Незалежність України – це не лише подія 24 серпня 1991 року, а й тривалий процес, що включав мову, історію, пам’ять та культуру. Цей шлях супроводжували книжки, які допомогли українцям сформувати власну ідентичність, повернути забуті імена та зрозуміти спроби імперії знищити їхню культуру.
З нагоди 35-річчя Незалежності України, видання “Читомо” зібрало думки істориків, письменників, літературознавців, журналістів, митців, військових та волонтерів про тексти, що допомогли осмислити цей досвід. Ці 35 книжок – не остаточний канон, але вони показують, що незалежність потребує щоденної праці над пам’яттю, гідністю та спротивом.
Кого ми опитали
Андрій Портнов — історик, есеїст, професор Українського вільного університету.
Віталій Портников — журналіст, публіцист, політичний оглядач.
Оля Гнатюк — україністка, перекладачка, дослідниця української інтелектуальної історії.
Володимир В’ятрович — історик, народний депутат, колишній голова Українського інституту національної пам’яті.
Дмитро Крапивенко — журналіст, публіцист, військовослужбовець.
Антон Дробович — філософ, дослідник політики пам’яті, колишній голова Українського інституту національної пам’яті.
Віталій Ляска — історик, археолог, головний редактор медіа «Локальна історія».
Ярина Груша — письменниця, перекладачка, культурна менеджерка.
Андрій Курков — письменник, есеїст, сценарист.
Олена Апчел — театральна режисерка, драматургиня, військовослужбовиця.
Ірина Гук — волонтерка, директорка благодійного фонду «Лелека-Україна».
Сергій Майдуков — художник, ілюстратор.
Тамара Гундорова — літературознавиця, критикиня, докторка філологічних наук.
Роман Забуга — військовослужбовець, музикант, фронтмен гурту «Громадянин Топінамбур».
Мар’ян Пиріг — музикант, художник, військовослужбовець, засновник гурту «Пиріг і Батіг».
Микола Рябчук — письменник, публіцист, літературознавець, почесний президент Українського ПЕН.
Серед рекомендацій експертів була збірка есеїв Миколи Рябчука «Дві України». Андрій Портнов відзначив її як важливу книжку з критичною рефлексією автора над власними поглядами, назвавши її взірцем інтелектуального пошуку. Проте, до основного переліку її не включили, оскільки Рябчук сам долучився як експерт.
Книжки, що сформували національну ідентичність
Ці книжки допомогли українцям усвідомити себе як окремий народ, повернули власну мову, історичну тяглість та право на самовизначення поза імперськими рамками.
«Кобзар», Тарас Шевченко
Фундаментальна збірка української поезії, що з 1840 року говорить про імперське насильство, втрату державності, пам’ять про козацтво та людську гідність. «Кобзар» утвердив існування окремої української ідентичності в імперську добу, зробивши її політичною і поставивши питання про справжню свободу на своїй землі.
«Книга про нас, про наш шлях, спротив і майбутнє», — Антон Дробович.
«Історія України-Руси», Михайло Грушевський
Багатотомна праця Михайла Грушевського повернула українській історії власний сюжет, починаючи від Київської Русі до козацької доби. Грушевський відмовився розглядати українське минуле як прелюдію до російського, натомість показав тяглість окремої спільноти, її політичні інституції, культурні традиції та суспільні конфлікти. Це монументальне дослідження, що повернуло українцям право самостійно розповідати свою історію.
«Це наукова база, від якої відштовхнувся практично весь наш історичний дискурс про національну ідентичність», — Антон Дробович.
«Мойсей», Іван Франко
У біблійній історії про пророка, що веде народ крізь пустелю, Франко зобразив українську драму: зневіру, страх перед свободою та спокусу відмовитися від довгої дороги. «Мойсей» — це розповідь про лідера, якого не розуміють сучасники, але також і про відповідальність самої спільноти. Нація народжується тоді, коли вона готова взяти майбутнє у власні руки.
«Жовтий князь», Василь Барка
Роман Василя Барки через історію родини Катранників описує Голодомор як сплановане знищення людського життя, пам’яті та селянського світу. У центрі твору — голод, страх, розпад зв’язків і вперте збереження людяності. Написаний в еміграції, «Жовтий князь» повернув у суспільний дискурс досвід, який радянська система десятиліттями замовчувала.
«Мені здається, взагалі не можна відокремити цю книгу від необхідного мінімуму знань кожного громадянина сучасної України про Голодомор», — Ірина Гук.
«Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій», Оксана Забужко
Це масштабне дослідження Лесі Українки, яке повертає їй складність, інтелектуальну радикальність та місце в європейській культурі. Забужко розглядає письменницю як ключ до розуміння замовчуваної історії української еліти, модернізму, жіночого досвіду та зруйнованої культурної спадкоємності. Книжка показує масштаби того, що імперія приховала за зручним образом «хворої дочки Прометея».
Книжки про боротьбу та пам’ять
Незалежність неможлива без пам’яті про тих, кого намагалися знищити, змусити мовчати або позбавити імені. Ці тексти – свідчення про репресії, підпілля, мистецький спротив та досвід виживання.
«Розстріляне відродження. Антологія», Юрій Лавріненко
Антологія, вперше видана в Парижі 1959 року, повернула читачам українську літературу 1920-х – початку 1930-х років, яку знищили репресії. Зібрані Лавріненком тексти показали ціле модерне культурне середовище. Книжка відновлює імена репресованих авторів та масштаб української культури, який радянська влада намагалася викреслити.
«Антологія, підготована Юрієм Лавріненком, була для мене орієнтиром під час навчання у Варшавському університеті на початку 1980-их років», — Оля Гнатюк.
«Українки в ГУЛАГу: вижити значить перемогти», Оксана Кісь
На основі спогадів українок, ув’язнених у радянських таборах, Оксана Кісь досліджує щоденні способи виживання та опору в системі ГУЛАГу. Солідарність, турбота, молитва, пісні, вишивання та збереження гідності постають як форми непокори. Книжка повертає жіночому досвіду місце в історії політичних репресій.
«Книжка Оксани Кісь є свідченням сили духу українського жіноцтва», — Оля Гнатюк.
«Холодний Яр», Юрій Горліс-Горський
Роман-спогад учасника визвольної боротьби розповідає про Холодноярську республіку та повстанців, які боролися за Україну після поразки 1917–1921 років. «Холодний Яр» про традицію тривалого опору, яку радянська історіографія намагалася звести до «бандитизму».
«Солодка Даруся», Марія Матіос
Історія Дарусі, яку односельці вважають дивакуватою, поступово розкриває травму буковинського села, розірваного радянським насильством. За особистою трагедією героїні стоять страх, доноси, злам родинних зв’язків і досвід замовчування. Марія Матіос показує, як наслідки терору впливають на життя навіть після зміни політичної епохи.
«Найкраща родинна сага, написана після 1991 року. Погляд в близьке і більш віддалене минуле України», — Андрій Курков.
«Антольоґія стрілецької творчости», Лев-Осип Ґец і Богдан-Володимир Крижанівський
Рукописний альбом, створений українськими січовими стрільцями у 1915–1917 роках, зібрав поезію, музику, графіку та фронтові образи. Це приклад того, що українська військова культура завжди творила власну естетику, пам’ять і мову спільного спротиву.
Книжки, що позбавляють комплексу меншовартості
Імперія підтримує своє панування не лише примусом, а й переконанням у другорядності всього українського. Ці тексти руйнують таку оптику через гумор, уяву та повернення власних інтелектуальних традицій.
«Мина Мазайло», Микола Куліш
Гостра комедія про русифікацію, мовний сором та колоніальне прагнення бути схожим на метрополію. П’єса, написана майже століття тому, досі актуальна, адже імперія найміцніше закріплюється там, де люди починають соромитися самих себе.
«П’єса, що вчить нас тому, що імперський спадок долати складно, але можливо», — Дмитро Крапивенко.
«Московіада», Юрій Андрухович
Гротескна мандрівка імперією, що розкладається. Карнавальний портрет радянської столиці, який позбавляє імперський центр величі й недоторканності, показуючи його абсурдним, агресивним і хворобливим.
«„Московіада“, як і „Рекреації“ та „Перверзії“ — три романи Юрія Андруховича — заклали підвалини сучасної української інтелектуальної прози», — Андрій Портнов.
«Дефіляда в Москві», Василь Кожелянко
Провокативна альтернативна історія, що ставить запитання: що було б, якби Україна у ХХ столітті постала сильною державою, а українське військо пройшло переможним маршем Москвою? Сила роману — у руйнуванні уявлення, ніби українцям назавжди відведено роль переможених. Деколонізація іноді починається зі здатності уявити немислиме.
«Філософія театру», Лесь Курбас
Збірка текстів Леся Курбаса показує його як мислителя європейського масштабу. Його театр – це лабораторія модерної людини, руху, ритму та відповідальності митця. Читання цих текстів руйнує колоніальне кліше про українську культуру як суто етнографічну або запізнілу, демонструючи її власний авангард.
«Це однозначно про повернення нам наших вкрадених геніїв», — Ірина Гук.
«Дискурс модернізму в українській літературі», Соломія Павличко
Праця Соломії Павличко запропонувала читати українську літературу в контексті європейського модернізму, розглядаючи теми сексуальності, фемінізму та культурної модерності. Книжка змінила словник розмови про українську культуру, довівши її модерність.
«Історія модерної української літератури, написана підкреслено модерною, не-радянською і не-народницькою мовою», — Андрій Портнов.
Книжки про революції та сучасну війну
Війна змінює мову, дитинство, тіло, уявлення про себе та межі солідарності. Ці тексти фіксують тривалу трансформацію українського суспільства через революційні процеси та війни.
«Хто ти такий?», Артем Чех
Напівбіографічний роман про дитинство у 1990-х і стосунки з ветераном афганської війни. Чужа війна живе в мирному побуті, передаючись через насильство, мовчання та невміння говорити про пережите.
«Дівчата зрізають коси», Євгенія Подобна
Збірка свідчень 25 українок, які воювали у 2014–2018 роках. Розвідниці, медикині, снайперки говорять про бойовий досвід, побратимство, втрати й боротьбу за право бути повноправними учасницями війни. Ці історії змінюють образ захисника України.
«Це зміна парадигми влади і права на захист, яке вперше беруть саме українки», — Олена Апчел.
«В ізоляції. Есеї про Донбас», Станіслав Асєєв
Есеї журналіста, який залишився в окупованому Донецьку, описують життя по той бік лінії фронту: пропаганду, страх, бідність та пристосування людей до реальності, де насильство стає нормою. Книжка змальовує окупацію як повільну зміну людської свідомості.
«Гемінґвей нічого не знає», Артур Дронь
Книжка короткої прози, де поет і військовослужбовець Артур Дронь говорить про фронт без героїчних декорацій. Тут поруч існують страх, віра, поранення, сни, побратимство, смерть і любов — усе те, що не вкладається в готові уявлення про «воєнну літературу».
«Короткі, але глибокі рефлексії безпосереднього учасника війни», — Володимир В’ятрович.
«Мондеґрін. Пісні про смерть і любов», Володимир Рафєєнко
Габа Габінський, переселенець із Донбасу, облаштовує нове життя й водночас входить в українську мову, яка стає для нього простором пам’яті, гри та самоусвідомлення. Перехід на іншу мову сприймається як метафора повернення до себе, спроба вирватися з чужої системи координат.
«Це роман про вростання в мову, точніше пригадування її як прамови», — Тамара Гундорова.
Українська художня проза, що показує Україну такою, якою вона є
Ці романи зображують Україну через Донбас, Крим, великі міста, родинну пам’ять та людей, які вчаться бачити спільну складність та протиріччя.
«Ворошиловград», Сергій Жадан
Герман повертається на Донбас і опиняється серед старих друзів, рейдерів, степу й незакритих рахунків із минулим. Сергій Жадан говорить про прив’язаність до місця, спільноту і відповідальність. «Ворошиловград» повертає українському сходу складність та історію, що існує тут без екзотизації чи колоніальної поблажливості.
„Ворошиловград“ (2010) Сергія Жадана — роман прощання з радянським минулим. Це також розповідь про дорогу додому», — Тамара Гундорова.
«Сталінка», Олесь Ульяненко
Похмурий роман про міське дно, насильство, психіатричну лікарню та родину, що несе на собі наслідки сталінського минулого. Роман ставить питання про історичну спадковість насильства — як державний терор проростає в побуті, родині та мові міста.
«Ця книжка — точка відліку пост-радянської урбаністичної соціальної прози. Тепер — це класика, обов’язкова для прочитання молодими поколіннями», — Андрій Курков.
«Амадока», Софія Андрухович
Масштабний роман про пам’ять, що зникає, і любов, яка намагається відновити втрачену історію. Сучасна війна, Голокост, знищення українських інтелектуалів і родинні таємниці сплітаються навколо людини, яка повернулася з фронту без пам’яті. Назва відсилає до легендарного озера, що зникло з мап, — так само, як з нашої свідомості зникають цілі світи.
«Україна як країна пам’яті, яку постійно намагаються стерти, переписати, привласнити. Роман про те, що відбувається з людиною і народом, коли зникає пам’ять про себе», — Олена Апчел.
«Смерть лева Сесіла мала сенс», Олена Стяжкіна
Історії кількох людей, чиї шляхи перетнулися в донецькому пологовому будинку 1986 року, проходять крізь розпад СРСР, дорослішання незалежної України та війну. Роман розповідає про звичайних людей, які поступово перестають бути сторонніми для власної країни.
«За Перекопом є земля», Анастасія Левкова
Кримський роман про дорослішання, дружбу, перше кохання та повільне відкриття історії півострова. Через досвід героїні, родинні оповіді та голоси кримських татар Левкова показує депортацію, повернення, радянську спадщину й наближення російської окупації. Це важлива книжка для нагадування, що Крим — не додаток до української історії.
«Україна через кримськотатарську культуру, мову, родинну пам’ять і складне формування ідентичності. Україна, яка вчиться бачити саму себе», — Олена Апчел.
Книжки, що інтегрують Україну у глобальний контекст
Ці книжки показують українську минувшину й сучасність як частину європейських, глобальних та загальнолюдських процесів, утверджуючи право України говорити зі світом.
«Брама Європи», Сергій Плохій
Панорамний погляд на українську історію від давніх часів до сучасності, що пояснює, чому без українського досвіду неможливо зрозуміти історію континенту та нинішнє протистояння з Росією. Книжка показує Україну як самостійну частину європейської історії.
«Подолати минуле: глобальна історія України», Ярослав Грицак
Ярослав Грицак розглядає українську історію крізь призму світових процесів: модернізації, національних рухів, революцій, воєн. Він аналізує причини, через які Україна опинилася в нинішній точці, та можливі сценарії майбутнього. Книжка повертає українцям суб’єктність, відмовляючись від ролі вічної жертви.
«Одна з найкращих спроб зрозуміти шлях теперішньої України. Чому ми тут і як нам рухатися далі», — Сергій Майдуков.
«Історичні есе», Іван Лисяк-Рудницький
Збірка праць історика української діаспори про політичну думку, націєтворення, інтелектуальні традиції та місце України між різними європейськими світами. Це приклад того, як говорити про Україну з симпатією, критичністю та повагою до ширшого контексту.
«Цей двотомник Лисяка-Рудницького змінив думання багатьох українських істориків, показав перспективи трактування українського минулого у широкому європейському контексті», — Андрій Портнов.
«Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України», Наталя Яковенко
Наталя Яковенко пропонує історію українських земель, де рушієм процесів стають еліти, релігійні спільноти, соціальні практики та культурні зв’язки. Всі ітерації державності на українських землях постають у роботі Яковенко як частини ширшої європейської історії, позбавляючи від спрощеної схеми, де Україна існує лише між «старшим братом» і безперервною боротьбою.
«Синтеза середньовічної й ранньомодерної історії України, написана на європейському тлі із концептуальним критичним переосмисленням ключових подій», — Андрій Портнов.
«Дивлячись на жінок, які дивляться на війну», Вікторія Амеліна
Остання книжка Вікторії Амеліної розповідає про українок, які документують воєнні злочини, допомагають постраждалим і вчаться жити всередині війни. Це репортаж, особисте свідчення та роздуми про справедливість, пам’ять і право називати злочини своїми іменами. Після загибелі авторки цей текст залишається обірваним свідченням її життя і боротьби.
«Якщо зробити вольове зусилля, то я б зупинився на цьому мемуарі — трагічному, розірваному і правдивому», — Антон Дробович.
Книжки про внутрішню свободу, лідерство та право бути собою
Державна незалежність починається з людей, які відмовляються приймати насильство як норму. Ці тексти — про гідність, моральний вибір, творчу сміливість і вміння не зраджувати себе навіть під тиском системи.
«Сад Гетсиманський», Іван Багряний
Автобіографічний роман про Андрія Чумака, який проходить крізь арешти, допити, тортури й радянську тюремну систему, але відмовляється зректися власної гідності. Найважливіша боротьба відбувається всередині, де відчуття свободи не дозволяє катам робити все, що їм заманеться.
«Вибране», Євген Сверстюк
Есеїстика українського дисидента, видана в еміграції 1979 року, повертає до питань моральної відповідальності, захисту культурної пам’яті та здатності залишатися собою під тиском брехні. Книжка сповнена інтелектуальної свободи та етичної вимогливості.
«І „Іван Котляревський сміється“, і „Собор у риштованні“ присвячені пам’яті, протистоянню її знищенню і особливій українській здатності — гумору», — Оля Гнатюк.
«Жінки свободи», Марина Мірзаєва
Історикиня та військовослужбовиця Марина Мірзаєва поєднує біографії жінок українського підпілля з власними нотатками про нинішню війну. Її героїні мають власну волю, політичні переконання і право бути суб’єктами історії.
«Алла Горська»
Мистецька монографія розповідає про Аллу Горську як художницю, діячку шістдесятницького руху та людину, яка не погодилася розділяти мистецтво й моральний вибір. Видання показує її свободу творити всупереч цензурі, говорити про злочини режиму й зберігати власний голос у системі.
«Спогади», Олександр Кошиць
Мемуари диригента, композитора й етнографа простежують його шлях від дитинства та навчання в Києві до музичної праці. Через родинні історії, народну пісню, церковний спів та культурне життя України читач дізнається, як формувалася особистість, здатна мислити поза імперськими рамками. Справжнє культурне лідерство починається з уважності до власного голосу.