Німецька акторка Сандра Гюллер віднині є амбасадоркою Chanel. Водночас Берлінале та Канни знову підтвердили: Гюллер — одна з найяскравіших та найпослідовніших артисток європейського авторського кіно. Кінокритикиня Соня Вселюбська простежує її шлях — від німецької театральної сцени до подвійного каннського тріумфу та ролей, де особисте нерозривно пов’язане з політичним.
Реклама.
Коли у 2023 році The Hollywood Reporter опублікував статтю під назвою “Sandra Hüller, Actress of the Year?”, замінити знак питання на знак оклику не було б перебільшенням. Того року акторка тріумфувала на Каннському фестивалі, виконавши дві головні ролі у конкурсних стрічках – “Анатомія падіння” Жустін Тріє та “Зона інтересів” Джонатана Глейзера, ставши однією з найзатребуваніших актрис сучасності. Дійсно, вражає, як багато цікавих та надзвичайно успішних проєктів зібралося в такий короткий проміжок часу, тим паче, що вона зовсім цього не планувала.
Кар’єрний шлях Сандри Гюллер не схожий на типовий шлях до голлівудської слави. Народжена у 1978 році в маленькому містечку Східної Німеччини, у родині педагогів. Акторське мистецтво зацікавило її ще в дитинстві, коли вона відвідувала театральний гурток. Після закінчення школи вона вступила до престижної берлінської Академії драматичного мистецтва імені Ернста Буша, і стало очевидно, що вона знайшла своє покликання.
Завершивши театральну школу у 2003 році, вона негайно стала зіркою сцени та була визнана “молодою актрисою року” німецьким виданням Theater Heute. Гюллер працює на сцені німецького театру вже близько двадцяти років — десятки вистав на майже кожній значній сцені країни та численні професійні відзнаки, включаючи Орден “За заслуги перед ФРН” за увагу до соціальних проблем у театрі під час пандемічної кризи, говорять самі за себе. Саме тому вона постійно наголошує, що насамперед є театральною актрисою, а її гучний кінематографічний успіх — це радше збіг обставин.
У 2006 році актриса дебютувала з першою значною роллю на екрані. У історичній стрічці “Реквієм” Ганса-Крістіана Шміда, заснованій на реальних подіях, вона зіграла дівчину з релігійної родини, яка вважала свою епілепсію одержимістю дияволом. Фільм був представлений в основному конкурсі Берлінале, де Гюллер одразу ж отримала нагороду за найкращу жіночу роль. Вразивши критиків та європейську публіку, актриса, проте, залишалася відданою сцені. Якщо Гюллер у той період і з’являлася в кіно, то переважно в камерних драмах, експериментальних проєктах молодих режисерів або навіть короткометражках початківців, загалом залишаючись у межах національної кіноіндустрії. Сам Шмід, згадуючи її роботу в “Реквіємі”, відзначав, наскільки Сандра є тактовною актрисою, з багатою уявою та неабиякою інтуїцією щодо проєктів. Власне, ця інтуїція в поєднанні зі стриманим вибором ролей і принесла їй всесвітню славу.
Для постійної аудиторії Каннського фестивалю Гюллер не була новим відкриттям, адже багато хто був зачарований нею ще у 2016 році, коли в конкурсі було представлено “Тоні Ердман”. Іронічна драма про батька, який намагається налагодити стосунки з донькою, зануреною в корпоративну роботу, сьогодні стала сучасною класикою. Фільм здобув понад 60 кінопремій та номінацій, вийшов у широкий американський прокат і здобув серця мільйонів. У цій зворушливій історії Гюллер вразила своєю здатністю переходити від комедії до драми, не боячись виглядати абсурдно чи вразливо. Номінація фільму на “Оскар” у категорії “найкращий фільм іноземною мовою” лише посилила інтерес до актриси, яка, однак, змусила нас чекати на її потужне повернення аж до 2023 року.
Потрапити з фільмом до основного конкурсу кінофестивалю — це справжня мрія. А коли таких фільмів два, і вони ще й здобувають дві головні нагороди фестивалю, а згодом очолюють рейтинги найкращих стрічок року — це феномен, який важко осягнути навіть самій актрисі. Її робота в цих таких різних, складних фільмах заслуговує на титул “королеви Канн”, як її охрестили Los Angeles Times, завдяки подоланню особистих меж і тій драматичній віддачі, яку раніше вона зберігала для сцени.
У стрічці “Зона інтересів”, заради ролі в проєкті британського майстра, над яким той працював понад десятиліття, актриса порушила свою давню обіцянку не грати нацистів. Вона відчула, що Глейзер мав глибші наміри, ніж просто стилізувати минуле. У його суворій естетиці документального спостереження вона зіграла дружину коменданта концтабору Рудольфа Гьосса, висаджуючи квіти за парканом Аушвіцу. Вона продемонструвала той необхідний крижаний перформанс, без жодного натяку на співчуття чи розуміння. Як згадує Йохан Сімонс, художній керівник театру Schauspielhaus Bochum, де вона працювала, Сандра “завжди прагне служити чомусь більшому”.
Схожі відгуки давала й Жустін Тріє, наголошуючи, наскільки актрисі притаманна “повна відсутність будь-якого загравання. Вона завжди говорить те, що думає”. Ця прямолінійність, за словами режисерки, “ймовірно, і надає їй такої сили на майданчику: вона справжня”. Граючи успішну письменницю та матір, яку звинувачують у вбивстві чоловіка, у цій тригодинній драмі її виконання є центром глибоких тем, яких торкається “Анатомія падіння” – судової системи країни, гендерної динаміки та токсичних стосунків. Шалений успіх фільму, від “Золотої пальмової гілки” до п’яти номінацій на “Оскар”, складно уявити без абсолютної віддачі актриси. Заради ролі вона вивчила французьку майже з нуля та дозволила камері фокусуватися на близьких планах обличчя так, як театр на це онтологічно не здатний.
Гра Гюллер найкраща саме тоді, коли героїня втрачає контроль, зривається на крик чи істеричний плач, а її особиста інтелігентність добре пасує до складних масштабних психологічних сценаріїв. Окрім вродженого таланту, таку дисципліну легко списати на характерну німецьку стриманість та її театральну підготовку, адже німецький театр відомий своєю радикальністю. До рецепту своїх блискучих перевтілень актриса додає й те, що їй допомагає знайти когось із близького оточення, з ким вона зможе пов’язати свою роль. Кого саме — звісно, не каже.
Загалом, отримати більше деталей про життя актриси та її роздуми про мистецтво журналістам не вдається. Гюллер відверто зізнається, що їй незручно давати інтерв’ю та ходити червоними доріжками. Особисте життя вона тримає за щільно зачиненими дверима, терпіти не може світські розмови та дуже цінує своє відлюдницьке життя в Лейпцигу. Водночас вона демонструє дуже принципову, професійну позицію, особливо у ставленні до колег у театральних колах. В інтерв’ю The New York Times вона згадує сценічну адаптацію “Янгола-винищувача” Бунюеля: після номінації на “Оскар” квитки на виставу зникли миттєво, і це її дещо засмучує — “але ж ми розробляли це разом”.
Проте ці прояви характеру, прямота та принциповість, лише додають їй авторитету та попиту. Пропозиції актриса й надалі обирає обережно, хоч як би Голлівуд хотів мати таку унікальну виконавицю. На початку року у світовий прокат вийшов науково-фантастичний фільм “Проєкт Хейл Мері”, де вона з’явилася разом з Раяном Гослінгом. Хоча вона органічно вписалася у широкоформатне кіно, здається, це була одноразова пригода. Гюллер наполегливо концентрується на тому, з чого починала роботу в кіно — співпраці з європейськими режисерами, які створюють значуще кіно в історичному контексті.
2026 рік демонструє, наскільки Гюллер комфортно в рамках чорно-білого артхаусу, і як їй пасують будь-які часові періоди та перевтілення. У “Роуз”, яку ми високо оцінили на Берлінале, вона перенеслася в часи кінця Тридцятирічної війни, зігравши жінку, яка видавала себе за чоловіка, щоб вижити в суворій протестантській громаді.
Приймаючи нагороду за акторську роботу, вона зі сцени згадала свою першу відзнаку за “Реквієм” і виголосила зворушливу промову про те, наскільки значущим є фестиваль у її кінокар’єрі. Більше того, ці ролі демонструють, наскільки вони перегукуються з важливими сучасними питаннями: якщо в “Роуз” це вічна історія жіночої боротьби за базові людські права, то в новому хіті Павліковського “Батьківщина”, що нещодавно отримав гран-прі в Каннах, її чуттєве виконання доньки Томаса Манна, де сум і відраза до рідної повоєнної Німеччини стають актуальним дзеркалом минулого, наслідків тиранії та колективної відповідальності.
Як на каннській пресконференції, так і під час прес-туру “Зони інтересів” актриса наголошувала на необхідності зробити свій внесок у осмислення минулого власної країни, адже вона “відчуває сором”. Якщо й існує думка, що актори стоять осторонь політики, просто будуючи кар’єру та статус, то Гюллер — її радикальна антитеза, приклад того, як актриса може брати на себе політичну відповідальність у турбулентні часи.
Щодо подальшого шляху Гюллер сумнівів немає: її інтуїції у виборі ролей можна довіряти беззастережно. Ходять чутки, що незабаром на Венеційському кінофестивалі знову з’явиться Алехандро Іньярріту, до акторського складу якого вона приєдналася. Тож якщо фільм зриватиме овації та матиме успіх у прокаті, дивуватися не доведеться, адже її ім’я в титрах — це вже знак якості.