В українському прокаті триває показ документального фільму “Дагомея” французької режисерки та каннської лауреатки Маті Діоп. Режисерка розповіла про стрічку ексклюзивно для Vogue Ukraine — з нею поспілкувалася кінооглядачка Наталія Серебрякова.
Маті Діоп — французька режисерка сенегальського походження, яскрава представниця нової хвилі африканської та афродіаспорної культури. Її дебютний повнометражний фільм “Атлантика”, який розповідає історію сенегальських мігрантів, здобув Ґран-прі Каннського кінофестивалю у 2019 році.
Реклама.
Нова стрічка 42-річної Діоп, фантазійна документальна “Дагомея”, присвячена процесам деколонізації та повернення культурної спадщини, здобула головну нагороду — “Золотого ведмедя” — на цьогорічному “Берлінале”. У своєму фільмі Діоп долучається до дискусії про репатріацію викрадених артефактів, порушуючи гострі питання, які постають перед новим поколінням. Її робота майстерно поєднує особисті історії, історичні факти та символічні образи, створюючи глибокий і водночас поетичний кінематографічний досвід.
Українським глядачам ця тема також буде близькою. Попри різні історичні контексти, нам добре знайома боротьба проти переписування історії та привласнення культурної спадщини, що систематично здійснює імперська росія. Питання повернення вкрадених цінностей є не лише актом справедливості, а й важливою частиною збереження національної ідентичності, пам’яті та спадку, який визначає наше сьогодення і майбутнє.
У 1892 році французькі колоніальні війська викрали й вивезли з західноафриканського королівства Дагомея численні художні артефакти, позбавивши народ частини його культурного спадку. Три дерев’яні королівські скульптури, майстерно вирізьблені трони, рельєфи на дверях та зброю знаті було викрадено французьким генералом Альфредом-Амеде Доддсом під час війни з королями Абомея, які чинили опір колонізації. Пізніше Доддс передав 26 об’єктів французьким музеям.
Майже через 130 років 26 цих унікальних предметів мистецтва, які зберігалися в паризькому музеї дю Кей Бранлі–Жак Ширак, що спеціалізується на позаєвропейських культурах, нарешті повернулися додому, до сучасного Беніну, у президентський палац.
Оповідачем у стрічці виступає дух, втілений у статуї дагомейського короля, який із болем і гіркотою розповідає про свої поневіряння: роки музейного ув’язнення, схожі на нескінченну порожнечу та морок. Діоп доручила звукорежисеру Ніколасу Бекеру створити голос для скарбів. Це було досягнуто шляхом накладання колажу різних голосів — чоловічих і жіночих, а їхні монологи написав гаїтянський літератор Макензі Орселе, з яким Діоп співпрацювала над сценарієм. У стрічці важливу роль відіграє звук, разом з електронною музикою Воллі Бадару та Діна Бланта, що додають відчуття значущості цих предметів, які вирушають у свою запізнілу подорож додому. Зі скорботою скарби розповідають у чорній темряві екрану про столітнє перебування на чужині.
Формально фільм поділений на дві частини: у першій показано ретельне пакування та транспортування скарбів із французького музею до Беніну; у другій — дискусію серед студентів університету міста Абомея-Калаві щодо факту повернення артефактів.
У нашій розмові Маті Діоп підкреслює, що це “перший випадок повернення творів мистецтва в країни Субсахарської Африки за останнє століття”. Президентові Макрону варто віддати належне за його вміння надавати подіям драматизму та історичного значення. Так, наприклад його промова у столиці Буркіна-Фасо Уагадугу в 2022 році стала поштовхом до переосмислення та переоцінки вкрадених культурних цінностей у Європі. Він закликав створити умови для "тимчасового чи остаточного повернення африканської культурної спадщини на батьківщину". І під час урочистостей, присвячених передачі 26 скарбів Беніну, Макрон заявив: "Наше завдання — забезпечити африканській молоді та суспільству загалом доступ до їхньої історії у їхніх власних музеях".
Маті Діоп, на яку дуже вплинув фільм “Статуї теж помирають” (1953) про розграбування африканського мистецтва, знятий класиками французької нової хвилі Аленом Рене і Крісом Маркером, продовжує: “Фільм для мене є насамперед політичним висловлюванням. Тобто мені важливо спочатку поговорити про політичний аспект твору”. Маті вважає, що “надання голосу і студентам, і самим витворам, які було повернуто до Беніну”, — це політичний акт з її боку, який також “проявляється в поєднанні документального і фантастичного кіно”.
Вагоме місце у фільмі займає дискусія студентів університету Абоме-Калаві, яка демонструє широкий спектр реакцій. Деякі студенти називають повернення лише 26 із близько 7000 викрадених об’єктів “жорстокою образою” — цю позицію підтримує і сама Діоп, закликаючи до подальшого повернення артефактів під час пресконференції на фестивалі Берлінале. Інші критикують цей жест як політично вигідний акт для президентів Франції та Беніну Макрона і Патріса Талона. Однак частина учасників дискусії розглядає повернення 26 об’єктів як перший крок і невеликий успіх. Одна зі студенток вигукує в залі: “Мені казали, що я нащадок рабів, але я насправді нащадок амазонок!”
Емоційна дискусія підкреслює: повернення — незалежно від кількості об’єктів — є лише початком, що запускає складні процеси в суспільствах, з яких ці артефакти були викрадені. Один із відвідувачів виставки, який приїхав із Гаїті, щоб побачити повернуті предмети, навіть пов’язує цей акт із можливим поверненням представників діаспори на батьківщину.
Наприкінці фільму Маті Діоп із великою любов’ю знімає берег Атлантичного океану, ніби повертаючи глядача до свого попереднього фільму “Атлантика”. Ось як вона коментує ці кадри: “Чому для мене Атлантика є такою важливою? Тому що саме з цих берегів Атлантичного океану починалася історія работоргівлі, люди пересувалися цими водами і гинули в них. Так само, якщо ми говоримо про твори мистецтва, з цих берегів і через ці території вони були вивезені з країн Західної Африки до Європи. І якщо говорити навіть про призму сьогодення, то саме звідси африканська молодь покидає ці країни, щоб пересуватися, переїжджати до Європи або до Америки. Таким чином, як пише поет Дерек Валькотт, Атлантика стає своєрідним меморіалом пам'яті”.
Маті Діоп народилась і живе у Франції, але в дитинстві разом із батьками вона часто подорожувала до Сенегалу, звідки її історичне коріння. Її батько Вазіс Діоп — відомий музикант, мати, француженка Крістін Броссар — фотографка, а дядько — кінорежисер Джибріл Діоп Мамбеті. Вона зауважує: тоді у країні ще відчувалося відлуння колоніальної політики Франції, але про це було заведено говорити в суспільстві: “Так, я це відчувала, звісно, але проблема радше в тому, що тема колоніалізму — табуйована. І коли ви дитина або підліток, ви залишаєтеся сам на сам зі своїми роздумами, адже на соціальному рівні ці теми поховані, про них не говорять”.
Документальний фільм “Дагомея” досліджує теми ідентичності, коріння та історичної справедливості. Картина не лише підкреслює драму колоніального минулого, але й порушує питання про роль мистецьких об’єктів у відновленні колективної пам’яті та поверненні втрачених сторінок історії. Через багатошарове сплетіння особистого, духовного й політичного фільм пропонує потужний діалог про те, як подолати наслідки колоніалізму та повернути народам їхню гідність.
В український прокат "Дагомея" вийшла 7 листопада.
