Від лауреата Каннського кінофестивалю до найвидатніших фільмів фестивалю Docudays, що завершився у Києві 11 червня – огляд головних документальних стрічок року.
“Джон Леннон. Останнє інтерв’ю”
Реклама.
“Джон Леннон: Останнє інтерв’ю” — це унікальна мить в історії музики, адже стрічка зафіксувала фінальну знакову розмову Джона Леннона. 8 грудня 1980 року Леннон і Йоко Оно приймали у своїй нью-йоркській оселі невелику групу радіоведучих для обговорення виходу альбому Double Fantasy. Діалог вийшов відвертим та спонтанним: вони торкалися тем музики, політики, батьківства та життя в цілому. Лише за кілька годин після цієї бесіди Леннона було позбавлено життя.
Режисер Стівен Содерберг вперше представляє це інтерв’ю в повній версії, доповнюючи його спогадами осіб, присутніх під час запису. Фільм розкриває образ Джона Леннона — митця на злеті творчих та особистих сил, який з оптимізмом дивився в майбутнє, котрого йому, на жаль, так і не судилося побачити.
“Репетиції революції”
Найкращим документальним твором цьогорічного Каннського фестивалю стала стрічка “Репетиції революції” іранської акторки та режисерки Пегах Ахангарані. Через п’ять портретів членів своєї родини та наставників Пегах Ахангарані ділиться особистою історією свого життя, яка одночасно стає розповіддю про її батьківщину.
Спираючись на сімейні архіви, домашні відеозаписи, кадри з вуличних протестів, газетні вирізки та усні свідчення, вона відтворює понад чотири десятиліття історії Ірану. Від перших днів Революції до конфлікту, що розпочався у 2026 році, Ахангарані поєднує особисті та колективні спогади, створюючи проникливий образ країни, яка пережила політичні утиски, але не втратила надії на краще майбутнє.
Ахангарані – відома іранська кінодіячка та артистка, чия кар’єра охоплює понад три десятиліття, відома як виконавиця ролі у фільмі “Дівчина в кросівках” та інших проектах. Вона також займається документалістикою, працюючи над фільмами “Я намагаюся пригадати” (2021) та “Мій батько” (2023), а також “Дитина-солдат” (2024); неодноразово була затримана за свою опозиційну позицію.
“Не питай мене, чи я вбивала”
“Не питай мене, чи я вбивала” – глибоко особистий, зворушливий кінотвір, фактично у форматі відеощоденника, який розкриває досвід життя в умовах війни однієї людини – режисерки Олени Максьом. З початком вторгнення Олена займалася кіновиробництвом, проте згодом пішла на фронт доброволицею, здобула військові навички та стала офіцером. Над стрічкою документалістка працювала понад 1000 днів, знімаючи її між виконанням бойових завдань, здебільшого на передовій, фіксуючи на камеру не лише свої воєнні будні, але й побратимів та близьких.
“Не питай мене, чи я вбивала” — це роздуми очима Олени про стійкість та моральний тягар; про те, що залишається від особистості, коли світ змушує її боротися за найдорожче, зазначають куратори Docudays. Це стрічка, народжена з виснаження та ніжності — свідоцтво того, як людська сутність зберігається в найбільш нелюдські часи.
“Зелене світло”
“Зелене світло” розповідає про доктора Йоганна Шпіттлера, нейропсихіатра, який оцінює та підтримує осіб, що прагнуть отримати законне право завершити своє життя в Німеччині. Ця тема, сповнена суперечностей та невизначеності, висвітлюється у картині з делікатністю та емпатією.
На кінофестивалі Docudays 2026 стрічка австрійського режисера Павла Кузуйока здобула головний приз міжнародного конкурсу Docu/Світ.
“Сліди”
Один з ключових документальних кінопроектів цього року, стрічка “Сліди” режисерок Аліси Коваленко та Марисі Нікітюк, присвячена жінкам, які зазнали насильства під час російсько-української війни. У фільмі “Сліди” зібрано шість історій українок, які з 2014 року пережили сексуальне насильство на Донбасі, Херсонщині та Київщині внаслідок російської агресії. Усі вони є частиною організації “СЕМА Україна” (SEMA Ukraine), яка об’єднує українських жінок, що постраждали від сексуального та гендерно-зумовленого насильства через збройну агресію Росії проти України.
Ця історія є особистою для Аліси: у 2014 році вона потрапила до російського полону та пережила насильство. Вона зазначає, що запросила Марисю як подругу та колегу долучитися до проєкту в той момент, коли свідчення героїнь фільму, інших жінок, “почали їй снитися”.