У головному змаганні Берлінського кінофестивалю було представлено драму “Роуз” від австрійського режисера Маркуса Шляйнцера. Сандра Гюллер втілила образ ветеранки Тридцятилітньої війни, котра задля волі приховує власну жіночу сутність. Кінокритикиня Соня Вселюбська пояснює, яким чином ця кінострічка виходить за рамки квір-драми та стає монументом жінкам зі схожою долею.
Австрієць Маркус Шляйнцер завоював визнання в європейському кінематографі ще до того, як дебютував у ролі режисера. Працюючи помічником з кастингу у Міхаеля Ханеке над кінофільмом “Біла стрічка”, він, безсумнівно, не витрачав час дарма й перейняв досвід від класика європейського авторського кіно. Для своїх кіноробіт він вибирає переважно сюжети про темні сторони людської натури — “Міхаель” розповідав про педофіла, який викрадає 10-річну дитину, а "Анджело” — про європейську работоргівлю XVII століття. Ці стрічки об’єднує також строгість форми та емоційна дистанція між персонажами. Його нова картина, показана в головній конкурсній програмі Берлінського фестивалю, вперше робить центральним персонажем жінку. Шляйнцер занурює глядача в брутальний соціальний контекст англосаксонських земель кінця Тридцятилітньої війни, розповідаючи незвичайну оповідь про історичну вартість жіночої самостійності.
Реклама.
Головна героїня, Роуз, — воячка, яка роками приховує свою справжню ідентичність. Її права частина лиця понівечена шрамом, — під час одного з боїв куля пройшла наскрізь через її щоку, залишивши застиглу міну напівпосмішки, далеку від жіночності. Цю кулю вона носить як амулет на шиї, взявши за звичку перекочувати її в роті — як один із механізмів адаптації до чоловічих манер.
Після завершення служби вона пристає до невеликої протестантської спільноти в селі. Маючи фінанси й навіть папір, що дає їй право на ділянку землі, вона залишається там, поки один із жителів не пропонує їй взяти шлюб з однією зі своїх дочок. Таким чином у фільмі з’являється Сюзанна — юна дівчина, яку лякає досить зловісний вигляд Роуз у ролі її чоловіка. Вона звикає до дивного образу Роуз з не меншим здивуванням, ніж інші місцеві. Жінки в храмі з цікавістю дивляться на Роуз, начебто відчуваючи її жіночу енергетику в поєднанні з таким нетиповим статусом — вона ніби приваблює. Холодна відстороненість у ставленні до дружини, яка через відсутність вагітності після одруження ризикує втратити свій і без того незначний соціальний статус, стає ключовою драматургійною зав’язкою стрічки. Розвиток їхніх незвичайних взаємин невпинно просуває розповідь до очікуваного фіналу, наголошуючи на кожному необачному рішенні, яке спрацьовує як ефект доміно.
Шляйнцер, який також є автором сценарію до кінофільму, надихався реальними історичними згадками та художніми образами таких жінок, як Роуз, — особистостей, яких історія знає безліч у різних куточках світу, починаючи з часів Троянської війни. “У штанях більше волі”, — в один із моментів фільму пояснює себе Роуз, і ця фраза є показовою для відображення цієї сільської громади як алегорії становища жінки в тогочасній Європі. Чоловікам не доводилося тією ж мірою зазнавати примусових шлюбів, рабства та зґвалтувань, натомість вони мали можливість навчатися, працювати та мати свободу вибору — про що жінки не могли й подумати.
Аналіз гендерних переваг крізь історичну призму естетичного кіно — не рідкість на фестивальних переглядах, проте часто це обмежується любовними квір-історіями на сучасний лад. “Роуз” виходить далеко за ці рамки, показуючи, що прийняття іншої гендерної ролі було не лише лібідинальним капризом, але й також відчайдушною спробою отримати свободу — ціною війни, перев’язування грудей і самотності як наслідок. На початку кінофільму є епізод, коли Роуз споруджує якусь конструкцію в лісі, і з кущів з’являється ведмідь. Вона завмирає немов кам’яна скульптура, придушуючи страх виглядом суворої впевненості — і таким чином виживає. Ймовірно, саме так почувалися жінки у протистоянні з долею, відстоюючи переваги чоловічої автономії, від Мулан до Жанни д’Арк. У цьому розумінні “Роуз” переконливо працює як політична драма — як оповідь нонконформізму, відкрита до численних тлумачень.
Ненав’язливий голос закадрової оповідачки створює враження трагічної байки, підносячи історію Роуз до колективного портрета, присвяченого численним іншим долям, подібним до її. Поля мальовничих краєвидів австрійської природи, зняті в чорно-білому форматі, нагадують реалістичні полотна, які, як і сама героїня, випереджають свій час. І навіть коли драматургія кінофільму набирає напруги, його неспішний споглядальний ритм залишається вірним собі.
Німецька зірка Сандра Гюллер продовжує вдосконалювати себе. Лише декілька років тому, зігравши зловісну роль дружини нациста в “Зоні інтересу” та отримавши номінацію на “Оскар” за сімейну драму “Анатомія падіння”, вона отримує все більше цікавих пропозицій. В інтерв’ю для Hollywood Reporter вона зізнається, що в “Роуз” її привабив неординарний сценарій, в якому вона побачила ідею створити своєрідний пам’ятник таким жінкам: “Для мене було справді важко зіграти людину, яка так маскується і має таку складну життєву історію. Раніше я цього не робила”.
І все ж таки здається, що Гюллер під силу будь-яка роль, адже втіленням Роуз вона лише збагатила свій акторський діапазон, продемонструвавши дивовижне володіння мовою жестів і тіла, що переважає над діалогами. Гюллер вважає, що сьогодні такі кінофільми знімають не просто так, адже зараз свобода людей, які не вписуються в певні рамки, знову під загрозою: “Я цього не бажаю — ні для себе, ні для будь-кого на цій планеті. Кожна людина має своє місце в цьому світі, і це універсальне право людини. Тому ми створили цей фільм”.
Хоча акторка віддає перевагу європейському незалежному кіно, вже скоро ми побачимо її в міжнародних проєктах — зокрема з Томом Крузом у новому фільмі Іньярріту “Digger” та в науково-фантастичній стрічці “Project Hail Mary” з Раяном Ґослінґом.