Як ми знаємо, сумчасті тварини мешкають лише в Австралії, Новій Гвінеї та на сусідніх островах. Винятком є лише американські опосуми. Звірятко, про яке йтиметься нижче, живе не на самому Австралійському континенті, а на невеликому острові, розташованому південніше, від назви якого наш герой і отримав своє ім’я.
Звірятко називають тасманійським дияволом, і це офіційна назва, а не прізвисько. І хоча зовнішність цього сумчастого трохи моторошна, таку оригінальну назву він отримав все ж не через неї, а тому, що диявола вважають найшаленішою та найагресивнішою твариною. Така репутація з’явилася завдяки першим європейцям, які його бачили. Їх вразило те, з якою люттю опирався цей незграбний на вигляд звір. А трохи згодом мисливці зненавиділи диявола ще й за те, що своїми потужними щелепами він часто псував їм сіті, вивертаючи або ламаючи сталеві прути.
Крім того, коли цей звір засмутиться або злякається, він вміє пускати вітри не гірше за скунса, а запах цей, м’яко кажучи, не зовсім приємний. А крик у диявола справді демонічний: плаксиве бурчання змінюється хрипким кашлем, а потім — низьким пронизливим гарчанням.
Хай там як, поетична назва закріпилася, і лише в 40-х роках XX століття, коли в європейських зоопарках з’явилися перші представники диявольського роду, виявилося, що приручаються вони нітрохи не гірше за інших тварин, навіть якщо потрапляють у неволю дорослими.
Схожий цей звірок на суміш невеликого ведмежати з бультер’єром довжиною в середньому 60 см. Самці важать близько 10-12 кг, самки — 6 кг. У диявола незвичайно велика голова з широкою пащею, великі вуха, покриті зовні чорною шерстю, а всередині голі. Їхня рожева шкіра контрастує з темним хутром, надаючи дияволу страхітливого вигляду. Цей ефект ще більше посилюється, коли звір сердиться: внутрішня поверхня вух стає червоною. На шиї у нього є білий півмісяць, можуть бути ще кілька білих плям.
Лапи сильні, короткі; передні трохи довші за задні. Хвіст у диявола схожий на чорну моркву — товстий біля основи і поступово звужується до кінчика. Ця “морквина” є “стратегічним запасом” на випадок непередбачуваного голодування. У дияволів, що тривало недоїдають, хвіст стає рівномірно тоненьким.
А їдять ці звірі багато. За одну ніч (дияволи переважно нічні тварини) це сумчасте має з’їсти 15% від власної маси. Добре ще, що дияволи не вибагливі. Як їжа їм підійде будь-яка тварина, яку вони зможуть схопити зубами та здолати. Сюди зараховуються ящірки, птахи, комахи, молоді валлабі, кенгурові щури, жаби, навіть отруйні змії.
Не погребують дияволи й вегетаріанською їжею: вони із задоволенням їдять бульби та коріння місцевих рослин, правда, з такою заморською їжею, як кукурудза та морква, шлунок звіра не може впоратися. А ще часом в екскрементах сумчастих дияволів знаходять такі “делікатеси”, як голки єхидни, шматочки гуми, срібну фольгу, шматки шкіряних черевиків. Але найулюбленішою стравою дияволів є мертві тварини.
Дияволи дуже чистоплотні, люблять купатися, постійно вилизуються та пригладжують шерсть. А мордочку вмивають двома передніми лапками, складеними ковшиком. Незважаючи на нічний спосіб життя, ці звірі обожнюють приймати сонячні ванни. До того ж, дияволи — добрі плавці.
У цих тварин немає чітких меж мисливських угідь, території сусідів часто перетинаються. Незважаючи на це, дияволи — затятими одинаками. Разом вони збираються лише біля великої туші мертвої тварини на спільну трапезу. Але й тут не обходиться без бійок, навіть якщо їжі багато, а агресивних сумчастих мало. При цьому сутички супроводжуються такими криками, що їх можна почути за кілька кілометрів.
До речі, диявол з’їдає свою здобич цілком, навіть з кістками. Завдяки потужним щелепам з масивними зубами він може одним укусом пробити череп або хребет своїй жертві.
Завдяки своїй любові до падла, диявол відіграє важливу роль санітара в тасманійській екосистемі. Крім того, він запобігає зараженню овець м’ясними мухами, оскільки з’їдає трупи тварин, в яких ті розмножуються.
Час весіль у дияволів припадає на березень-квітень. Через 21 день у самки народжується 20-30 дитинчат, схожих скоріше на ембріони. З них виживають максимум четверо, які встигли першими дістатися до сумки. Опинившись там, дитинчата прикріплюються до сосків матері так ґрунтовно, що відчепити їх без травм неможливо. І лише через три місяці, вже вкриті шерстю малюки, зможуть відпустити сосок. А ще через місяць мамаша переселяє підрослих дітей у заздалегідь підготовлене гніздо. Але до кінця грудня дитинчата, зголоднівши або відчувши небезпеку, поспішають залізти до мами в сумку.
У дорослих дияволів майже немає ворогів. І все ж ця тварина ледь не зникла з лиця землі. Причиною стали перші європейські колоністи. Річ у тім, що спочатку харчування поселенців було налагоджено погано, і європейці покладали великі надії на привезених із собою курей. Однак дияволу такий харчовий ресурс теж припав до смаку. Ось на цьому ґрунті й розгорілася непримиренна ворожнеча між колоністами та сумчастими аборигенами. До того ж, на біду диявольського роду, виявилося, що м’ясо цих звірів цілком підходить для їжі. І якби в 1941 р. полювання на диявола не було заборонено, він повторив би долю свого сусіда та далекого родича — сумчастого вовка.
І ось, коли здавалося, що дияволам нічого не загрожує, вони почали хворіти. Захворювання назвали devil facial tumour disease («лицьова пухлина диявола»). Перший випадок було зафіксовано у 1999 році. Спочатку з’являються невеликі пухлини навколо морди, потім вони починають поширюватися на все тіло. Закінчується хвороба смертю. Вчені вважають, що причиною є вірус, який передається через укуси під час бійки. За різними даними, вже загинуло від 20 до 50% дияволів.
Подібні епізоотії траплялися й раніше з інтервалами 77-146 років. Тож залишається надія, що дияволам і цього разу вдасться вижити. А поки що вчені займаються створенням ізольованих “страхових” популяцій, щоб не допустити зникнення цієї унікальної тварини.