Бестселер “Завіт води” Авраама Верґіса, що став вибором Книжкового клубу Опри Вінфрі, потрапив до списку улюблених книг Барака Обами та протягом 37 тижнів утримувався у рейтингу бестселерів New York Times, виданий українською мовою.
Авраам Верґіс — лікар за фахом і професор медицини у Стенфорді — створював “Завіт води”, продовжуючи працювати в сфері охорони здоров’я. Сага стала фаворитом Книжкового клубу Опри Вінфрі і в 2023–2024 роках опинилася серед найбільш затребуваних книг у державних бібліотеках США. Верґіс рішуче не бажає розділяти літературну творчість від медицини. Будучи лікарем, він звик помічати незначні деталі: ознаки, жестикуляцію, зміни у стані. І цей метод споглядання він переносить у свої твори. Що ще варто знати про цього автора та якою вийшла його велика епопея?
Реклама.
Дія “Завіту води” розгортається з 1900 по 1977 рік і концентрується на сім’ї з громади християн Святого Томи (до якої належить і родина письменника) у штаті Керала, Південна Індія. Оповідання починається сценою, в якій 12-річну Маріамму після смерті її батька відправляють човном до маєтку Парамбіль, де вона бере шлюб із 40-річним вдівцем і стає власницею близько 500 акрів землі. Згодом вона отримує титул Велика Аммачі та керує сім’єю протягом багатьох років.
Згідно зі словами Верґіса, у Кералі на початку ХХ століття подібні шлюби, як у Маріамми, були звичайними: діти формально одружувалися, але фактично залишалися частиною великої родини і починали спільне життя тільки після досягнення зрілості.
Основний лейтмотив оповіді — сімейне прокляття: у кожному поколінні хтось неодмінно помирає від води. Це непояснене явище герої намагаються осмислити та тримати під контролем. Дітям не дозволяють підходити до річок, радять уникати човнів і навіть купання, однак смерть від води все одно трапляється. Для інформації: Керала має 44 річки, велику кількість лагун, озер та внутрішніх водних каналів. У такому середовищі відмова від контакту з водою означає суттєве обмеження повсякденного існування.
Сюжет розвивається через декілька переплетених ліній. Одна з них — історія шотландського лікаря Діґбі Кілґура, який у 1933 році прибуває до колоніальної Індії після невдач у професії в Глазго. У Великій Британії він зіткнувся з обмеженнями за класовою та релігійною ознакою, тому приїхав навчатися в Мадраському медичному коледжі — одному з важливих освітніх осередків колоніальної Індії. Сам Верґіс також там навчався.
Інша важлива лінія — діяльність шведського лікаря Руне Орквіста, який працює з пацієнтами, хворими на лепру. Тема прокази бере початок із дитячих спостережень автора в Африці та навчання в Індії, де ця хвороба була поширена. Верґіс народився в Ефіопії, куди його батьки — вихідці з Керали — переїхали працювати викладачами за часів правління імператора Хайле Селассіє. Після початку громадянської війни Верґіс емігрував до США. Отже, у романі відтворено справжні аспекти епідемії: довгий інкубаційний період, необхідність тривалого лікування, а також соціальну стигму — ізоляцію хворих та їхнє виключення з суспільства.
“Завіт води” можна розглядати як художню хроніку становлення медицини в Індії ХХ століття: від колоніальних лікарень до поступових змін у ставленні до лепри, акушерства, залежностей і психічного здоров’я. Верґіс демонструє не тільки технічний прогрес, а й трансформацію свідомості — як страх, таврування й релігійні уявлення поступово поступаються науковому підходу, хоча ніколи не зникають остаточно.
Джерелом натхнення для створення світу саги стала не узагальнена дослідницька база, а конкретні матеріали — замальовки та спогади про життя в Кералі матері Верґіса, якій було майже дев’яносто років на момент початку роботи над оповіддю.
Авраам Верґіс працював над “Завітом води” до і під час пандемії COVID-19, водночас працюючи лікарем у Стенфордській медичній школі. Він буквально збирав його на великій дошці: записував персонажів, малював взаємозв’язки, фіксував сюжетні повороти. У міру того, як текст збільшувався, ця схема постійно змінювалася. Тоді письменник фотографував дошку, стирав її та починав знову. За його словами, первісний план був, але з часом герої відмовлялися йому коритися.
Задум написати великий твір був усвідомленим. Верґіс відверто каже, що намагався створити об’ємний текст, схожий на ті, які сам любить читати. Його довід простий: велика кількість сторінок — це формат, який зупиняє час, дозволяючи читачеві прожити десятки років за декілька днів читання.
У прозі Верґіса особисте життя нерозривно пов’язане з соціальним контекстом, а долі героїв формуються під впливом значних історичних подій. Важливим тлом саги є кастова система обмежень. Герої стикаються з прямими заборонами на спілкування або шлюб. Ці обмеження — не відсторонена проблема, а реальні правила, які визначають життєві шляхи.
Верґіс наповнює текст другорядними персонажами, які з’являються на декілька сцен і детально показують, як улаштований цей світ. Навіть образ слона Дамодарана, який, між іншим, має реалістичне підґрунтя. У південній Індії робочі слони були звичним явищем — їх застосовували для перевезення деревини або в релігійних обрядах. Верґіс згадує, що в дитинстві регулярно бачив, як слонів ведуть до річки на купання. У романі Дамодаран наділений майже людськими якостями, але це не вигадка, а спроба передати досвід взаємодії з твариною, яка в місцевій культурі сприймається як частина суспільства.
Показово, що “Завіт води” тримається не так на подіях, як на паузах — моментах, де нічого важливого не відбувається, але саме вони визначають подальші дії. Верґіс стабільно переносить увагу з кульмінацій на проміжки між ними: бесіди, побут, спостереження, медичні деталі. У цьому сенсі роман працює майже всупереч очікуванням від великої епопеї: замість прискорення він уповільнює читання. І саме тому дозволяє краще побачити, як складається життя на довгій дистанції.
Книга видана видавництвом Artbooks