«Цю разючу оповідь доктора Джорджа Рітчі я почув під час його виступу в Університеті Вірджинії у 1965 році. Тоді я був ще учнем, вивчав філософію і до того часу зовсім не вірив у загробне життя. Саме історія доктора Рітчі про потойбічне буття спонукала мене до активного вивчення цього явища», — пригадував згодом психіатр Раймонд Моуді, автор відомої книги «Життя після життя», котрий, по суті, і запровадив в ужиток термін «навколосмертний досвід».
Подія, яка так сильно вразила Моуді, сталася у грудні 1943 року на військовій базі Кемп-Барклі, розташованій у Техасі. Двадцятирічний солдат Джордж Рітчі захворів на тяжку двобічну пневмонію, і його серце зупинилося. Лікарі зафіксували смерть. У такому стані юнак пробув приблизно дев’ять з половиною хвилин, поки один із медбратів не переконав лікаря зробити прямий укол адреналіну в серцевий м’яз. Усе, що хлопець відчув за ці недовгі, але безкінечні хвилини, він потім влучно та відверто описав у своїй автобіографічній книзі «Повернення із завтра», написаній разом з Елізабет Шеррілл.
Початок мандрівки Рітчі
«У двадцятирічному віці мене забрали на військову службу. Там я заразився запаленням легень і знепритомнів. Більше дев’яти хвилин мене вважали померлим. Проте весь цей час моє існування не припинялося ні на секунду. Можливо, усе те, що я мав побачити, було продемонстровано лише для того, щоб назавжди розвіяти побоювання та помилкові уявлення людства про життя та смерть», — міркував Джордж Рітчі.
Того доленосного дня Джордж ніби прокинувся у своїй палаті. Відчувши велике полегшення, він вирішив піти у вестибюль, аби розшукати лікаря та поділитися радісною новиною про покращення самопочуття. Юнак ходив лікарняними коридорами, аж поки не побачив медичного працівника з підносом інструментів, який швидко рухався йому назустріч.
Рітчі попрямував до нього, проте лікар ніби не бачив пацієнта. В останній момент перед зіткненням Джордж скрикнув, намагаючись привернути увагу, та різко відскочив убік (хоча здавалося, що чоловік міг просто пройти крізь нього). Не розуміючи, чому його так сильно ігнорують, хлопець збентежено повернувся до своєї палати.
«Повернувшись, я побачив, що на моєму ліжку лежить хтось, накритий простирадлом. З-під цупкої тканини безсило звисала тільки ліва рука. Придивившись, я впізнав на пальці перстень мого студентського братства Phi Gamma Delta з вигравіруваними числами “19” і “45”. В той момент я просто не міг збагнути, що все це відбувається зі мною», — пригадував Рітчі.
Юнака охопив холодний розпач: він так сильно хотів стати лікарем, планував вже через кілька днів святкувати з рідними, а тепер усе це зруйнувалося. Ще ніколи він не відчував такої глибокої самотності. Відчайдушно захотівши побачити близьких і потрапити до медичного коледжу в Річмонді, штат Вірджинія, він тільки подумав про це — і миттєво опинився за межами лікарні.
«Здавалося, я мчу на схід у десятки разів швидше за літак. Внизу пропливали вогні міст, і я хотів зупинитися в одному з них. Раптом я опинився на тротуарі зовсім невідомої вулиці. Тоді я збагнув дивовижну правду: тут мої думки контролюють мої рухи», — зауважував Рітчі.
Біля придорожнього закладу з написом «Кафе» він побачив чоловіка приблизно сорока років, який саме підняв комір пальта, захищаючись від холоду. Джордж спробував запитати, в якому місті він перебуває. Однак незнайомець просто пройшов повз. Рітчі з сумом зрозумів: для звичайних людей він перестав існувати.
Юнак стояв посеред вулиці, охоплений гострим відчуттям занедбаності. Він розумів, що навіть якщо переміститься додому, ніхто з рідних його не побачить і не почує.
Друга частина мандрівки Рітчі
Джордж вирішив повернутися до лікарні. Він відчайдушно намагався зняти простирадло зі свого застиглого тіла, але руки не підкорялися фізичній матерії. Безпорадність викликала нестерпні душевні муки.
«Раптом я зауважив, як палата починає наповнюватися світлом. Спочатку здалося, що хтось із персоналу увімкнув додаткові лампи. Але світло ставало дедалі сильнішим, настільки яскравим, що це важко описати словами. Його можна порівняти хіба що з одночасною роботою мільйона зварювальних пристроїв. Лише потім я розгледів у цьому сяйві Істоту, яка повністю складалася зі світла — я відчув, що це був Ісус Христос. А потім стіни лікарні зникли, і перед моїми очима промайнула детальна панорама всього мого життя, від мого народження до двадцяти років», — розповідав про найпотаємніше Джордж Рітчі.
Після цього вражаючого перегляду життя Світло показало йому інші виміри — саме туди, за його словами, потрапляють душі після завершення земного шляху. Перший рівень розташовувався зовсім близько до нашої планети. Це був притулок «прив’язаних до землі» душ — тих, хто залишився у владі своїх тілесних залежностей, злості чи нестерпної самотності, людей, які постійно сварилися, випромінюючи ненависть. Цю сферу Джордж назвав оселею глибоко нещасних.
Далі разом зі Світлою Істотою вони піднялися вище. Там перед ними відкрилися чудові парки, освітлені зовсім іншим, вищим світлом. На цьому рівні панували повна радість, спокій та пізнання.
Згодом мандрівник опинився у дивовижних лабораторіях цього вищого світу. Надзвичайно складні пульти управління та інструменти, над якими працювали «духовні вчені», неабияк здивували юнака — він просто не міг зрозуміти принципів їхньої роботи. І лише на початку 1950-х років, переглядаючи сторінки журналу Life, Рітчі випадково побачив фотографію панелі управління першого у світі атомного підводного човна Nautilus. Світлина вразила Джорджа. Адже саме ці інструменти він детально розглянув ще 1943 року, під час свого перебування за межами життя.
Наступним спогадом, яким доктор Рітчі охоче ділився зі слухачами, був той самий перстень на його руці. Але тепер він бачив його своїм звичайним, фізичним зором. Повернувшись до земного існування, Рітчі жив із непохитною вірою: йому дали другий шанс тільки для того, щоб він доніс до людства просту істину — за нашого щирого бажання ми можемо перетворити матеріальний світ на справжній рай на землі.
До речі, через десять місяців після повернення до життя, подорожуючи автомобілем, Джордж Рітчі все ж таки відвідав місто Віксбург у штаті Міссісіпі — те саме, де колись зупинилася його безтілесна душа. Там йому все здавалося надзвичайно знайомим. Він безпомилково впізнав вулицю, що вела до будівлі з написом «Кафе».
«Опинившись біля того самого закладу, я відчув, як по шкірі пробігли мурашки. Адже я справді був тут, коли перервав свій швидкий політ на схід. Саме на цьому місці я стояв і розмірковував, що ж робити далі. Смерть — це все-таки велика ілюзія», — резюмував доктор Джордж Рітчі.
Цей випадок вважається одним із найвідоміших і найповніших у світі, і саме він започаткував сучасний науковий інтерес до явища навколосмертних переживань.
Поділитися
Підписуйтесь на UkrMedia в Telegram.
⚡ Пульс читачів
Як ви вважаєте, чи є подібні видіння реальним доказом існування після смерті або це лише витівки нашої підсвідомості?
Вже проголосували 2 людини. Приєднуйтесь до дискусії.
✨ Вірю в потойбічне 🧠 Це хитрощі розуму 🤔 Маю особисту думку
☝️ Спочатку визначте свою позицію
✏️ Залишити коментар
📊 Мапа думок
✨ Вірю в потойбічне 100% 🧠 Це хитрощі розуму 0% 🤔 Маю особисту думку 0% 💡
Дискусія тільки набирає обертів. Будьте першим, хто висловить свою думку!
Коментарі
Спочатку нові ↕
Наразі немає жодних коментарів. Станьте першим!