Спеціально до зимового випуску українського Vogue есеїстка Каріна Саварина створила новелу-фентезі — про відчуження, товариськість і прагнення. Запрошуємо поринути в це незвичайне читання під час святкових днів.
Реклама.
Юна Марія мчала степом без взуття. Її ноги торкалися гострих каменів, трави та місцями затверділих брил ґрунту. Бігла не зупиняючись, аж доки в неї не запаморочилося в голові. Тоді падала. Вона бігла слідом за гусьми, що летіли невеликим строєм у теплі краї та перемовлялися, спілкуючись між собою.
Вона теж плекала надію стати дикою гускою. Кожної осені вона бачила, як ті зграї проносяться над будівлями і крякають — “ґе-ґе, ґе-ґе”.
Про що вони говорять і куди прямують?
Марія уявляла ту панораму, що відкривається під ними: річки, ліси, містечка та села. Уявляла, якою крихітною плямкою є посеред власного подвір’я одна дівчинка, котра завжди махає їм рукою.
Один, два, три… тридцять три гусаки в зграї. Один, два, три… двадцять вісім. Три птахи несподівано розвертаються і дуже низько летять у напрямку, протилежному від зграї. Що вони загубили? Що трапилося? Але гусаки швидко залагодили свої справи і за мить знову приєдналися до строю. “Аби вони знайшли своїх”, — хвилювалася Марія.
— Чи не бачили ви моїх рідних? Гей, візьміть мене з собою! Я хочу з вами, гееей! Який він, той теплий край? Можливо, це маленький острівець із чудернацькими деревами, що тягнуться до хмар, з екзотичними плодами синього кольору на гілках у вигляді хребтів динозаврів, зі скелями, помережаними золотими іскрами, об які розбиваються хвилі смарагдового моря біля велетенського маяка, схожого на різдвяну цукерку, біля котрого ховаються полохливі істоти.
А може, це луг між містом з мініатюрними будинками та озером, де гуси будуватимуть у густій траві свої гнізда, і там у них народжуватимуться гусенята — гуси-донечки й гуси-синочки. Вони розгортатимуть свої крихітні крильця і навчатимуться літати на далекі відстані, аж поки не настане час летіти вивченими тисячоліттями дорогами разом з усією зграєю до інших країв. Марія дуже прагнула бути гускою-донечкою і мати свою сім’ю. Марія підвелася. Над диким полем сухої трави вона махала гусям навздогін, даруючи їм імена. Кричала — бувай, Мартіне, бувай, Миколо, бувай, Августіно.
Гуси зникали за горизонтом. Тоді вона перемикалася на різнобарвних тварин і бачила, як вони танцювали навколо неї в повітрі. Якось то був рожевий бик із синіми рогами: він мав червоні цяточки на шкірі, обведені білими кругами, тигрові смужки та дивний вираз морди з відкритою пащею. Іншого разу вона бачила маленьких чоловічків, що йшли через місток просити руки нареченої. Втретє — то була жінка з рожевим обличчям у жовтій сукні та з короною на голові. Вона тримала в руках величезну помаранчеву морквину. Марія вихоплювала їх з повітря, складала в кишеню, бігла додому і малювала: на стінах, на клаптиках паперу, газетах, на своєму одязі — на всьому, де ще лишалося місце для малюнків. Марія вважала своїми приятелями все довкола. Це були персонажі її малюнків, дерева, речі в будинку; вона розмовляла з ними, коли ніхто не міг почути, а вони їй відповідали.
Кожна річ у домі мала своє ім’я. Усі вони називались, як герої її улюблених казок. Лампочка під стелею була Алісою, дерев’яний червоний стілець звався Піноккіо, штори на вікнах — Гензель і Ґретель. Глибоку миску для супу вона звала Гердою.
— Гердо, як ти гадаєш, — запитувала Марія, — чи зможу я колись знайти своїх батьків? Напевне, моя мама дуже вродлива жінка, а тато обов’язково має вуса і добру усмішку.
— Звісно, — відповідала Герда, — твоя мама дуже красива.
Ніхто не говорив Марії, куди поділися її батьки. Вона жила в різних сім’ях, котрі намагалися зробити її своєю донечкою, та нікому з них це не вдавалося. Кожен виховував її на свій смак, а вона малювала їм на стінах своїх тварин та зграї гусей. На одному з малюнків завжди сиділа маленька дівчинка — то була вона, смілива дослідниця шляхів перелітних птахів Марія П.
Першою її свідомою мрією в дитинстві було втекти з дому, а точніше, з усіх домів, де вона росла. Другою — наїстися нарешті вдосталь мандаринів. Третьою мрією було знайти своїх батьків. Вона тільки про це й думала: як одного дня складе всі речі у валізу, підстрибне і полетить геть, вигукуючи в небі на прощання: “Ґе-ґе, ґе-ґе”. Десь там, далеко, була воля від усіх заборон дорослих.
І ось Марії ледь минуло шістнадцять років, вона стоїть на трасі в напрямку Києва з валізою, наповненою старим лахміттям і мріями про зустрічі з цікавими людьми та місцями.
Марія відчувала, що бути далеко від дому — це відстань не у просторі й часі. Твоє “я” переміщається в інший вимір, де ти можеш називатися не своїм ім’ям, вигадувати минуле, використовувати його складники, як тобі заманеться. Наприклад, можна сказати: “Я виросла в селі, нічого, крім села, не бачила до шістнадцяти років і прагнула втекти”. Або можна сказати: “У мене було затишне дитинство в селі, з гусьми на подвір’ї та яблуневим садом. Тато на Новий рік приносив із лісу справжню ялинку. Вона стояла посеред хати, і від неї йшов такий сильний аромат, що можна було заплющити очі й уявити себе посеред лісу. З тієї ялинки стікав і танув сніг. Ми діставали іграшки й розвішували їх разом із цукерками. Мама готувала святкову вечерю, ми накривали великий стіл і чекали гостей, танцювали, їли, слухали гарну музику. Мені та іншим дітям дозволяли не спати, ми відкривали подарунки після опівночі й вітали одне одного з Новим роком”.
Уява завжди підкидала Марії історії, завдяки яким вона могла зробити своє життя яскравішим. Ніхто не любить історій про сумне дитинство. У неї їх було багато, залежало від того, кому вона розповідала свою історію. Одного разу вона була лисицею, а тато-лис і мама-лисиця навчали полювати на кроликів; або вона була тим самим кроликом і мала багато братів і сестер-кроленят, вони ховалися від лисиць. Або вона мала єдинорога, або була гускою і літала у вирій над безмежним океаном, махаючи крилами синім китам.
Марія долетіла до свого дорослого життя і приземлилася перед готелем із незвичайною назвою “Один”. Вона брала на роботу із собою прирученого дикого гусака Мартіна, як із казки, — він завжди гарно розважав відвідувачів.
У холі готелю грала музика, легкий джаз зі старовинної платівки. На підлозі лежали м’які килими, у яких грузли черевики незнайомців, що заходили крізь головні скляні двері. Пані Марія зайшла всередину, привіталася з персоналом і попрямувала до ліфта. На вулиці падав густий сніг, засипаючи всі стежки для прогулянок у лісі.
Марія опинилась у своєму кабінеті під дахом і одразу почала працювати з листами. Їй залишилось обрати останніх двох героїв. Незабаром відбудеться головне свято в її готелі, збереться сотня людей з особливими історіями. Вона відбирає цих привілейованих гостей увесь рік, аж поки не зможе набрати достатню кількість акторів на кожну роль. Тепер не вистачало лише двох: колишні кохані, що залишилися приятелями. Уся інша “родина” для одного столика вже була зібрана. Столиків лише декілька.
Мартін спав на своїй подушці біля каміна, коли пані Марія П. задзеленчала дзвіночком. Це означало — гостей набрано. Тепер у Мартіна було завдання доставити запрошення особисто. Помічники зав’язували фіолетові стрічки на листах із печаткою і подавали йому до дзьоба.
Кожен мріяв, щоб до нього одного дня прилетів гусак. Усі дивилися, коли він пролітав над головами. Людство зіткнулося з особливою проблемою — тепер майже кожен був одинаком. Найчастіше це був усвідомлений вибір, іноді так складалися обставини. Але багатьом людям хотілося раз на рік зібратися з “друзями та родиною” за спільним столом, щоб розповідати свої історії, танцювати разом під музику в залах, прикрашених гірляндами, їсти печеню з дикого кабана, салат із броколі та запивати все найкращим шампанським.
Пані Марія П. також мала свою роль у виставі: вона завжди була донечкою, котра приїхала на Різдво до мами з татом, що чекають на зустріч увесь рік. Пані Ірина С. отримала роль тітки, пан Яцек грав племінника. Ігор, Тетяна та Олексій — сестру й двох братів. Пані Катерина була бабусею. А Марина та Остап грали маму й тата — ці двоє різних людей плекали надію знайти собі пару в житті та стати батьками, але їм уже близько 50 років, і цього так і не сталося. Це була їхня єдина можливість відчути радість називатися чоловіком, дружиною, мамою і татом.
Пані Катерина О. приїхала на місце зустрічі першою. Паркінг розташовувався під схилом гори, де всі гості мали залишити автівки, і їх по одному доставляли на снігоході просто до готелю, окремо від інших.
Теплі черевички пані Катерини потонули в м’якому килимі на вході в готель. Офіціантка з маленькими штучними оленячими ріжками під’їхала на роликах, подала їй на таці келишок шампанського і пігулку, сказавши пошепки:
— Випийте.
Пані Катерина швидко кинула пігулку в рот і запила шампанським.
Офіціантка так само пошепки сказала:
— Вітаю у Вирії, гра починається.
І задзвонила в дзвіночок, до чого гучно додала: — Перша!
Світло увімкнулося, всі гірлянди замерехтіли. Пані Катерина підійшла до стійки.
— Прошу ваші документи, — сказала рецепціоністка і дала пані Катерині ключик. — Ваш чоловік трохи затримується внизу, просив вам передати, що вже сумує, і залишив для вас маленький подаруночок у номері. Гарного вечора!
Марія П. малювала свої сни в кабінеті, коли Мартін зайшов, обтрушуючи із себе сніг, і сказав:
— Справу зроблено.
Марія П. підійшла до нього, присіла навпочіпки, схопила за шию і міцно притиснула до себе.
— Гей, гей, не так сильно.
— Пробач, любий, — сказала Марія П. і випила пігулку, тепер і вона була в грі.
До готелю прибули всі гості, хтось волів не бути родичем, а мати компанію “друзів” на свята, хтось хотів провести вечір як побачення з “коханим”, хтось відігравав фантазію зустрітися з подружками. Усі ці люди були одинаками і протягом року не мали жодної нагоди з кимось сходити на каву.
Столики у великій залі для прийомів були накриті відповідно до запитів гостей: маленькі, подвійні, на двадцять осіб, на чотирьох. Кілька ялинок, піаніст, офіціанти, один живий гусак і багато смачних страв на гарній порцеляні.
Марія П. увійшла до зали, переповненої щасливими людьми, атмосфера була сповнена розмовами, завдяки пігулці ніхто не пам’ятав свого минулого, всі проживали досвід всередині своїх ролей. Можливо, все здавалося штучним, але справжнім було щастя, яке відчували ці гості, обіймаючи незнайомців біля столиків.
Марія П. кинулась в обійми до мами. Вона пахла парфумами зі східними відтінками, її очі сяяли від радості.
— Доню, як я щаслива тебе бачити! Ну годі, годі, привітайся з татом, — і Марія П. кидалась в обійми до тата.
При тямі в цьому залі був хіба гусак. Він ходив від столу до столу і запитував, чи все в них гаразд.
— О, Мартіне, привіт, радий тебе бачити, — казав хтось.
Або:
— Мартіне, приємно познайомитися. Який милий гусак, ви тільки подивіться.
Мартін обходив усіх, а потім сідав біля ніг моєї Марії П.
Коли одного дня маленька Марія вкотре бігла степом за зграєю птахів, вона побачила гусеня в бур’янах, посадила в кишеню і понесла додому. Мисливці підстрелили його родину, і він залишився сам, інші гусенята розбіглися, але тепер він був не Один, і вона тепер була не Одна, їх було двоє одне в одного.
Про авторку
Авторка Каріна Саварина підіймає теми, котрі тривалий час були забороненими в соціумі. У дебютній книжці “Не вагітна” (2019) вона відверто змалювала власний досвід боротьби з неплідністю та шлях до усиновлення; у романі-продовженні “Мам” (2021) — зміни жінки через материнство й адаптацію до нових ролей. Третій роман “За маму, за тата” (2023) — оповідь про дорослу жінку, котра через спогади дитинства намагається переосмислити себе. Саварина виховує названу доньку Марусю та продовжує писати про жіночі переживання й внутрішні трансформації. Навчає письменницькій майстерності на авторському онлайн-курсі, проводить групи підтримки для жінок, які довго не можуть завагітніти.