У продажу з’явився бестселер “Мої друзі” – новий твір шведа Фредріка Бакмана, чиї тексти перекладено майже п’ятьма десятками мов, а загальний наклад його книжок сягає понад 18 мільйонів екземплярів у всьому світі.
Реклама.
Розповідаємо, як колумніст, якому колись відхилили пропозицію надрукувати роман через “недостатній комерційний потенціал”, став одним із найулюбленіших оповідачів планети – і чому саме ця історія про дружбу та мистецтво здається найособистішою у Бакмана.
Існують письменники, яких обожнюють усі. Фредрік Бакман, безумовно, належить до цієї категорії. Уродженець Гельсінгборга, колишній блогер і автор колонок для чоловічого журналу, дебютував у 2012 році з романом “Старий, який ніс усе життя”. Це історія про сварливого та пригніченого вдівця, який неодноразово намагається покінчити життя самогубством і зазнає “невдачі”. Видавці довго уникали рукопису – один із листів із відмовою Бакман зберігає досі. На сьогодні його твори можна знайти на книжкових полицях у багатьох країнах, вони неодноразово перевидавалися і були екранізовані за участю зірок вищого ешелону (у 2015 році вийшла екранізація роману, “Чоловік на ім’я Отто”, де головну роль виконав Том Генкс).
Дрібниці та невидимі надломи
Стиль Бакмана легко впізнати, проте майже неможливо скопіювати. Він свідомо створює мінімалістичні світи для своїх романів – одну вулицю, одну квартиру, банк чи рибальський причал, – щоб зануритися в них і дослідити глибини людських емоцій. Його цікавлять насамперед внутрішні процеси, тому замість різких сюжетних поворотів у його творах ми спостерігаємо несподівані порухи душі. І найголовніше, він робить те, на що наважується не кожен письменник: змішує сміх і смуток “в одній склянці” так, що читач переживає вихор суперечливих почуттів, перегортаючи сторінку. Його персонажі – прискіпливі сусіди, незграбні батьки, підлітки, яким некомфортно у власному тілі – звичайні люди, в яких ми легко впізнаємо себе.
Після “Старого, який ніс усе життя” вийшли “Бабуся просить вибачення”, “Брітт-Марі була тут”, трилогія про Бйорнстад та “Тривожні люди” – усі вони стали бестселерами, а деякі були адаптовані у фільми та серіали: варто згадати “Чоловіка на ім’я Отто” з Генксом, “Місто ведмедів” від HBO та “Тривожних людей” від Netflix. Але за популярністю та теплотою його прози можна віднайти щось глибше.
Майже кожна книга Бакмана так чи інакше торкається теми самогубства – і це зовсім не літературний прийом, а прямий відгук на переживання автора. Письменник відкрито говорить про власну тривожність і депресію, про друга, який загинув, коли Бакману було близько двадцяти, про давнє поранення під час пограбування та про творче вигорання у 2017 році. Саме через болісний досвід Бакмана його герої майже завжди виявляються зламаними у невидимих місцях – зрештою, автор повертає їм голос і гідність. “Сучасний класик” шведської літератури пише не про те, як бути сильним і перемагати, а про те, як протистояти негараздам, падати й знову підніматися.
Мистецтву потрібні друзі
Роман “Мої друзі” побудований на двох часових лініях, які повільно й впевнено зливаються в одну. У теперішньому часі ми знайомимося з вісімнадцятирічною Луїзою, сиротою та вуличною художницею, чия єдина близька людина, подруга на прізвисько Рибка, нещодавно пішла з життя. У рюкзаку Луїзи – балончики з фарбою та стара листівка з репродукцією відомої картини “Море”, на звороті якої вона колись написала кілька слів, імітуючи лист від матері, яка давно зникла. Бакман робить голос оповідача напрочуд живим і проникливим – він постійно наголошує, що нам варто знати про Луїзу все, інакше ми не зрозуміємо, як картина може вплинути на душу людини. Щоб побачити оригінал “Моря” на власні очі, дівчина проникає на мистецький аукціон у колишній церкві – і саме тут Бакман розкриває себе.
Сцена аукціону – це нищівна, до болю кумедна сатира на людей, які бачать у мистецтві лише гроші. Багатії розглядають власні відображення у келихах з дорогим шампанським, говорять про “чортівськи вдалі інвестиції”, а найдорожче полотно називають просто “тим, де море”. Одну літню пані, яка вдалася до численних пластичних операцій, оповідач порівнює з туго зав’язаною кросівкою. Луїзу виганяють – і в провулку за церквою вона натрапляє на виснаженого хворобою чоловіка з тремтячими руками, чия доля виявиться нерозривно пов’язаною з картиною, заради якої дівчина завітала на аукціон.
Друга лінія переносить нас на двадцять п’ять років назад, у зовсім інше дитинство – з безмежним морем і нескінченним літом. Троє підлітків, які зазнавали психологічного та фізичного насильства вдома, знаходять притулок на покинутому пірсі. Саме там створюється найдорожча картина сучасності – і Бакман майстерно підводить нас до того, що насправді зображено на ній. Більшість бачить лише морський пейзаж і не звертає уваги на трьох дітей, які регочуть із банального жарту, ризикуючи впасти у воду від щирого сміху. “Будь-який дурень може намалювати море, навіть щасливий дурень, – думає Луїза, – а це картина сміху”. Хлопець, який згодом створив “Море”, навчився, за словами автора, шепотіти кольором, а поряд із підписом завжди залишав кілька крихітних черепів, які неможливо розгледіти, якщо не підійти до картини близько.
Тут варто згадати фразу, винесену в епіграф роману. Бакман відкриває його реплікою Антона Еґо з “Рататуя”: світ часто недружній до нового, і все нове потребує друзів. Цю ж думку в тексті висловлює один із персонажів: мистецтву не потрібні критики, у нього й так достатньо ворогів; мистецтву потрібні друзі. У світі, повному обмежень, краса стає актом непокори, а здатність розвеселити нещасну дитину – порятунком. Можливо, саме тому найзворушливіше в цьому творі – це те, як хлопці висловлюють свою любов одне до одного, жодного разу не вживаючи цих слів прямо. Брутальне “хто, в біса, так малює?” між ними означає “ти важливий для мене”.
Чудовий роман з літньою атмосферою
Якщо вивчити біографію автора, “Мої друзі” постануть перед нами як його найвідвертіше послання світу. Підліток-художник, який не вірить у себе та носить у рюкзаку пігулки; смерть, що відкриває та закриває те далеке літо; присвята на першій сторінці – “Усім молодим, які хочуть щось створити. Творіть” – усе це ніби походить із ран самого Бакмана, про які він розповідає в інтерв’ю. Це книжка про те, що мистецтво здатне зберегти найкрихкіше: не велич і розмах, а сміх; не героїзм, а спільний літній день, замалий, щоб вмістити в собі почуття трьох підлітків.
Рефреном крізь роман проходить теза одного з героїв: усі кажуть, що життя коротке, але це брехня – життя довге, довжелезне. Бакман подає це не зі заспокійливою інтонацією, а з викликом: чи зможете ви прожити його не боягузливо, любити надмірно та співати голосніше, ніж дозволено? “Мої друзі” нагадують нам про те, що добре знають діти, а дорослі забувають: існує неземне відчуття споглядання краси у чотирнадцять років, яке ми втрачаємо, щойно перестаємо бути молодими. У цьому, ймовірно, криється й суть мистецтва Бакмана: він готовий повернути дорослому читачеві здатність бачити в полотні з аукціону не море, а трьох дітей на краю пірсу – та впізнавати в них себе.
“Мої друзі” вийшли у видавництві #книголав