12 лютого на українські екрани виходить “Буремний перевал” — мабуть, найбільш очікувана кінострічка року. Безсумнівно, це сміливе та свіже прочитання однієї з найбільш відомих історій кохання у світовій літературі з Марго Роббі та Джейкобом Елорді у головних ролях.
Кінокритикиня британського Vogue Радіка Сет однією з перших переглянула “Буремний перевал” і пояснює, чому ця шалена й чудова картина варта перегляду.
Протягом останніх півтора року світ, затамувавши подих, обговорював та полемізував навколо “Буремного перевалу” від режисерки Емеральд Феннелл. І ось, після тривалого марафону прем’єр, інтерв’ю та “метод-акторства” від акторів Марго Роббі та Джейкоба Елорді, фільм нарешті стартує у прокаті. Після такого ажіотажу виникає закономірне питання: чи здатний він підтвердити очікування? І найприємніше — так, може. Незалежно від вашого ставлення до цього грандіозного, дерзкого та контроверсійного мелодраматичного твору, він як мінімум такий же амбітний, як і його рекламна кампанія.
Кінокартина починається з прискореного дихання, яке звучить майже непристойно, але насправді це — асфіксія. Юна Кеті Ерншо (Шарлотта Меллінгтон) разом з трохи старшою домогосподаркою Неллі (Ві Нгуєн) спостерігають за публічною стратою: чоловік судомно вдихає повітря. Навкруги — зловтішний натовп, вигуки. Усе це більше нагадує хворобливу казку, ніж історичну драму. Саме ця сцена шокувала глядачів під час пробних показів і стає своєрідним індикатором: якщо вона вам припаде до душі — попереду отримаєте багато насолоди; якщо ні — наступні дві години можуть здатися випробуванням.
Прихильникам роману “Буремний перевал” Емілі Бронте варто одразу відмовитися від своїх очікувань. Це дуже вільне трактування класики: змінено структуру, важливі персонажі зникли або трансформовані, а з ключовими відносинами Кеті та Гіткліфа авторка поводиться досить зухвало. Феннелл цього й не заперечує — вона заявляє, що знімала фільм швидше за враженнями про юнацьке читання, ніж за текстом роману. Та якщо прийняти ці правила гри — на вас чекає захоплива мандрівка.
Після шаленого прологу Кеті й Неллі прямують додому повз закривавлену річку до свого похмурого, майже загробного маєтку. Там з’являється Гіткліф (Овен Купер) — хлопчик, якого батько Кеті приводить у дім. Він швидко вносить розлад між дівчатами: Кеті заворожена новим приятелем. Вони зростають разом, майже як брат і сестра, а згодом несподівано перетворюються на Марго Роббі та Джейкоба Елорді.
Ситуація загострюється з появою заможних сусідів — Едгара Лінтона (Шазад Латіф) та Ізабелли (Елісон Олівер). Засліплена їхнім сяйвом, Кеті потрапляє в їхнє коло, а повертається вже з новими манерами й амбіціями, що бентежать Гіткліфа. Між ними відчувається первинний, майже природний зв’язок, але Кеті одночасно усвідомлює: щоб забезпечити собі майбутнє, доведеться зробити інший вибір.
Далі — розлука, повернення Гіткліфа вже багатим і новий сплеск почуттів, який в кінцевому підсумку призводить обох до самознищення.
Перші півтори години фільм тримається на тонкій тональній лінії: часом це болісно кумедно, інколи — майже пантомімна гротескна вистава. Роббі чудово грає легковажну, пихату, імпульсивну Кеті без жодної краплі самоаналізу. Елорді, незважаючи на дискусії щодо вибору актора, додає Гіткліфу тихої, вразливої людяності.
Є й інші видатні ролі: гротескно огидний містер Ерншо, ексцентрична й зворушлива Ізабелла. А маєток Трашкросс-Ґрейндж — справжнє бенкет для очей: розкішний, тривожний, майже сюрреалістичний простір, продуманий до найдрібніших деталей.
Реклама.
Костюми — окрема тема: екстравагантні, дивовижні, але напрочуд витончені. Додайте до цього чудову операторську роботу, декорації, грим, треки Charli XCX та театральну, майже штучну атмосферу декорацій — і ви отримаєте справжнє візуальне шоу. Десь в середині я вже майже була готова назвати фільм шедевром.
Але фінал, на жаль, не цілком витримує задану планку. Після тривалого очікування кульмінація відчувається трохи стриманіше, ніж обіцяє напруга попередніх сцен, а інтимні епізоди — менш відвертими. Темп уповільнюється, гротеск поступається місцем жалісливій трагедії. Для декого це стане емоційним посиленням, для інших — ознакою розтягнутості й певної незбалансованості ритму.
В результаті “Буремний перевал” — явище неоднозначне. Фільм, що викличе і шквал критики, і щире захоплення. Водночас це кіно, яке надовго залишається в пам’яті — своєю надмірністю, зухвалістю, масштабом та розмахом фантазії. Переглядати його варто на найбільшому екрані й у колі друзів — щоб потім годинами дискутувати про побачене.