6 квітня на фестивалі The European Festival у Стокгольмі відбудеться всесвітня прем’єра документального фільму “Справа артиста. Сергій Лифар”. Він розповідає про життєпис та кар’єру Сергія Лифаря, одного з найбільш обдарованих танцюристів XX століття, який став іконою паризького балету. Авторка задуму фільму, журналістка та дослідниця Анна Лодигіна поділилася з Vogue.ua інформацією про роботу над кінострічкою, створеною на замовлення Суспільного мовника.
Як ви зважилися на створення фільму про Лифаря? Що було найважчим?
Вперше я знімала про нього короткий матеріал три з половиною роки тому. Тоді разом із телевізійною групою польського громадського телебачення ми працювали над англомовним тревелом про видатних українців, які вплинули на європейську культуру. Звичайно, мене захопила історія життя Лифаря: у 17 років він з другої спроби втік з окупованої більшовиками України, не маючи хореографічної освіти, за два роки став головним солістом балетної трупи, у 25 років очолив колектив Паризької опери та зробив її однією з найбільш успішних балетних компаній у світі, працюючи з легендами мистецтва того часу — від Коко Шанель до Пабло Пікассо та Марка Шагала. Окрім того, він був дуже плідним і встигав ставити до 10 вистав на рік.
Під час зйомок мене здивувала відсутність балетів Лифаря в репертуарі Паризької опери. Зі здогадок стало зрозуміло, що до нього й досі ставляться насторожено. Наприклад, нас просили не піднімати політичні питання у сюжеті, щоб не турбувати минуле. На той час я знала, що під час нацистської окупації Парижа у Другій світовій війні Лифар залишився керувати театром, але без деталей. Зокрема, про непростий хід післявоєнного суду над колаборантами, де обвинувачення висунули і йому, проте серйозного покарання він не зазнав. Натомість отримав підірвану репутацію, яку до кінця своїх днів намагався відновити.
Мені захотілося розібратися в цій історії. Складним було все: домовитися про місця для зйомок, переконати французьких експертів дати інтерв’ю, обробляти нещодавно розсекречені документи його справи французькою мовою і, врешті-решт, знайти відповіді хоча б для себе — ким був Сергій Лифар насправді.
З якими ключовими архівами Лифаря ви працювали, хто з експертів виявився найкориснішим для вас?
Найважливішою людиною з самого початку була директорка Музею Сержа Лифаря в Києві Наталія Білоус. Вона опрацьовує частину архіву, який, на наше щастя, вдова танцюриста передала місту у 1990-х. У металевих скринях, що прибули до Києва, разом з іншими науковими співробітниками пані Наталія знайшла неопубліковані мемуарні записи Лифаря, які стосуються саме періоду Другої світової війни. Саме це дало поштовх всій історії нашого фільму.
Ще одна дослідниця українського походження, Олена Ящук-Коде, допомогла нам отримати електронні копії розсекреченої справи Лифаря в префектурі паризької поліції, яка стежила за ним десятиліттями. Працюючи з цими матеріалами, ми зі співсценаристкою Ніною Захоженко відчули себе детективами. Особливо коли зіставляли дані з інформацією зі “Справи артистів” щодо Лифаря та його родини, яку розсекретили понад 10 років тому в архівах Служби безпеки України.
Цінною була співпраця з американським дослідником танцю Марком Франком. Хоча його погляд щодо Лифаря не збігається з точкою зору більшості інших експертів, він єдиний, хто опрацював його архів у Берліні. Деякі документи, які він знайшов, стали важливими для нашої роботи.
Скільки тривала робота над фільмом, де саме ви проводили зйомки?
Кожен проєкт має крайній термін, тому працювати в спокійному темпі не вдалося. Лише завдяки тому, що на момент старту ми вже мали кількарічні напрацювання, вдалося вмістити весь процес — від розробки до фіналізації монтажу — у півтора року. Ми проводили зйомки у двох ключових містах Сергія Лифаря — у Києві та Парижі.
Цікаво було спостерігати за собою та знімальною групою: у процесі в нас постійно змінювалося ставлення до нього, і ми весь час запитували одне одного: що ти зараз думаєш — він винен чи ні. Напевно, всі ми пережили емоційні коливання — від симпатії до неприйняття, від глибокого співчуття до розгубленості й нерозуміння, як повелися б самі в тих обставинах, які випали йому.
Який найголовніший міф про Лифаря ти розвінчала особисто для себе?
Я досить часто натрапляю на дискусії про те, наскільки Лифар був українцем і чи варто взагалі повертати його ім’я, адже його називають імперцем, звинувачують у негативних висловлюваннях про Петлюру й відсутності зв’язків з українською діаспорою в Парижі. Не можу сказати, що мала подібні сумніви, адже від початку оперувала ширшим обсягом інформації, але важливо було зібрати якомога більше доказів протилежного.
Наприклад, Лифар ініціював запрошення української балетної трупи до Парижа, де її відзначили “Золотою зіркою” Французької академії танцю. Фото з тієї поїздки є у фільмі: на ньому Лифар у вишиванці. Кадр люб’язно надала дослідниця українського балету Катя Єлецьких. Але все вмістити у фільм, на жаль, неможливо.
А що з того, що дізналася про нього нового, тебе вразило найбільше?
Спадщина Лифаря сьогодні під загрозою зникнення. Якщо картина або книга за сприятливих умов можуть існувати століттями, то танець — це неповторна мить, яка щосекунди стає минулим. Тому для будь-якого балетмейстера важливо, щоб його постановки постійно залишалися в репертуарі — тільки так вони живуть. Якщо, наприклад, Лифаря не ставлять 10 років, це означає, що ціле покоління танцівників не знає його хореографії, і передавати її далі стає дедалі важче.
Саме тому найцінніше, що сталося зі мною під час роботи над проєктом, відбулося в останній день зйомок. Учениця його учениці ставила фрагмент балету “Міраж” разом уже зі своєю підопічною балериною в одному з класів Паризької опери з видом на все місто. В одну мить те, що Лифар створив понад 70 років тому, відтворювалося просто на наших очах. Він буквально оживав у кожному русі танцівниці.
Чи мала ти необмежений доступ до паризьких архівів Лифаря?
В ідеальному випадку варто було б пожити в Парижі хоча б кілька місяців, щоб опрацювати весь архів — адже доступ до нього є. Але ми такої можливості не мали, тому змогли дослідити його лише частково — зосередилися на ключових документах. Сподіваюся, така нагода у нас ще буде — і не лише в Парижі, адже архів Лифаря зберігається також у Лозанні та Берліні.
Загалом, чи легко французька сторона йшла на контакт із тобою як із дослідницею?
Усі йшли на контакт, але не всі були готові зніматися в кіно. Втім, вони стали важливими джерелами інформації. Найбільше шкода, що ми не змогли зняти ученицю Лифаря, Клод Бессі, якій на той момент було 92 роки. Вона погодилася дати інтерв’ю, показати фото з Лифарем зі свого архіву, деякі речі, які він їй дарував. Миколі Попелусі, який займався пошуком відеоархівів, вдалося навіть знайти чорно-білий запис Бессі під час її виступу в Києві у 1958 році, коли самого Лифаря не пустили на ці гастролі. Ми хотіли подарувати їй цей запис.
Але, на жаль, за кілька днів до зйомок її забрала швидка до лікарні. Сьогодні з нею все добре, але зйомки, звичайно, довелося тоді скасувати. У цьому і полягає велика проблема: ми, українські дослідники, не встигли застати тих, хто знав Лифаря, а вони відходять.
Реклама.
Ми знаємо, що Музей Лифаря в Києві не має власного фізичного простору, до того ж його колекцію частково евакуйовано. Якщо ми хочемо більше дізнатися про Лифаря, що б ти порадила?
Час від часу Музей історії Києва проводить виставки, присвячені Лифарю. Остання відбулася цієї зими. До наступної раджу почати з мемуарів — “Роки жнив” та “Спогади Ікара”. Вони допоможуть зануритися в біографію Лифаря. Сьогодні його балети рідко можна побачити, але коли така можливість з’являється, варто обов’язково йти і дивитися. Наприклад, у квітні в Королівській опері Стокгольма показуватимуть один з його найвідоміших балетів — “Сюїта в білому”.