У проєкті "Герої" Vogue Ukraine віддає шану воїнам, лікарям, творчим особистостям, енергетикам, паралімпійцям — загиблим і тим, хто живий, — славетним українцям, котрі щоденною діяльністю допомагають державі вистояти у найскладніші часи. 42-річний Павло Казарін, головний сержант батальйону безпілотних авіаційних комплексів, знаний журналіст, ділиться думками про армію, війну та прагнення. З ним спеціально для Vogue Ukraine поспілкувалася журналістка й культурна менеджерка Тетяна Терен.
Реклама.
23 лютого 2022 року ми зустрілися з Павлом за вечерею у Києві. Стисло обговорили новини та дійшли згоди, що війна, розпочата Росією у 2014-му, не пошириться вглиб країни. Можливо, це була захисна реакція, але того вечора ми будували плани. Я розповіла, що тривалий час хотіла переїхати в інший район Києва; Казарін зауважив, що ще пів року тому вирішив придбати нову машину й вже вніс за неї заставу. Продемонстрував світлини червоного автомобіля, а я типово відзначила, що чоловіки обирають автомобілі яскравих кольорів через кризу середнього віку.
Через декілька годин, коли у Києві пролунали перші вибухи, ми обмінялися короткими повідомленнями — у кого що відбувається навкруги. Пожартували, що, здається, і переїзд, і червона автівка, і криза середнього віку відкладаються.
До повномасштабного вторгнення Павло Казарін був відомим журналістом: вів програми на телебаченні й радіо — ранкові ефіри на каналі ICTV, суспільно-політичні ток-шоу “Зворотний відлік” на Суспільному та “Подвійні стандарти” на Радіо NV. Кожного тижня друкував аналітичні статті у провідних ЗМІ. За журналістську працю отримав майже всі найважливіші професійні відзнаки країни, зокрема “Високі стандарти журналістики” та Премію імені Георгія Ґонґадзе. Для багатьох він був тим потрібним голосом зрілої людини, який аналізував і роз’яснював наші неспокійні часи, впорядковуючи — за його особистим визначенням — хаос до стану значень.
Для багатьох Казарін був тим необхідним голосом дорослого, який препарував і пояснював наші турбулентні часи, упорядковуючи, за його власним означенням, хаос до стану сенсів
У 2021 році побачила світ перша книжка Павла “Дикий Захід Східної Європи”. Збірка публіцистичних текстів охопила сім років від початку окупації Криму. У ній автор досліджує пошуки Україною (і ним самим) своєї ідентичності, підсумовуючи ті ключові питання і виклики, з якими наше суспільство зіткнулося після 2014-го. Перед нами показовий Казарін: стислий стиль, обмірковані слова, точні формулювання, які розбирають на цитати. Мав бути тур українськими містами, але він встиг презентувати книжку лише в Маріуполі. “2022-й я уявляв як час, коли зможу нарешті сповільнитися, — згадує Павло. — На початок року я одночасно працював на п’яти роботах. З того часу як переїхав до Києва у 2014-му, я жив у режимі відкладеного життя. Більшість моїх намірів була підпорядкована програмі мінімум покоління міленіалів: зібрати кошти на квартиру, зробити ремонт, придбати машину і мати “фінансову подушку”. Наприкінці 2021-го я нарешті сплатив усі борги. Тож можна було перепочити, не братися за всі проєкти, почати більше подорожувати”.
25 лютого 2022 року Казарін пішов до військкомату. “Якщо ти тривалий час публічно заявляєш про певні цінності, маєш бути готовим підтверджувати їх вчинками, — розмірковує він. — Коли не робиш цього в момент Ікс, все сказане до цього виявляється балачками”. Перші півтора року в ЗСУ Павло був у складі армійської медіагрупи, створеної командуванням сил ТрО, — висвітлював бої на різних відрізках фронту. Згодом перевівся до роти ударних БпЛА 104-ї бригади ТрО й невдовзі став головним сержантом підрозділу. Разом із товаришами по службі брав участь у боях на Запоріжжі, Харківщині, Сумщині; зараз служить на Донеччині.
Запитую, як його змінила армія. “Не думаю, що став іншою людиною. Якщо ти очікуєш, що я скажу, ніби був наївним і в чомусь необізнаним, а ось тепер, навпаки, здобув нові вміння та знання, — то ні, не скажу. Армія багато чого мене навчила, багато чого пояснила, цей досвід дуже важливий, але водночас у мене є сильне внутрішнє бажання не впускати армійські правила всередину себе. Працювати не через емоційне перевтілення, а в стратегії “я у запропонованих обставинах”, якщо використовувати термінологію акторських шкіл. Я не хочу, щоб ці правила мене поглинули”.
Але я бачу: до багатьох речей він став більш нетерпимим, може різко відреагувати на невчасний жарт, часто порівнює армійську й тилову реальність. І кожного разу, коли ми спілкуємося, помічаю в ньому дедалі більше втоми. На моє питання, що допомагає триматися, звучить відповідь, близька сьогодні кожному з нас: “Наша війна настільки однозначна в етичній системі координат — завжди є відчуття, що ти на світлій стороні історії. Це й підтримує”.
“У мене є внутрішній запит не впускати армійські правила всередину себе. Працювати не через емоційне перевтілення, а в стратегії “я у запропонованих обставинах”
Людині в армії найбільше не вистачає двох речей — безпеки та свободи: “Тут немає понять “проспав”, “не подумав”, “забув”. Ніхто не звертатиме уваги на непередбачені обставини, якщо ти не зміг виконати завдання. Такий підхід робить із тебе професійного тривожника, що постійно має прораховувати негативні варіанти розвитку подій і готуватися до них”. До служби Павло був людиною, для якої цінність речей визначалася їхньою функціональністю: час від часу влаштовував вдома ревізію, щоб позбутися зайвого, і загалом належить до тих, хто роками купує ту саму модель джинсів, якщо вона витримала випробування часом. Та, можливо, у його житті з’явилися якісь артефакти, з якими він не розлучається під час переїздів на нові місця дислокації? “Влітку 2022 року я замовив собі армійський медальйон — той, що іноді ще називають “смертником”, — відповідає Казарін. — Відтоді ношу його замість хрестика. Це мій символічний знак приналежності до Збройних Сил”.
Павло називає себе товстошкірим і на запитання про особисте життя відповідає стримано. “Я знаю людей в армії, для яких кохання й родина — джерело сили. Але знаю й тих, чиї стосунки розпалися через відстань. Усім моїм взаєминам передував довгий етап зближення. Тут армія грає проти вас: зближення на відстані — дуже важка і не завжди реалістична стратегія”.
Через різницю пережитого досвіду багато друзів віддалилися, коло спілкування стає дедалі вужчим. “Я дуже ціную періоди свободи під назвою “відпустка”, тому заздалегідь планую, з ким хочу побачитися і куди поїхати. Солдат живе у просторі постійних обмежень, і коли хоча б ненадовго здобуває свободу, йому стає чітко зрозуміло, хто досі важливий, а на кого він вже не готовий витрачати свій час”.
В армії Павло багато читає — переважно українську літературу. Останній рік звертається до творів письменників-військових, щоб дізнатися, як вони осмислюють свій досвід: “Люди у формі сьогодні найближчі мені на планеті — спільність пережитого породжує відчуття єднання. Мені цікаво читати авторів, які стають колективним виразником спільноти”. Рекомендує збірку коротких текстів “Гемінґвей нічого не знає” Артура Дроня, добірку есеїв “Усе на три літери” Дмитра Крапивенка, прозу “Букурія” Богдана Журавля, “Ким ми були” Валерія Пузіка. А також роман свого близького друга Павла “Паштета” Белянського “Битися не можна відступати”, у якому Казарін постає другорядним персонажем: за сюжетом, вони з Паштетом вже як військові випадково зустрічаються у волонтерському центрі в Харкові. Здається, ця сцена була потрібна авторові, щоб проговорити певні важливі речі про вибір і відповідальність під час війни. Герой роману Пашка, “інтелектуал із зовнішністю кримінальника”, каже друзям: “Якщо мене завтра запитають, що я робив під час війни, мені не буде соромно відповісти”.
Поряд із сучасними текстами Казарін заповнює прогалини в класиці: “Я виріс у Криму, наше уявлення про українську літературу було дуже примітивним. Мені захотілося знайти тих авторів, які говоритимуть зі мною мовою не етнографічної подорожі, а спільного культурного досвіду”. Біля лінії фронту він відкрив для себе Домонтовича, Багряного й Підмогильного.
Запитую, про кого Павло думає перед сном. “Зазвичай ні про кого, інакше є ризик не заснути, — відбиває він мій пас. — Інколи починаю мріяти про якогось чорного лебедя — подію, що позбавить ворога можливості вести війну такого масштабу й інтенсивності. Це плацебо, але інколи воно дозволяє трохи швидше заснути”.
“Є величезний запит на пошук внутрішніх ворогів і сварки одне з одним. Тому я не роблю свої тексти простором для гайпу, полювання на відьом і нарощування ентропії. Сьогодні можна легко зібрати підписників на торгівлі емоціями. Я цього не хочу”
Складно говорити про майбутнє, коли невідомо, скільки триватиме служба, коли завершиться війна і ким ми будемо після неї. Після демобілізації Павло хотів би повернутися в журналістику, але переконаний, що деякі навички доведеться освоювати заново: “Моє перебування в армії — це роки ненаписаних текстів. До служби я писав два матеріали на тиждень, сьогодні — один на місяць”. Звісно, на це вплинули нові умови життя й обов’язки. До браку часу й приватності додається самоцензура: “Ми дуже засмучене, обпалене війною суспільство. Є величезний запит на пошук внутрішніх ворогів і сварки одне з одним. Тому я не роблю свої тексти простором для гайпу, полювання на відьом і нарощування ентропії. Сьогодні можна легко зібрати підписників на торгівлі емоціями. Я цього не хочу”.
Ще одне “не знаю” в нашій розмові — друга книжка. Видавці не раз зверталися до Казаріна з пропозицією видати збірку нових текстів. Зрештою, саме за публіцистику воєнної доби, опубліковану в “Українській правді”, він торік отримав найвищу нагороду — Національну премію імені Тараса Шевченка. Але час ще не настав, каже Павло: “Матеріал для першої книжки я накопичував сім років. Не хочу нашвидкоруч писати другу, якщо її буде нецікаво читати за рік. Можливо, це буде спроба впорядкувати досвід війни, але поки що я не розумію, якою ця книжка має бути”.
Наприкінці розмови прошу його поглянути не у неясне майбутнє після війни, а уявити день демобілізації. Що найпершим зробить Павло Казарін? Видалить Signal у смартфоні та спробує відучити себе перевіряти месенджери двічі на хвилину — в армії ціна вчасно не прочитаних повідомлень інколи надто велика. Ще знадобиться час, щоб привчити себе до свободи, до відчуття, що знову належиш собі, а не великій системі. “А взагалі-то, — додає він, — я чотири роки не був на морі”.
Фото: Iryna Lupu
Cтиль: Sonya Soltes
Продюсерка: Mariia Nikolaienko
Освітлення: Michael Aziabin
Асистентка стилістки: Yuliia Ostapchuk
Кураторка проєкту: Alyona Ponomarenko