Напередодні річниці повномасштабної агресії ми звернулися до українських та зарубіжних фотографів-документалістів із проханням надати один знімок, зроблений за останні чотири роки, — кадр, який із різних мотивів став для них важливим. Цей матеріал відображає російську інтервенцію через особистісні історії. Кожна світлина — унікальна перспектива, унікальний осередок страждання та пережитого. Разом вони утворюють багатогранний образ війни: втрати та протистояння, знищення та відданості, боязні та відповідальності. Ці кадри — засвідчення часу й водночас погляд, що дозволяє осягнути суть цієї війни та її наслідки.
Залізнична станція у Львові, 24 лютого 2022 року
Головний залізничний вокзал у Львові, 24 лютого 2022 року. Фото: Jędrzej Nowicki
Реклама.
“19:31, 24 лютого 2022 року. Шістнадцять годин з моменту, як Росія розпочала повномасштабну агресію проти України. Над платформою палає червоним електронне табло — два, чотири, нуль, два. На львівському вокзалі очікує відправлення поїзд до польсько-українського рубежу. Всередині — сотні людей, які очікують на рух. Попереду — 70 кілометрів і півтори години шляху до першого відносно захищеного пункту. Позаду — дім, сім’я, товариші, робота, звичне буття. У новій дійсності їхні оселі нищать російські ракети та бомби. О 03:40 24 лютого 2022 року світ, який здавався стабільним і ясним, перестав існувати”, — Єнджей Новіцький, @jnowickiphoto.
Чоловік ридає над тілом померлого члена сімʼї, 24 лютого 2022 року
Чоловік ридає над тілом родича — однієї з перших жертв війни — після ракетної атаки Росії по житловому кварталу в Чугуєві, 24 лютого 2022 року. Фото: Wolfgang Schwan
“Зранку першого дня повномасштабного вторгнення Росії в Україну я разом із двома колегами зафіксував наслідки ракетної атаки на житловий район Чугуєва. Цей кадр зроблено трохи раніше восьмої ранку. На ньому — одна з перших цивільних жертв цієї війни. Ця фотографія найточніше відтворює суть російської агресії проти України. Вона показує, яку розплату щодня вносять звичайні громадяни. Навіть на відстані від лінії зіткнення люди живуть під невпинною загрозою ракетних обстрілів. Такою є реальність з початкових годин вторгнення й досі. Задля чого? Щоб Росія могла затвердити права на Донбас або збільшити свої території? За ці чотири роки я став свідком подібних сцен сотні разів — і кінця цьому досі не видно”, — Вольфганг Шван, @wolfgang_schwan.
Працівники ДСНС евакуюють жінку з понівеченого будинку, 14 березня 2022 року
Евакуація мешканки пошкодженого будинку в Оболонському районі Києва, 14 березня 2022 року. Фото: Павло Петров
“Фото зроблено на старті повномасштабного вторгнення — після одного з перших масованих ударів по житловій забудові столиці. Тоді працівникам ДСНС вдалося врятувати понад 20 осіб. Більшість із них не мали змоги самостійно покинути свої оселі: вибух знищив сходову клітку, а дим від пожежі, що охопила близько десяти квартир, швидко заповнював коридори. Для мене цей день став відправною точкою масштабних руйнувань у Києві та тієї нової реальності, з якою відтоді щодня взаємодіють вогнеборці та рятувальники. Нині наслідки таких обстрілів стали для них звичною частиною служби, а розбирання завалів і усунення пошкоджень — щоденною працею”, — Павло Петров, @petrovp.photo.
Евакуйовані з окупованих земель, 2 травня 2022 року
Родина прибуває з окупованих російськими військами територій до Запоріжжя, 2 травня 2022 року. Фото: Lynsey Addario
“У час, коли російські війська посилювали контроль над населеними пунктами сходу й півдня України, люди там місяцями жили в постійному остраху. Дні й ночі вони проводили в підвалах та сховищах, часто без сонячного світла. Одні перебували під безперервними обстрілами, інші знову й знову робили спроби вирватися з окупації, щоб дістатися реєстраційного пункту в підконтрольному Україні Запоріжжі. Коли це врешті-решт вдавалося, на їхніх обличчях простежувалися виснаження та глибока травма. Ці погляди назавжди відбилися в моїй свідомості — у них без слів було видно все пережите”, — Лінсі Аддаріо, @lynseyaddario.
“Донбас, крихітко”, літо 2022 року
Молодий боєць на позиціях на Донбасі, Донецька область, літо 2022 року. Фото: Albert Lores
“Юний український воїн, дев’ятнадцятирічний боксер із Троєщини, якого я сфотографував на Донбасі. На фоні заходу сонця він робить акробатичне колесо прямо в пилюці. Знімок зроблено влітку 2022 року, коли я декілька тижнів працював разом із підрозділом “Гонор”. Одного вечора двоє бійців розважалися та жартували. Зненацька один із них підстрибнув, зробив колесо і крикнув: “Донбас, крихітко!” Я вибрав цю світлину, тому що вона влучно передає характер цієї війни: у хлопцеві поєдналися юнацька безтурботність і відповідальність за час, у якому довелося дорослішати. У цьому пориві я розгледів не тільки вояка, а й юнака, який не мав би опинитися тут, але усвідомлено взяв на себе цей обов’язок. Цей кадр нагадує, хто сьогодні воює: юнаки, батьки, звичайні громадяни, чиє життя мало б скластися зовсім інакше”, — Альберт Лорес, @albertlores.
Стабілізаційний пункт і військовий, який уцілів, квітень 2023 року
Стабілізаційний пункт 93-ї бригади біля Бахмута і Денис, який вижив, квітень 2023 року. Фото: Юлія Кочетова
“Ця фотографія про те, що мою свободу тримають у руках звичайні — і водночас незвичайні — люди. Про те, що плакати можуть усі; що не існує супергероїв чи “залізних” людей, а чоловіки мають право на чутливість. І ще — про відповідальність розділити чужі сльози й залишатися поруч”, — Юлія Кочетова, @seameer.
Пораненик у траншеї, 5 вересня 2023 року
Поранений військовий у траншеї на Донеччині, 5 вересня 2023 року. Фото: Влада та Костянтин Ліберови
“Нульові позиції піхоти Третьої штурмової бригади в Донецькій області. Під час обстрілу військовий забігає в окоп до пораненого товариша. Перед артилерійською атакою російські сили застосували скиди з газом”, — Влада та Костянтин Ліберови, @libkos.
“Білий янгол”, жовтень 2023 року
Евакуація травмованої жінки групою “Білий янгол”, село Авдіївське, Донецька область, жовтень 2023 року. Фото: Conall Kearney
“Члени евакуаційної групи поліції “Білий янгол” допомагають вивезти поранену літню жінку, чий сільський будинок вразила російська ракета “Град” за мить до того, як було зроблено цей кадр. Я обрав це фото, тому що воно водночас демонструє жорстокість і витривалість цієї війни. Незважаючи на поранення осколками та свист снарядів над головою, жінка наполягла на тому, щоб спершу привести себе в порядок — акуратно заправити волосся під хустинку — і тільки потім погодилася на евакуацію до лікарні”, — Коналл Кірні, @cocobongo666.
Два брати в Кураховому, Донецька область, лютий 2024 року
Двоє братів у своєму будинку в Кураховому напередодні евакуації, Донецька область, лютий 2024 року. Фото: Josh Olley
“На фото — двоє братів, які бавляться у своєму будинку. Вони разом із сім’єю з восьми осіб проживали неподалік Курахового на Донеччині у 2024 році. Тоді місто було під невпинними обстрілами, а російські війська швидко просувалися вперед. Я надавав допомогу друзям із громадської організації Base UA. Разом із приватним донором вони придбали для цієї родини будинок у значно безпечнішому місці на Київщині. Ми приїхали, щоб посприяти з останніми приготуваннями до від’їзду — родина, ймовірно, назавжди покидала свій дім. До середини січня 2025 року Курахове було повністю окуповане російськими військами. Та ніч назавжди залишилася в пам’яті. Холодний, темний лютневий вечір на Донеччині. Удалині безперервно гриміли вибухи — глухий і невідступний фон війни, що відбувалася зовсім поруч. Однак діти майже не звертали на це уваги. Як це часто трапляється, коли з’являються незнайомці, вони влаштували імпровізовану виставу, перетворивши кімнату на сцену, а напружену мить — на щось світліше”, — Джошуа Оллі, @joshua.olley.
Військовослужбовці перед виїздом на штурм, червень 2024 року
Військовослужбовці 3-ї окремої штурмової бригади перед відправленням на штурм, Борівський напрямок, Харківська область, червень 2024 року. Фото: Alex Babenko
“Військовослужбовці 2-го механізованого батальйону 3-ї окремої штурмової бригади курять на сходах командного пункту перед відправленням на штурм. Всередині майже немає повітря. Десятки бійців проводять дні й ночі під землею, адже будь-який рух удень може бути виявлений ворожими дронами. Тут пахне потом, вогкістю й землею. Групи вирушають на завдання одна за одною. Я намагаюся не зближуватися з новачками, не запам’ятовувати їхні обличчя, щоб знову не переживати втрату когось із тих, кого знав особисто. Згодом дізнаюся, що один із бійців пропав безвісти. Мої знімки стали останніми, де він зафіксований живим. Я обрав цю світлину, тому що внесок піхоти є визначальним, а документувати їхню роботу стає дедалі важче. У річницю повномасштабного вторгнення я згадую всіх, кого втратив у цій війні”, — Алекс Бабенко, @alexxbabenko.
Аліса в дитячому садку, Полтавська область, 2024 рік
Аліса (в центрі) в дитячому садку в перший день нового навчального року. Полтавська область, 2024 рік. Фото: Anastasia Taylor-Lind
“Це фото із серії “5 км від фронту” (5K from the Frontline) — довготривалого спільного проєкту з українською антропологинею та письменницею Алісою Сопової. Я фотографую велику родину Аліси з 2018 року. До 2022-го вони жили в Авдіївці, а з початком повномасштабного вторгнення Росії переїхали до центральної частини Полтавської області. Батько Аліси служить у Збройних Силах України, як і всі чоловіки призовного віку в їхній родині. Це фото особливо близьке мені — через уважність до деталей у її святковій сукні та черевичках, обраних для Першого дзвоника, і ту зосередженість, з якою маленькі діти ласують смаколиками. Я фотографувала Алісу ще немовлям, і бачити, як вона дорослішає та вже відвідує дитячий садок, — справжня втіха”, — Анастасія Тейлор-Лінд, @anastasiatl, @5kfromthefrontline.
“Софія та Ехо”, Харківська область, 24 жовтня 2024 року