передчуття ще після Вертепу з Василем Стусом.
Ігор Калинець того дня був відсутній. Він не знав про обшук, який тривав вдома та в помешканні його батьків, і про арешт дружини.
Звенислава Ігорівна розповідає, що їй було страшно від побаченого після обшуку. Найстрашнішими були три наступні дні, коли вони з батьком марно сподівалися, що маму відпустять.
Одного разу Дзвінка прийшла на судове засідання з квітами для мами, але їх вирвав і кинув під ноги комсомолець. Після цього її хотіли забрати до дитячого будинку, але львівським бабусі та дідусю вдалося оформити опікунство.
Ув’язнені дисиденти спілкувалися з родиною листами. Частина їх увійшла до книги Ігоря Калинця «Листи до Звенислави з ув’язнення».
Дзвінка була єдиною дитиною політв’язнів, яка з другого класу росла без батьків. Відвідати їх було непросто через великі відстані та різні місця перебування батьків. Тільки коли вони були на засланні, то перебували разом.
Після повернення Ірини та Ігоря Калинців до Львова на початку 1980-х, вони активно займалися відновленням незалежності України, УГКЦ, культурою та збереженням спадщини. Вони видавали альманах «Євшан-зілля».
Ігор Калинець упорядкував архіви дружини, сформувавши 10 томів. «Я не був би тим, ким я є тепер, якби не Ірина», – казав він.
У період повномасштабної війни, у 2023 році, Ігор Калинець передав грошову винагороду Премії імені Митрополита Андрея Шептицького на закупівлю дронів для українських захисників.
Алла Горська і Гальшка Острозька у збірці «Віно для княжни» та номінація поета на Нобелівську премію
У квітні 1989 року Ігор Калинець розповідав свою історію та читав вірші у львівському кінотеатрі «Маяк». Відео цієї події доступне всім.
У сорок років Ігор Калинець припинив писати вірші. Його доробок охоплює сімнадцять поетичних збірок, твори для дітей, повість, життєпис Богдана Ігоря Антонича. До відновлення незалежності в Україні була видана лише збірка «Вогонь Купала» (1966).
Його вірші в радянські часи поширювали в самвидаві та видавали на Заході. Після арешту Ігор Калинець надсилав поезії в листах, а родина формувала збірки. Його твори перекладено англійською, німецькою, французькою, португальською, чеською та польською мовами. У 1977 році поета удостоїли Премії імені Івана Франка в Чикаго.
«Книжок багато, бо я щопівроку писав збірочку. Інколи збірочка писалася і за два-три тижні. Вони невеликі, але вони такі суцільні, на одному подихові…», – розповідав поет.
«…Калина // моя батьківщина // а я її калинець» – це зі збірки «Верлібровий вирок». Поет гірко іронізував, що за його вірші гонораром стали роки ув’язнення.
У збірці «Коронування опудала» відчуваються впливи європейської поезії: довільна форма, вільний вірш. Ця книжка є суто екзистенціалістською, книжкою суму, відчуження, зневіри.
Особлива книжка – «Віно для княжни», присвячена Гальшці Острозькій. В одній з елегій циклу – «Прощання» – поет згадав Аллу Горську.
У 1991 році видали два томи поезій Ігоря Калинця – «Пробуджена муза» та «Невольнича муза». Наступного року поета удостоїли Премії імені Василя Стуса та Шевченківської премії (за збірку «Тринадцять алогій»). А 2015-го висунули на здобуття Нобелівської премії з літератури.
Збірки поезій Ігоря Калинця виходили в Україні у 2004 та 2014 роках. Також вийшов переклад із польської мови вибраної поезії Юрія (Єжи) Герасимовича «Руський ліхтар, або Небо лемків: 1957–1999 роки».
«Зараз на волонтерських засадах ми активно оцифровуємо всі документи й пишемо проєкти, щоб зробити віртуальний музей Калинців», – розповідає Звенислава Мамчур.