Поділитися
Керівник кінофестивалю Sunny Bunny, громадський діяч та кінознавець Богдан Жук щорічно переглядає сотні стрічок з усього світу на кінооглядах. Спеціально для vogue.ua Богдан ділиться враженнями про нове квір-кіно, яке його захопило.
“Протягом тривалого часу в останні роки я спостерігаю і все більше переконуюся в тому, наскільки квір-кінематограф впливає загалом на сферу кіно”, – зауважує Богдан Жук. – “У період, коли здається, що створити щось абсолютно нове в мистецтві неможливо, саме квір-кіно прокладає нові шляхи та пропонує нові погляди на нашу реальність і на мистецтво як таке”. І низка нових фільмів останнього часу справді здатна вразити й здивувати, що нечасто трапляється з кураторами програм, які щороку дивляться сотні стрічок”.
Реклама.
"Підлітковий секс і смерть у таборі Міазма"/ Teenage Sex and Death at Camp Miasma, реж. Джейн Шунбрун
Вічна боротьба Ероса та Танатоса по-новому розкривається у свіжій роботі Джейн Шунбрун, яка здобула визнання завдяки стрічці “I Saw the TV Glow” – одному з найоригінальніших висловлювань про транс-ідентичність.
На перший погляд, “… Міазма” – це розповідь про молоду талановиту режисерку (Ганна Айнбіндер), яка на замовлення студії працює над модернізованим (тобто, позбавленим расизму, сексизму та гомофобії) ремейком забутої франшизи категорії B “Табір Міазма”. Вона прибуває, щоб познайомитися з актрисою першого фільму серії (незрівнянна Джилліан Андерсон), яка веде відлюдницький спосіб життя в таборі, де й проходили зйомки фільму – подібно до Норми Дезмонд із класичного нуару “Бульвар Сансет”. Сама акторка жартує про це у фільмі, і саме з цього починається занурення в кілька мета-рівнів стрічки. Вона виступає як сатира та данина поваги класичним слешерам з їхнім найпоширенішим тропом про “останню дівчину”, як (само)іронічне осмислення сучасної woke-кіноіндустрії, яка панічно боїться бути скасованою, а понад усе – як аналіз природи жіночого сексуального задоволення та його табуйованості в мейнстримному сприйнятті. Недарма кривавий вбивця у фільмі носить ім’я Маленька Смерть, що є евфемізмом для оргазму.
"Чорна куля" / La bola negra, реж. Хав’єр Амброссі, Хав’єр Кальво (Іспанія)
Найкраща режисура цьогорічного Каннського фестивалю – це епічне полотно, спродюсоване братами Альмодоварами, дія якого розгортається в трьох часових періодах: у напруженій тиші перед бурею ранніх 1930-х років, у бурхливий період громадянської війни в Іспанії незабаром після цього, і в сучасний спокійний час, коли квірність майже стала нормою.
Це надзвичайно амбітне кіно прагне відновити історичну справедливість через завершення недописаної п’єси одного з найвидатніших іспанських драматургів, Федеріко Гарсії Лорки, під назвою “Чорна куля”. І крізь три сюжетні лінії, зв’язки між якими розкриваються ближче до емоційного фіналу, показано історію про ставлення до гомосексуальності в різні епохи та про сміливість бути собою навіть у найскладніших обставинах.
"Клубний малий" / Club Kid, реж. Джордан Ферстман (США)
Організатор відвертих та переповнених найрізноманітнішими речовинами квір-вечірок у Нью-Йорку стикається з несподіваним поворотом у своєму житті, який змушує його, можливо, вперше в житті, взяти відповідальність за себе та інших. За цим, на перший погляд, стандартним описом ховається дуже кумедне та несподівано зворушливе кіно, яке є одним із найкращих сучасних зображень квір-спільноти у всій її багатогранності, страхах та невизначеностях.
Це повнометражний дебют Джордана Ферстмана, який відомий принаймні серед квір-аудиторії завдяки сатиричним короткометражкам “The Disgustings”, а ширшій публіці – завдяки вірусним іронічним відео в Instagram часів COVID-19.
"Під захистом держави" / Prosecution, реж. Фараз Шаріат (Німеччина)
Якщо попередні фільми були кращими з того, що я бачив на Каннському кінофестивалі, то “Під захистом держави” – мій фаворит з Берлінале.
Ця стрічка має більш класичний стиль, це судовий трилер про прокурорку, яка стає жертвою нападу на ґрунті расової ненависті – вона є німкенею корейського походження. Її квірність є лише одним зі штрихів до портрета героїні, але, безперечно, тема стосується квір-спільноти, яка так само страждає від насильства з боку праворадикальних рухів.
Фільм Шаріата не боїться називати речі своїми іменами, подібно до відважної героїні, яка методично досліджує зв’язки забутих у судових архівах нерозкритих справ, пов’язаних із расистськими нападами. “Під захистом держави” ставить під сумнів неупередженість системи правосуддя, яка насправді може ігнорувати або навіть прикривати неонацистські групи, що часто безкарно калічать і вбивають невинних людей через колір шкіри або приналежність до певної групи.
"Корисний привид" / A Useful Ghost, реж. Рачапум Бунбачачок (Таїланд)
“Корисний привид” спочатку знайомить нас з ледібоєм, який купує пилосос – і, взявшись за прибирання, виявляє, що в ньому живе привид нещодавно померлої молодої жінки. Через плітки в будинку розкривається головна історія цієї сюрреалістичної містичної трагікомедії про привидів, які вселяються в побутову техніку, щоб ще побути зі своїми близькими, або ж покарати тих, хто завинив перед ними.
Таке багатожанрове поєднання містить у собі цілі пласт тем – від класової нерівності та жорстокого капіталізму до історичної пам’яті та справедливості, що напрочуд майстерно поєднані в цьому повнометражному дебюті з Таїланду. Абсурдизм тут можна порівняти з фільмами Квентіна Дюп’є, але Бунбачачок понад усе ставить гуманізм, а не зневіру в людині. Один із найцікавіших фільмів 2025 року.
"Пес, собака" / Perro Perro, реж. Марко Берґер (Аргентина)
Берґер добре відомий фестивальним глядачам по всьому світу завдяки стрічкам, де він у невимушеній і майже мамблкорній формі досліджує маскулінність та обмеження гетеронормативності, притаманні аргентинському (і не тільки) суспільству.
Лауреат численних квір-нагород і, зокрема, двічі переможець київського фестивалю SUNNY BUNNY, він повернувся з новим фільмом, у якому робить крок уперед: як і багато його попередніх робіт, “Пес, собака” розгортається в розслабленій атмосфері літньої відпустки. Але тут до заміського будинку, де відпочиває молода гетеросексуальна пара, прибивається безпритульний чоловік, який поводиться як собака. Виявляється, у цьому світі є чоловіки та жінки, а є “мужики” – так називають цих “тварин”, які нібито є примітивнішими істотами без самосвідомості, але зрештою викривають лицемірство та байдужість людей стосовно “братів наших менших”. На цьому дивному прикладі чоловіка та його “пса” фільм досліджує природу любові, дружби, власності та влади.
"Фільм для дорослих" / Blue Film, реж. Елліот Таттл (США)
Вродливий атлетичний юнак Аарон Іґл виступає на камеру, щоб за гроші викликати бажання у своїх клієнтів. Але один замовник, який за значну суму запрошує його до себе, виявляється привидом із минулого – шкільним учителем, що відбув покарання за педофілію.
“Фільм для дорослих”, безперечно, одразу відштовхне тих, хто не готовий зануритися в складну тему, яка може зіграти на руку ненависникам, які раді пов’язувати педофілію з гомосексуальністю. Але цей дебют, який вже охрестили найпровокативнішим американським фільмом останнього часу, провокує хіба тим, що обирає погляд на людину, а не на шаблон, визначений упередженнями та стигмами.
"Барбара назавжди" / Bárbara Forever, реж. Брайді О’Коннор (США)
Документальна робота дебютантки О’Коннор розповідає про життя недооціненої ікони кіно – американки українського походження Барбари Гаммер. Відстежуючи її шлях від раннього шлюбу, розлучення та усвідомлення своєї сексуальності, фільм дуже майстерно, використовуючи архівні матеріали, фрагменти фільмів Гаммер та інтерв’ю з нею і її партнеркою Флорі Берк, оповідає про становлення режисерки у 1970-х роках. Вона усвідомила, що лесбійської репрезентації в кінематографі майже не існує, тому вирішила це змінити – і результатом стали 70 фільмів, які вже набули канонічного статусу.
А як бонус я рекомендую пошукати роботи Гаммер, зокрема її фільм “Моя бабуся: пошук українських ідентичностей” (2001), де вона подорожує до землі предків, а також спілкується з такими постатями, як Ел Кравчук та Оксана Забужко, щоб дослідити квірфеміністичні прояви та активізм тогочасної України.
"Що робитимеш, якщо війна продовжиться"? What You Will Do When the War Continues?, реж. Владислав Плісецький (Україна)
Радикальний експериментальний твір митця, режисера та перформера Владислава Плісецького, що без найменшого узгодження з мейнстрімними патріотичними наративами, комплексно та влучно зображує життя квір-людини у воєнній Україні. Один із найкращих українських фільмів останнього часу є другим у запланованій трилогії – і я дуже хочу вірити, що Владиславу вдасться завершити третю роботу після закінчення війни, попри його спробу самогубства через булінг в армії, куди його мобілізували торік.