12 травня відзначає ювілей – 90 років – видатний художник Іван Марчук – знаний митець України, удостоєний Шевченківської відзнаки, творець техніки пльонтанізму, славетний в усьому світі.
В унікальному інтерв’ю vogue.ua Іван Марчук ділиться спогадами про своє життя: вплив рідного батька, навчання у Львові, досвід еміграції та джерело натхнення, яке дає йому змогу залишатися активним та сповненим сил у поважному віці.
Іван Марчук з’явився на світ 12 травня 1936 року в селі Москалівка, що на Тернопільщині. “Моя туга за минулим – село, моє коріння – Москалівка, спокійна, традиційна. Колись тут було близько трьохсот дворів. Село було неймовірно мальовниче. Погрузле в садах: яблуні, сливи, ліщина, черешні вкривали все навкруги, не було жодного дому без вишневих дерев. Коли вони розквітали – хат не було видно”, – з ніжністю пригадує рідне село художник.
Батько Івана Марчука славився як ткач на всю околицю. Окрім Івана, в родині було ще троє доньок. Малювати почав ще в ранні роки. У 1956 році закінчив відділення декоративного розпису Львівського училища прикладного мистецтва імені Івана Труша – цей етап творець вважає переломним. Уже в 60-х роках Марчук активно шукав свою ідентичність, проводив експерименти з палітрою та напрямами, демонструючи себе як самобутнього, надзвичайно вільного художника, що йде власною дорогою. За часів радянської влади його звинувачували у відході від соціалістичного реалізму, а також підозрювали в проявах українських націоналістичних поглядів, адже він був родом зі Львова, спілкувався українською мовою, відтворював образи українських діячів.
Художник розробив унікальну техніку відображення образів – пльонтанізм (від місцевого слова “пльонтати” – плести, переплітати, з’єднувати). Специфіка цього творчого методу полягає у нанесенні фарби у вигляді тонких кольорових ліній, їх схрещенні під різними ракурсами, завдяки чому досягається ілюзія об’ємності та сяйва. Манера письма Івана Марчука, балансуючи між ручною роботою та технологічністю, через складність філігранності виконання та копітку роботу практично не піддається відтворенню. Вперше художник використав її в пейзажі у 1972 році. На сьогоднішній день роботи Марчука знаходяться у фондах по всьому світу.
У 2007 році Іван Марчук опинився в переліку “100 геніїв сучасності” (72-ге місце), складеному британською газетою The Daily Telegraph. 8 червня 2024 року полотно Івана Марчука “Зійшов місяць над Дніпром” на київському аукціоні Goldens було продано за 250 тисяч доларів – найвищу суму для роботи сучасного українського художника.
Іван Марчук проживав в Австралії, Канаді, Сполучених Штатах. З 2001 по 2022 рік він жив у Києві, проте війна змусила художника знову емігрувати – цього разу до Австрії, у Відень. Його найбільша на сьогодні виставка відбулася в лютому 2024 року у Відні та включала близько 250 мистецьких творів. У лютому 2025 року 60 його картин було представлено на персональній виставці у Ватикані.
Про рідних та дитячі роки
Іван Марчук: Насамперед, батько навчив мене бути людиною, а це дуже важливо. Усе моє життя проходило під керівництвом батька. Я завжди згадував батька як еталон етики, краси в усьому. Він був неймовірно здібним математиком, маючи три класи освіти, а мені вночі допомагав вирішувати алгебраїчні завдання. Постійно вночі розв’язував різні задачі. Навіть десятикласники зверталися до нього – він розв’язував.
Він був майстром на всі руки, розумієте, а розум мав надзвичайний. Усі посади в селі займав. Життя було “скрутним”, бо жити було дуже скрутно. У цій скруті, ну що – був сад, їли ягоди вдень, а вночі, у перерві між сезонами, їли картоплю, і це все. Але про їжу діти не турбувалися, дітям потрібно було гратися, бігати і так далі, навчатися, навчатися. Я завжди добре вчився в школі, а тато, маючи три класи освіти, вночі, коли я засинав, розв’язував мені завдання з алгебри. Я цю алгебру ніяк не міг осягнути. Це єдине, чого він навчав. Звісно, почерку він не міг навчити, бо його почерк був таким, що ніхто не міг його скопіювати. Він після трьох класів мав такий почерк, розумієте, якого жоден професор не може мати – такий майстерний.
Тільки батько йде викорчовувати коріння, щоб було чим розпалити в хаті, – я одразу біжу до батька й допомагаю. Батько пішов молотити щось там у стодолі ціпом – я йду до батька. Батько жне жито в полі – і тут батько дав мені промах. Він не показав мені, як серпа тримати і як жито захоплювати рукою, і я ненароком порізав пальці та відрізав шматочок пальця. Це було найбільше лихо в нашому сімейному домі.
Був дуже побожна людина, дуже. До батька приходили сусіди, і батько завжди розповідав їм про політику. Це при батькові каганець згорів у хаті, стеля була чорна, а я читав про Мао Цзедуна, про хунвейбінів, китайську революцію, розумієте, у дитинстві читав це селянам.
Про студентські роки у Львові
Найзначніші події та зустрічі у Львові – коли я привозив безліч картин після літніх канікул, і на виставці я був лідером, першим за кількістю робіт, розумієте. Ось, ось, ось – це суто творче життя, і мені найбільша радість, що я буду художником. Хлопець із села, я радів, що там навчаюсь. І навчаюсь, і червоний диплом отримав після училища. Мені було все цікаво. Коли я потрапив до Львова, то не знав, де живуть люди, розумієте. Коли я дивився на великі будівлі, то дивувався: невже? А де звичайні люди мешкають? Я гадав, що у Львові повинні жити в хатах, як у селі. Я захоплювався містом, я дуже полюбив Львів. Зрештою, 11 років я навчався у Львові, я вже був зовсім львівським і так далі, але доля привела мене до Києва, і я зовсім не шкодую, що залишив Львів, бо інакше сьогодні мене б не було як художника.
Про те, як митцю знайти свій шлях у мистецтві
У мене було нестримне прагнення. Коли я побачив, як мої приятелі в інституті працюють, молодші за мене, але на одному курсі… Вони вже розуміли, що таке сучасне мистецтво, а я ще був старомодним художником, який за традицією малював те, що всі малюють. І для мене головним було прокласти власний шлях.
Я сказав: “Я хочу бути неординарним художником”, а це вже в інституті, на четвертому курсі, я сказав: “Яким – не знаю”. Розпочався пошук. Мене професор Карло Звіринський ламав через коліно, казав, що я відстаю, а я не міг відставати. Я з дитинства, зі школи був кращим. І першим у збитках, і першим у навчанні, розумієте.
І ось, коли я це сказав, почалися пошуки. Згодом я заявив: я хочу бути унікальним художником, єдиним у світі – не кращим, не гіршим, а іншим. І це слово – “іншим” – підштовхувало мене, настільки, що я на державній роботі працював, і в мене, як мовиться, відкрилося друге дихання, я вимкнув свідомість і малював там, на державній роботі, невеличкі архаїчні роботи, яких не можна було винести.
8 годин я там мав відпрацювати, і почалась нова епоха абсолютно моєї творчості.
Я творив, створював – я не розумів, що я робив. Чим менше я усвідомлюю, тим більше радію. Ну, і пішла, пішла “моя робота”, як кажуть… Мене почали запрошувати, картини почали бачити, почали дивуватися цим картинам: “Звідки? Що ти? Як ти? Де ти береш?” О, як мені кажуть: “Ти багато читаєш”. Я не читаю, бо не вистачає часу.
“А де ти, звідки це тут?” Я не знаю, я не міг збагнути, звідки це береться. Це була цілковита інтуїція, повна підсвідомість, хтось мені радив. А все, що я робив, було відкинуто на смітник. Раптом я відродився і почав співати свою нову пісню, і так я співаю до сьогодні. Від одного Марчука я відштовхуюсь, у мене вже пʼятнадцять різних Марчуків моєї творчості.
Про те, що ще бажає випробувати в мистецтві Іван Марчук
Я здатен на все, проте людині завжди бракує, у всьому завжди недостатньо. Але мене приваблює те, чого я ще не знаю. І це мене спокушає, спонукає та змушує, так би мовити, постійно розмірковувати, міркувати: “А цього я ще не робив”. Це і є рушійною силою. Завжди ставлю собі запитання: “Чого я ще не зробив?”
…Береш пензель до рук, береш фарби, видавлюєш їх і міркуєш, і міркуєш, і раптом з’являються, виникають імпровізації. Я наперед якось вигадую. Вигадую, як зробити, а що саме зробити – тут вже працює інтуїція, розумієте, тут розумом не збагнеш, що зробити. Тут має мені відкритися десь на видноколі, я маю зловити те, що там висвітлюється на обрії.
Про досвід еміграції
Мій досвід еміграції, пересування з країни в країну, з континенту на континент надзвичайно позитивно вплинув на мою творчість. Чому? Коли ти опиняєшся на чужій землі, треба одразу себе представити – продемонструвати, що ти чогось вартий на чужині, і потрібно знайомитися. А як знайомитися? Хто ти є, що ти робиш, що ти вмієш робити.
Так я працював самовіддано, майже без перепочинку. І найвищий щабель моїх досягнень – як у кількості, так і в якості, і в розмаїтті – був, безумовно, в Америці. Почалося все з Сіднея, де вже були значні успіхи, після Сіднея – Торонто, Канада, і в Америці я провів 10 років.
Отож, я створив там дуже багато картин. Я жив на дві держави: Україна – Америка, Україна – Америка. Літо я проводжу в Україні, літо-осінь, а зиму, холод – я в Америці. Півроку на півроку я розподіляв ці десять років.
І чимало картин, сотні картин, чудових картин, яких я в Києві навіть не міг створити. Не написав би таких унікальних натюрмортів – я їх не любив, а в Америці такі натюрморти малював. А найголовніше – голос моєї душі там розквітав.
Про життя у Відні
А в Європі зараз я розумію, що я можу тут повністю розслабитися. І тим, що я вже зробив, я можу пишатися, тим надбанням – 16 кілограмів мої каталоги важать. Пʼятитомник каталогу, який вийшов, – це просто картини, зібрані там, де вони існують, по всьому світу. Це тисячі картин.
Але людині, яка творчо працює, завжди недостатньо, завжди хочеться, хочеться щось зробити, чого ще не бачила. Мене побачене не цікавить, а вабить те, що може мені відкритися та вразити мене.
Нещодавно в мене народилася картина, яку я мучив, мучив і знайшов такий вихід з неї, і вона стала дуже цікавою картиною, якої я ще не створював, і назвав я її “Вчора і сьогодні”.
Про силу мистецтва
Митець насамперед підкорює світ своєю роботою. Завойовує свідомість людей. У мене була можливість перевірити це на всіх континентах, де я виставлявся. Картини роблять свою справу.
Створити новий стиль у двадцятому столітті – нелегка справа. Моне створив імпресіонізм, Пікассо винайшов кубізм, Марчук – пльонтанізм. Пльонтанізм – це стиль, який зараз перейняли художники по всьому світу: бачать ці картини та починають мене, так би мовити, наслідувати. Та я не можу приховати свій стиль, нехай копіюють.
Про насолоду від життя
Найбільша радість, звичайно, – це коли картина в мене вдалася.
А коли я виходжу на вулицю, найбільше задоволення для мене – вродливі жінки. Це теж важлива опора для художника – мати якесь натхнення для того, щоб швидко бігти до мольберта та творити якесь диво.