За роки існування кіно про журналістику було створено чимало стрічок. Досить пригадати майже кожну романтичну комедію 1990-х та 2000-х. Але “Диявол носить Prada 2”, здається, став першим фільмом на цю тему, який торкнувся надто знайомої реальності. У ньому вже немає шпильок для волосся, кардиганів, абсурдних “таємних завдань” та колумністів, які якимось дивом можуть дозволити собі житло на Мангеттені з гардеробною. Натомість ми бачимо доволі похмурий портрет індустрії ЗМІ, яка невпинно трансформується. Багато журналістів погодилися з думкою: “Диявол носить Prada 2” — це фільм жахів.
Меріл Стріп і Енн Гетевей у фільмі “Диявол носить Prada 2”, 2026
Реклама.
Однак, перш за все, це розважальне кіно. Деякі аспекти справді впізнавані: увага до цифрового трафіку, динамічний офіс відкритого планування. Але значна частина фільму все ж таки далека від дійсності. Якби все було показано абсолютно чесно, більшість сцен демонстрували б людину, яка сидить за комп’ютером та пише текст у Google Docs. Це навряд чи було б дуже захопливо. Отже, ось що “Диявол носить Prada 2” показує неточно, а іноді й напрочуд влучно, про роботу лайфстайл-журналістів у 2026 році.
Точно: офіс
Офіс Runway у стрічці “Диявол носить Prada 2” вельми вишуканий: світла деревина, безкінечні скляні перегородки та фоторамки з попередніми обкладинками. Загалом, він дійсно нагадує редакційне приміщення. Навіть чудовий вид на місто виглядає цілком реалістичною деталлю. Хоча, в справжньому офісі на робочих столах зазвичай значно більше безладу. Там можна побачити стоси книг, засоби для догляду за шкірою, снеки, каву та безліч інших дрібниць. Варто нагадувати собі про прибирання робочого простору хоча б раз на тиждень. І ще одне: більшість редакторів насправді не мають окремих кабінетів.
Енн Гетевей і Симон Ешлі у фільмі “Диявол носить Prada 2”, 2026
Неточно: вся ця неспішність
Важко зрозуміти, звідки в Енді стільки вільного часу на вечірки, побачення, огляди нерухомості та вихідні в Гемптонсі. Вона майже не перевіряє сповіщення на своєму смартфоні. Більше того, вона спокійно переміщається офісом та спілкується з колегами, наче нічого термінового не відбувається. Чому Енді не пише тексти та не замовляє матеріали у авторів? Де її команда? Чому вона не бере активнішої участі в редакційних нарадах? Чому в неї лише одна ідея на найближчі тижні, а не кілька? Звісно, навряд чи комусь було б цікаво півтори години спостерігати за людиною, яка в стані паніки пише матеріал і паралельно листується в Slack. Але саме це було б набагато ближче до реальної роботи журналіста у 2026 році.
Точно: скорочення
Скорочення штату вже багато років є сумною реалією журналістики. І це не залежить від компанії, де працює редакція. Медіаіндустрія невпинно еволюціонує, а журналісти добре усвідомлюють цю нестабільність. Значно менш правдоподібною видається інша деталь: реакція на скорочення. У фільмі людина без попередження приходить додому до своєї керівниці, її чоловік неохоче впускає її до оселі, а потім вона благає врятувати відділ авторських матеріалів.
Стенлі Туччі та Енн Гетевей у фільмі “Диявол носить Prada 2”, 2026
Неточно: робочі зустрічі у корпоративній їдальні
Почнімо з того, що в їдальні зазвичай надзвичайно гамірно. Там важко розчути власні думки. Про продуктивну ділову розмову годі й казати. Але є ще одне питання: навіщо хтось міг би вирішити провести вкрай конфіденційну нараду про майбутнє компанії в місці, де повно сторонніх людей? Це просто нелогічно.
Точно: цифровий трафік має значення
Якщо статтю опублікували, але її ніхто не прочитав, чи має вона значення? Енді мала усвідомити це ще на своїй попередній роботі до Runway. І не має значення, наскільки “серйозним” було те видання.
Стенлі Туччі, Меріл Стріп і Симон Ешлі у фільмі “Диявол носить Prada 2”, 2026
Неточно: анонсувати матеріал без підготовки
Коли Енді заявила Міранді, що вже має домовленості про надзвичайно важливе інтерв’ю, хоча до цього не провела жодної попередньої роботи, це виглядало вкрай неправдоподібно. Про що вона взагалі думала? А здобути це інтерв’ю, знайшовши номер телефону потенційної співрозмовниці після того, як та чітко дала зрозуміти, що не надає інтерв’ю, — це вже відверта маячня. За наполегливість можна поставити високі бали. А от за достовірність доведеться знизити оцінку.
Точно: ця робота захоплює
Наприкінці стрічки зазвичай стримана Міранда підходить до Енді і каже з ледь помітним задоволенням в очах: “Боже, як я люблю свою роботу. Справді обожнюю. А ти?” Це несподівано приємний момент. Він точно пояснює, чому люди взагалі обирають сферу моди, журналістику чи будь-яку подібну галузь. Адже ця робота не лише виснажує. Вона ще й приносить задоволення. Вона може бути захопливою, цінною і надзвичайно живою. Якби це було інакше, журналісти б не продовжували нею займатися.
За матеріалами vogue.co.uk